МАРТА ТАРНАВСЬКА

ЖИТТЯ НА БІГУ

Щоденник, 1976–2017

Зміст

Маркові сьогодні 25 років — але він у Нью Йорку, виїхав ще перед Новим Роком. — Максим саме десь тепер у повітрі — летить літаком назад до Бостону. Приємно було, що обидва хлопці могли бути вдома на свята, а Максим, як звичайно, своєю присутністю додав мені життєвого розмаху. Сьогодні, напр. я не лиш варила й господарила, але й відгорнула сніг (перший цієї зими!) та й провела ціле пополудне в пивниці, при ватрані, працюючи над Остаповим архівом та бібліографією. Це буде неабияка робота, але я за цих пару днів (субота, неділя і сьогодні — понеділок — свято, бо новий рік був у неділю!) — зробила вже дуже багато і справа виглядає здійсненною. — Зробила деякі рішення — напр. вирішила включити теж ОТ журналістичні дописи, навіть хроніку з місць. Якби не було, журналістичний доробок його — чималий, і моя бібліографія, може, доведе, що його роля як журналіста заслуговує на увагу, якщо не більшу, то принаймні таку ж як і літературна продукція.

Новий Рік провели, як звичайно, вдома. Максим ходив, правда, на забаву з колегою (Ромком Петиком) і до кіна, але забава ця була замітна тим, що там наші парубки кидали на себе по п'яному кріслами! Максим уперше так випадково потрапив на того рода публіку і трохи посміявся над цим своїм досвідом, розповідаючи на другий день вранці. — Випадкова забава, випадкове товариство, біля католицької катедри на Френклін вулиці. Не мав хлопець щастя відсвяткувати Новий Рік у товаристві знайомих дівчат, чи дівчини — сам занятий, а й знайома його з Гарварду (— дуже тішуся, бо пізнав там українську дівчину з Філядельфії — Марійку Когут) — теж не мала часу на більшу новорічну ескападу.

1977 рік почався був дуже прикро — хворобою та смертю Бабці. Але решта року пройшла нам щасливо: як-не-як обидва хлопці успішно закінчили студії, Максима прийняли на Гарвард, ми обоє з Остапом їздили до Будапешту, — я дістала несподівану промоцію — не можемо нарікати! Здоров'я нас обоїх і дітей служило нам гарно. Були навіть і деякі "творчі" успіхи: моя серія доповідей про літературу, друк цієї речі в Свободі, відгуки, тощо. А хоч би й факт, що я попала у Who's Who of American Women! Теж свого рода успіх.

Побажань на майбутній рік я, як звичайно, трохи боюся. Завжди прошу долі, щоб лиш не гірше, як було, — боюсь вимагати за багато. (— "Який ще перстень кинути у море, Яким закляттям заклинати фатум?")
Якщо можна мені бути прозаїчною, то хочеться побажати нашому найстаршому з нагоди його сьогоднішніх уродин: щоб вдалося йому знайти працю в його новому фаху. Хлопчисько стоїть на порозі життя — може схоче женитися? — турбуюся трохи тим, що він досі не має праці. — Але це не така аж страшна турбота: добре, що здоровий, має дівчину, скінчив школу! Треба ждати!

5 січня 1978, четвер.

Учора була в нас увечорі Віра Лащик. Ій запропонували інтерв'ю у новій філядельфійській щоденній газеті і вона прийшла порадитися, що і як їй говорити. Вона дуже заангажована в різні жидівські акції і дуже хоче висловитися до теми антисемітизму, точніше — до теми, як то американська преса останнім часом почала відгрівати справу антисемітизму серед українців. Я порадила їй більш-менш таку стратегію: почати від людських прав, Америки як остої свободи, що на неї дивляться інші народи. Картера у Польщі на летовищі група молоді вітала транспарентами: America, we count on you. Don't let us down. Це мене зворушило. Сахаров теж писав до нашого президента, до Америки звертаються за допомогою і жидівські "refusenik"-и, що бажають емігрувати з СССР і українські дисиденти, що боряться за свої людські права. Усім їм Америка зобов'язана дати моральну підтримку. Але за людські права треба дбати теж і тут, повсякчас, на кожному кроці. А людські права означають атмосферу толерантности, взаїмного розуміння і співпраці. Преса і модерні медія взагалі мають величезну відповідальність, бо вони мають силу творити публічну опінію. Преса повинна подавати збалансований, безсторонній рапорт подій, а не йти на сензацію, підсичувати пересуди, викривляти правду. Коли жидівський лікар з України, Михаїл Штерн, говорив на публічних виступах в Америці про те, як українські люди врятували його свідченнями на совєтському суді — то америкланська преса, за малими вийнятками, про це не звітувала. Не було в американській пресі згадок про те, як український письменник Дзюба мав відвагу публічно в Совєтському Союзі осудити антисемітизм і вперше, багато вже літ тому, заговорив про трагедію українську й жидівську в Бабиному Яру, але коли відкрили у Бабиному Яру пам'ятник, то америкланська преса, включно із NYTimes i CBS, заговорила не про знущання нацистів чи про совєтський шовінізм, а про "український антисемітизм". Так як жиди зовсім слушно реагують на всі прояви антисемітизму, так і українці вважають того рода наставлення американської преси за образливе, несправедливе і гідне осуду! Побачимо, що з того вийде.

A propos антисемітизму. Почала читати Джойсів Ulysses. На початку книжки є, між іншим, такий діялог: "Ireland, they say, has the honour of being the only country which never persecuted the Jews... And do you know why? ...Because she never let them in." Росія не впустила жидів до Петербурґу й Москви, а поселила їх на Україні. І сьогодні не чуємо про російський антисемітизм, тільки про український!

Остап має вакаційну перерву, але набрався простуди та й трохи терпить вже пару днів. Я уже пару тижнів воюю з катаром і здавалося, що перемогла — але от від учора мені трохи погіршилося, дрощить і ломить, немов би збиралося на ґрипу. Багато людей хворіє Grypa szaleje v Naprawie" — сказав би Ялю Курек.

Вчора нарешті написала рецензію для Menzinger-а і сьогодні вже вислала. Писала, очевидно, на роботі, — але вважаю, що це — частина моєї професійної активности, отже не маю жодних викидів совісти — це ж не література, а правниче бібліотекарство! Правда, моя совість тепер зробилась податливою на всякі раціоналізації: коли вряди-годи вкраду трішки часу для своєї англомовної бібліографії української літератури — кажу собі: ну, що ж, чи ж не може американський університет субсидіювати бодай трішки якусь невелику українську культурну роботу?

13 січня 1978, п'ятниця, увечорі.

Добре, що нарешті — п'ятниця. Нелегкий був тиждень. Зима тримає — мороз, вітер, а сьогодні знову — сніг. А простуда ще не зовсім дала себе перемогти й організм не зовсім міцний. Остап вчора й сьогодні вперше повернувся до праці — сидів дома з катаром. Я працюю весь час, але робота і дорога до праці і назад досить виснажує, так що трохи втомилася і рада тому, що бодай завтра і післязавтра не треба буде вранці зриватися.

Читаю поволі Ulysses-а, але, щиро кажучи, без великого ентузіязму. Стиль мене фасцинує (— навіть хочеться трохи й собі його попрактикувати —) але насуваються мені різні думки щодо ефективности задуму й виконання цього Джойсового такого розхваленого твору. Мені значно більше подобалося колись Portrait of the Artist as a Young Man i Dubliners. В Ulysses-i занадто багато дуже льокальних, дуже умісцевлених деталів, а власне не так деталів, як алюзій до них у Джойсовому потоці свідомости. Подумала я: такий потік асоціяцій ефектовний тільки тоді, як він говорить про речі універсальні, зрозумілі читачеві, що з ними він може ідентифікуватися. Коли натяки й алюзії до світа читачеві зовсім незнайомого — то для зрозуміння твору треба було б дуже обширних додаткових студій і пояснень. Кажуть, що Джойс уважав, що читачі мусітимуть присвятити все життя для студій над його Одисеєм. — Я згідна з тим, що так можна, напр. писати поезію — і очевидно Wasteland після додаткових студій і коментарів — драматично виграє і робить більше враження. Але чи можна того рода вимоги ставити до роману і до читачів його? Фраза "the impertinence of being Irish" несподівано набрала для мене зовсім нового значення. Занадто вже багато цього "ірляндського кольориту", — що, наприклад, являють собою "сцени" в редакції? Яка роля відірваних фраз із пісеньок чи віршиків, що з ними читач — такий як я — не має жодних асоціяцій — Можливо, я не доросла до Джойса — але здається мені, що знаменитий винахід — кінематографічне нашарування різних потоків свідомости — з більшим успіхом практикують деякі його наслідувачі ніж сам майстер.

В New York Times Book Review знайшла дуже цікавий матеріял про чеського екзильного письменника — досі зовсім мені незнайомого, Мілана Кундеру. Кундера — мій ровесник — покинув Чехословаччину після совєтської інвазії. Тепер він живе у Франції і, хоч пише далі чеською мовою, книги його друкуються тільки в перекладах. Незвичайно цікаві його думки про сучасний роман:

"Goethe once said to Eckermann that they were witnessing the end of national literature and the birth of a world literature. I am convinced that a literature aimed solely at a national readership has, since Goethe's time, been an anachronism and fails to fulfill its basic function. To depict human situations in a way which makes it impossible for them to be understood beyond the frontiers of any single country is a disservice to the readers of that country too. By so doing we prevent them from looking further than their own backyard, we force them into a straightjacket of parochialism. Not to have one's work published in one's own country is a cruel lesson, but I think a useful one. In our times we must consider a book that is unable to become part of the world's literature to be non-existent." (NYTBR, 1/8/78, p.40).

Каже Milan Kundera: Як можна говорити про смерть роману в час, коли творять такі люди, як Garcia Marquez, Thomas Mann, Celine, Pasternak, Gombrowicz, Grass, Böll? Скорше можна було б говорити про смерть музики, або поезії, або театру.

Цікаво, що серед визначних прозаїків Кундера не згадав Дюренмата і Фріша. Невже тільки в моїй приватній опінії ці два швайцарці втішаються такою високою репутацією?

Серед розчарувань останніх днів: я — нарешті — отримала листа від літературного аґента Карсон МекКалерс. Нажаль, він зовсім недвозначно відмовляє мені дозволу на друк перекладу новелі "Мадам Зіленська і король Фінляндії". Я спровокувала його, написавши йому в останньому своєму листі, що — коли не отримаю відпововіді, вважатиму, що заперечень із їхнього боку не має... Знудилось мені чекати на відповідь довше року. Але чесність моя тим разом мені не випала на користь — шкода, що моя робота не зможе бути використаною. Теж починаю застановлятися над тим, що буде з моїм пляном видати збіркою "Землетрус" — поезії 1970-их років і переклади (десять жінок-поетів)? Я думала звернутись до всіх власників копирайт з офіційним листом, але тепер починаю думати, чи варто, чи конче треба це робити? Емілі Дікінсон — клясик, Ахматова, Цвєтаєва, Pawlikowska, Illakowiczowna — не лиш не живуть, але й взагалі питання, хто має справжнє авторське право на їхні твори? Та й взагалі чи ж поетичний переклад не є по суті новим твором, що для нього копирайт належить фактично перекладачеві?

Тепер з авторськими правами взагалі велике замішання. Новий закон робить значні обмеження для бібліотек, для фотокопіювання, що стало проблемою для видавців та авторів. У зв'язку з тим — великий хаос, який доведе напевно до того, що закону не перестерігатимуть. Leges sine moribus vanae!

Але з моєю власною проблемою "copyright" фактично не знаю, як упоратися. Радилася раз Когена в цій справі, але він не відповів на моє питання. Ну, от, нібито я — у правничій бібліотеці, а не знаю, як розв'язати простеньку, здавалось би, правну дилему.

14 січня 1978.

Сміюся сама із себе: сублімація сексу вийшла на користь Олексі Ізарському! Пояснення: з уваги на простуду, Остап випровадився до Максимової кімнати і видно добре йому там, бо не спішиться до мого ліжка. А я тим часом затялася і не пробую перша робити ніяких увертюр... Але терплю від того. І хто то видумав, що жінки тільки задовольняють статеві потреби чоловіків, а самі не мають таких органічних потреб? Колись, може, я вбирала б ці речі в романтичні фрази, але сьогодні я розумію, що цей голод в мене такий же природний, як і спрага чи голод шлунка. Які складні і які прості водночас людські взаємини! Але часто тепер застановляюся і думаю, а що, якби я була зовсім сама? Скільки ж людей — самотніх — мусять жити без регулярного заспокоєння статевих потреб — і яка тут розв'язка? Мастурбація? Сублімація? Чи не сказав би доктор Фройд, що вся наша культура не що інше як сублімація сексу?

Олекса Ізарський — на щастя для старого парубка — далеко звідси і не може стати жертвою моєї тілесної пристрасти. Але вночі мені не спалося, і я взялася писати англомовну рецензію на Полтаву до World Literature Today. Сьогодні трохи виправила і думаю, може йти. Тішуся, що виконала цей свій плян. Треба мені частіше писати туди — які не були б мої рецензії, а все ж вони інформуватимуть широкий світ про українську літературу. Переглядаючи старі річники Books Abroad для англомовної нашої бібліографії, я бачу, що давнішими роками найбільше писав туди Славутич. Він, правда, із притаманною собі самореклямою часто пропихав туди речі зовсім маловажні (якщо не Славутича, то про Славутича), але треба признати, що й така інформативна робота потрібна і добре, що він цю ролю виконував. Шкода тільки, що не було в цьому українському відділі більшої систематичности та більшої уваги до ґрадації вартостей. І так деякі важливі видання не були рецензовані взагалі, тоді як дрібні Славутичеві брошурки удостоювались серйозної уваги!

15 січня 1978, неділя.

Як небагато потрібно, щоб привернути мені equilibrium! Не мусить бути навіть повнота задоволення, вистачить трохи звичайного фізичного людського тепла! І я це знаю вже багато літ — висловилась я до цієї теми ще у своєму давньому вірші "Є в мене життєрадісне звіря" — що так не подобався рецензентові Луціву!

20 січня 1978, п'ятниця.

Встала я сьогодні, як звичайно, біля 6:30, зійшла тихенько і потемки на долину, щоб не будити Осатапа, поснідала, зварила йому теплу кашу і слухаю вісті по радіо — а надворі біло-біло, уночі випала ціла стопа снігу — заметіль, сніговія, як колись у світі мого дитинства. Прогноза погоди по радіо ще гірша — має трішки потепліти, сніг переміниться у дощ — морозний дощ — sleet — і чую: всі школи, інституції, а навіть банки і крамниці — замкнені. Вчора увечорі — ще перед цією сніговією — я ледве добилася додому — навіть впала на льоду два квартали від хати, бо сніг і лід лежать уже довший час. Крім того, вчора знову почали мене боліти плечі і повернувся кашель — отже я, побачивши що в природі діється, вирішила, що в мене немає сили боротися з "елементами" і я — повернулася до Остапа, до ліжка, жаліючи, що сніданок і кава надто розбудили мене, щоб можна було знову заснути. — Моя лінь — і мабуть інтуіція — не завели: радіо проголосило, що й пенсильванійський університет замкнений. Отже ми вдома обоє! І покищо — в ліжку!

***

Встигла я вже відгорнути сніг — "відгорнути" — слово тут невідповідне: заледве прорубала вузьку стежку. Сніг глибший, як я думала. Засипало, хоч куди! Добре, що в хаті тепло. Мали сьогодні увечорі прийти Люда і Зенко, щоб остаточно заплянувати наш виїзд на Багамські острови, але думаю, що це треба буде відкласти на інший день.

***

Взяла собі з бібліотеки три книжки Milan-a Kundera-и і вже встигла прочитати одну із них, The Joke. Автор — досить цікавий, але не захоплює мене особливо. Як інтерпретувати цю повість? Життєве розчарування покоління ідейних комуністів? Для мене особливо цікавий факт, що навіть у Кундери я відчуваю впливи Чапека. Ця його манера розглядати життя з різних перспектив, як ці самі факти інакше по своєму сприймають різні люди. Це й же підхід, пригадую, був і в іншого чеського письменника Ржезача, що його я читала перед кількома роками. Чапекове Звичайне життя хотіла б прочитати знову — якби так можна дістати його десь в українському перекладі. Я читала і Звичайне життя і Ржезача — по польськи, але Війну з саламандрами читала в нашому перекладі, а бачила десь у бібліографіях, що існує і Звичайне життя в українській мові. Ця манера, цей стиль дуже мені подобаються — вона дуже підходила б до теми заплянованої моєї новелі: 1. ремінісценції шефа про дівчину і 2. те саме з точки зору дівчини.

Недавно мала насподіванку: прийшов лист від Віктора Маринчака із Харкова з подякою і досить обширним коментарем про мою Євгенію Ярошинську! З листа видно, що Віктор мою роботу докладно прочитав, що це не лиш чемностеві компліменти. — Я послала йому цю брошуру з переконанням, що вона до нього не дійде, але вислала літунською поштою — трохи для "відчіпного", щоб зреванжуватись йому за число Вісника харківського університету, що його тоненький, скромненький зошит він мені недавно був прислав. Віктора, молодого професора російської мови, я запізнала в 1974 році у Харкові мабуть тільки тому, що відмовилась їхати на колгосп, а сказала, що хочу піти на університет і до бібліотек Харкова. Пилишенко, лідер нашої групи, запізнав мене з Маринчаком і Віктор провів зі мною цілий день на університеті, в книгарнях, в бібліотеках. Хто він такий і "чим дише" Пилишенко теж не міг сказати. Вчить у харківському університеті російську мову, жонатий з росіянкою, але українець, гарно говорить по українському, цікавиться українськими справами. Коли ми з Віктором і з Мірком провели вечір у ресторані, а потім проходжуючись безконечно по харківському бульварі говорили і говорили, він здебільшого допитувався про наше життя в Америці, а я розповідала йому не про американські достатки, а про те, що тут існують українські школи, що я веду велику українську шкільну бібліотеку, що виходять українські газети і журнали, що існують наукові товариства, що є об'яднання письменників, на чолі якого стоїть колишній харківський професор Григорій Костюк... Коли Віктор запитав мене, як це так, що він не чув ніколи про еміграційні видання, що не бачив їх у бібліотеках, я почала говорити про те, що мені відомо, що в радянських бібліотеках існують спецфонди, де такі видання відокремлюються... Тоді Мірко Пилишенко стиснув мене за лікоть так болісно, — що я опам'яталася і звернула розмову на інші рейки. Потім уночі хвилювалася і не спала, роздумуючи. Так, поки я розповідаю про Америку — то пів біди, але коли я починаю аналізувати порядки в СССР — то я на небезпечному ґрунті. Мірко П. сказав мені: нічого ближче про нього не знаю: може бути наш чоловік, а може — "на службі"? Віктор цікавиться психолінґвістикою і дав мені цілий бібліографічний список книжок англійською мовою, що їх хотів би мати. Одну з них — Чомського — я йому знайшла була і вислала і він одержав її і дуже дякував. Потім я один раз післала йому у дарунку для жінки — хустку. Чи дістав — не знаю. Але я ось вперше наважилась послати йому українську книжку. В моїй роботі про Ярошинську жодної політики фактично немає, а радянському українцеві може й приємно бачити, як уважно ми тут користаємо з їхніх наукових досліджень. Віршів своїх я йому не посилала. Він навіть і не знає, що я пишу. Але може догадувався, бо брошурою про Ярошинську не був заскочений. Дивна справа ці контакти з Україною — якби так знаття, що вони їм там не пошкодять!

В Нових днях появилася стаття якогось (чи якоїсь) М. Гарматенко про Розумовського і Чикаленка. Вся частина, що стосується Чикаленка — відписана живцем із моєї статті у Свободі. І нічичирк! Жодної тобі згадки про мене, Свободу, ФКУ — жодних лапок, цитат чи посилань. А тимчасом перша частина (про Розумовського) покликається на статтю Феденка і цитує його! Виходить, що зроблено це навмисне і хто зна, чи за псевдонімом не криється сам редактор Сварог! І подумати тільки, що я всупереч Остаповій пораді тількищо вислала чергову передплату на Нові дні, а навіть застановлялася над тим, чи не послати їм якоїсь своєї речі для друку!

21 січня 1978, субота.

Минулої неділі телефонувала Ляля з Каліфорнії. Говорили ми довго, може 30-40 мінут, дорого це їй коштуватиме. Але їй треба було трохи "відвести душу", а цього в листі ніяк не можна. Жаль мені Лялі і з думки вона мені не сходить. Трудне має життя. Ґенек вже пару літ регулярно не працює, але це ще було б пів біди, але з розмови вийшло, що фактично є поважні психічні причини цього його безробіття. Мав, каже Ляля, недавно якусь оферту праці за двадцять кілька тисяч і — відмовився. Він з фаху — CPA — certified public accountant — професія, здавалось би, така, що можна навіть "доробитися маєтку". Може це його й добило. Він, здається, надто добре заробляв на останній своїй роботі (з розмов мені здавалося, що десь між 30 а 40 тисяч річно), може це утруднює йому погодитися на щось менше і скромніше. Мав уже й на роботі якісь труднощі з людьми. В родині постійні конфлікти — з дітьми, з Лялею. Катруся, був час, навіть випровадилась була з дому. А тепер Мирон, що йому всього 18 років, зголосився до війська, до Marines. Ґенек, каже Ляля, потребує помочі психіятра, але ніяк не можна наклонити його, щоб пішов до лікаря. Тим разом Ляля вперше натякнула на те, що може їм таки справді треба буде розлучитися. — Що можна в такій ситуації радити, як помогти? Здається мені, що вона й досі любить його, що вистачило б Ґенкові тільки трохи "взятися в руки", щоб урятувати родину. Але я мало знаю його — бачили ми його вперше й востаннє в час нашого однотижневого гостювання у них в 1970 році. Вже тоді ми з Остапом погодилися в тому, що він — дивна трохи людина і ми ніяк не могли його "розкусити". Поводився якось інакше, як у його ролі міг би поводитись у відношенні до гостей господар, і ми більшість часу проводили з самою Лялею й Мироном, а Ґенек, нібито, був зайнятий своєю роботою. Але думалось, може справді, може він такий "big shot", не має часу, зрештою, вирішили, що може ми йому — нецікаве товариство і не хотіли надто накидатися. Але тепер, думаю, що за цією фасадою могло критися щось інше.

Любов і родинна гармонія в моєму житті — це справжній фундамент усього іншого. Це джерело моєї сили, енергії, життєрадісности, це підстава моїх інших життєвих успіхів. І тому я особливо болію над Лялею. Як за таких обставин не заломитися, втримати життєву рівновагу? В мене був один такий тяжкий рік, 1973-ий, коли бували дні, що доводили — здавалося — до краю пропасти. Але рятунком мені був тоді Максим. Сама його присутність у хаті додавала мені охоти жити, а його "Як ся маєш, стара?" мало в собі досить сердечного тепла, щоб привертати мені життєву рівновагу. Може Катрусина присутність допоможе Лялі перетривати трудний час. А може й Ґенек віднайде якось свою життєву рівновагу і все повернеться за якийсь час на нормальні рейки? Дай Боже.

24 січня 1978, вівторок.

Телефонував Марко. Знайшов собі якусь тимчасову роботу: разом із своїм колегою Кутаком робить якийсь промоційний фільм для фабрики електричних каблів у Нью Гейвен. Мусить їздити день-у-день між New Haven i Нью Йорком. В тижні засипало їх так, що мусіли два дні залишитися там — у готелі. Але компанія видатки покриває. Не знаю чи багато заробить на тому — 200-300 дол.

Марко дійшов до висновку, що йому таки треба буде поїхати на захід. І він хоче зробити це вже тепер — поїхати разом з Кутаком десь при кінці лютого. Тобто — зліквідувати все в Нью Йорку, поїхати до Каліфорнії шукати щастя. Я вже раніше думала, що цього нам не уникнути. В його професії без Голівуду і Каліфорнії мабуть таки не обійдеться. Але мене, очевидно, журить і турбує ця перспектива. Щоранку буджуся з думкою: Марко їде до Каліфорнії!

Якби він мав так якусь зачіпку і їхав, напр. на готову роботу — журба не була б така велика. А так — боюсь цієї "авантюри", але рівночасно зовсім добре розумію, що він мусить це зробити, якщо і справді хоче бути фільмарем.

Багато здоров'я коштуватиме мені це його рішення. Хто зна на як довго ця розлука і що вона принесе? Але я не лиш не можу і не маю права його затримувати — мені треба його заохотити і підтримати. Тільки я воліла б, щоб він не їхав узимку, автом, через цілу Америку!

3 лютого 1978, п'ятниця.

Остап поїхав сьогодні до Нью Йорку і я у хаті зовсім сама. Прийшла з роботи дуже втомлена, трохи перекусила, і хоч тепер всього тільки 9-год. вечора — я вже в ліжку. Може на тому скористає мій записник — хоч втома моя така, що я вже навіть дрімала, при згашеному світлі, але подзвонила пані Струтинська і я трохи розбудилася розмовою.

Остап поїхав на зустріч президії "Слова" із генералом Григоренком. Шкода, що цього не можна було зорганізувати у Філядельфії. Для такої зустрічі із радянським дисидентом добра була б атмосфера приватної хати і я радо була б приготовила якесь мале прийняття. Нажаль, тягнути сюди Костюка, Шереха, Лавріненка та решту президії було б неможливе, та ще й при такій холодній погоді. Там доведеться їм зустрічатися в домівці СУА і навіть дрібна перекуска є неабиякою проблемою, бо нема її кому приготовити.

Я теж тількищо була у Нью Йорку. Тиждень тому поїхала в п'ятницю просто з праці, а повернулася прямо на роботу в понеділок уранці. Їхала я передусім на засідання редколегії "Нашого життя", що відбулось у суботу і забрало майже цілий день, але вдалося мені провести більшу частину часу з Марком і з цього я була дуже задоволена. Були ми тричі в ресторані і двічі в кіні, наговорилися досхочу і я трохи піднялася на дусі. Бачу, що хлопець дивиться на справи досить реально, що він зовсім не попадає в депресію, має добрий настрій і позитивне наставлення до життя і пробує штурмом пробитися у світ своєї нової професії. Слухаючи його, я почала вірити, що може йому це і вдасться. Він, наприклад, добився в Нью Йорку на інтерв'ю до чоловіка, який спершу навіть через секретарку говорити з ним не хотів, а після розмови з Марком навіть телефонував до якогось продуцента в Марковій справі. Всетаки без виїзду до Каліфорнії, мабуть, таки не обійдеться. Марко тільки не може рішитися, чи їхати йому з Кутаком уже тепер, чи пробувати ще здобути щось у Нью Йорку, а потім, якщо не вдасться, поїхати до Каліфорнії самому.

Два фільми, що їх ми бачили, це — "Goodbye girl" — популярна голівудська комедія із дуже добрим новим актором Дрейфусом у головній ролі. Другий фільм — це Куросави "Dersu Urzala" — дуже розхвалений, зроблений з совєтськими акторами у сибірській тайзі фільм. Старий актор, що грає "noble savage" Дерзу — дуже вжився у свою ролю і тримає увесь фільм, але решта акторів грає патетично, немов школа Станіславського ще далі панує й обов'язує та й цілий фільм має якийсь неприємний для мене соцреалістичний посмак.

Ми з Марком прийшли до переконання, що із Багряного "Тигроловів" можна було б зробити значно кращий фільм. Взагалі Марко захопився цією ідеєю — написати сценарій і запропонувати його комусь у Голівуді. — За таке могла б взятися хіба якась мультіміліонова фірма. Бо для Тигроловів потрібна була б і справжня тайга, і правдиві тигри! Але є в цій речі всі елементи потрібні для масового успіху — включно із актуальністю політичної ситуації і знаменитою любовною фабулою! — Цікавою новинкою і несподіванкою для мене є те, що Марко починає думати категоріями популярного голівудського фільму на масовий ринок, а не якогось мистецького аванґарду. А може він тільки свідомо хоче переставити себе на практичні рейки, розуміючи, що справжнє мистецтво — це люксус, з якого навряд чи можна здобути хліб щоденний.

Засідання редколегії було досить драматичне, а властиво мелодраматичне. Я до засідання трохи приготовилася, прийшла із цілим списком різних ідей (напр. нових постійних рубрик "для жінок, про жінок, гумору, лікарських порад, ґрадуанток, нових видань, нового калейдоскопу, etc.) — мої ідеї пані редактор припали до вподоби, але я мала остаточну нагоду переконатися, що Ляся має схильність не лиш до хаотичности, але і до істерії. Трохи нагадує Наталю Пазуняк, трохи мою маму. Кожну дрібну увагу (не лиш мою, але й М. Барагури, Люби Волинець, Світляни Луцької) сприймає як особистий напад на себе, чого небудь ображується, вважає себе "діткненою", апелює постійно до співчуття (мовляв, "міґрень"). Коли я переповіла свою розмову по телефону, коли на запитання про враження від числа, щиро сказала, що мені не подобається надмір етнографії, брак віддзеркалення живого сьогоднішнього життя та легковаження журналу Союзом Українок, Ляся пробувала заперечувати, що вона повісила слухавку, що сказала, що жалує, що дзвонила до мене, що образилася. Вкінці засідання пані редактор — на загальне здивування всіх присутніх — ще й розплакалася. Одне слово, якась зовсім невиправдана істерика. Цим способом можна втратити найкращих співробітників — починаю підозрівати, що може і це є причиною, що так мало активна в журналі тепер Люба Волинець. Напевно і відносини з Екзекутивою СУА були б ліпші, якби редактор була більш ділова і зрівноважена людина. — Ми з Лясею розстались у згоді — я навіть, щоб виявити їй надмір своєї доброї волі, запропонувала, що напишу рецензію на друге видання її книжки і взагалі попрощалася я з усміхом, сказавши, "прости мене моя мила, що ти мене била" — але факт є, що засідання мене прикро вразило, що я вперше подумала собі, що може я таки перецінювала здібності Лясі як редакторки (а я, мабуть, належала до найбільших її оборонців) — і мабуть не скоро буду готова до конструктивної критики в майбутньому. (Добре написав раз Сварог про Чапленка: "йому потрібні не друзі, а шанувальники і лакузи").

Скінчила другу повість Мілана Кундери Life is Elsewhere. Композиція стрункіша і книжка взагалі мені більше подобалася як Joke. Але за сповидною простотою скривається досить складна проблематика. Здається мені, що в автора певний нахил до цинізму. У всякому разі, не відчуваю в нього гуманістичного тепла. Може це така реакція на офіційний програмовий гуманізм накиненого соціалістичного реалізму?

Сварог прислав мені листа, в якому не то що не вибачається, але ще й твердить, мовляв, відписаний Гарматенком текст статті не є справжнім плагіятом, бо в ньому тільки біографічні дані про Чикаленка, що їх і я мусіла чейже взяти з якогось джерела! Ароґанція invincibilis! Спершу думала відповісти на листа, вияснивши, що коли я, напр. пишу, що Чикаленко був людиною поступових демократичних переконань, а при тому діловою, практичною, громадською, etc.- то це не біографічні дані, а моя опінія на основі враження від його "Спогадів" — ітд., ітд. — а крім того залучити xerox закону Copyright (навіть у рецензіях дозволено цитувати тільки певну кількість рядків — а в Гарматенка моїх 93 рядки, та й взагалі без посилань на мене і цитат). Але вирішила, що не вартий він мого труду. Чи варто взагалі входити у розмови такого рівеня?

Сьогодні полуднувала — на запрошення Paul Gay-a у Faculty Club-і з Ґейом та двома панами професорами: John Honnold, з нашої правничої школи та Peter Savareid з Temle Univ. Savareid, що вчить африканське право, є сином відомого і всім нам знаного із телевізії політичного коментатора CBS Eric-a Savareid-a (який, між іншим, тількищо відійшов на емеритуру!) Peter народився в Парижі, в 1940 році, коли батько його був кореспондентом Harald Tribune. (При столі, очевидно, не було розмови про батька, тільки між рядками!) Honnold, довідалася я, їде незабаром до Гамбурґа, на конференцію пленіпотентів, мабуть у зв'язку з UNCITRAL, що його Honnold є одним із творців. — Неабияка честь для мене мати до діла з такими людьми. Цікаво спостерігати, якими ґлобальними категоріями вони думають. Основне зацікавлення Ганолда, наприклад, це "uniform laws" в ділянці міжнародного комерційного морського права. Молодий Саварейд є редактором журналу африканського права, цікавиться особливо "customary law" та правничою антропологією. — Опісля показувала я йому нашу африканську колекцію та вела розмову про те, що ми хочемо нав'язати з Temple програму "cooperative acquisitions" та передати їм спеціялізацію в африканських правничих матеріялах.

Минулого тижня я теж нарешті відбула свій "мітінґ" — представивши шефові і колегам свій "революціойний" плян "Foreign & international law acquisitions policy for the 1980's". Sloane прийняв його "in toto" — але я воліла б більше речевої конструктивної критики. Нажаль, немає нікого, хто розуміється більше на матеріялі і на справах. Шкода, що нема MLC. Він своєю критикою міг би багато помогти, а так відповідальність спадає тільки на мої плечі. Sloane — незлий адміністратор, але в нього часом бракує академічної перспективи. Занадто помітно, що він вийшов із середовища правничої фірми, а не з університету. Тому він і не досить доцінює науку для науки.

14 лютого 1978, вівторок, увечорі.

Від суботи до понеділка гостював у нас генерал Григоренко, Петро Григорович з дружиною Зінаїдою Михайловною та сином Аліком. Сталося це досить несподівано й непередбачено: вікендові пляни пішли шкереберть, мусіла посвятити загальні збори Чортополохів та вислухати з цього приводу негодування Слави Б. та інших (мовляв, "через Тебе перенесли на іншу дату, а тепер ти не приходиш!") Але я навіть не давала детальних пояснень: маю несподіваних важливих гостей, і крапка. — Що більше, в п'ятницю увечорі ми з Остапом вирішили, що Григоренкові до товариства варто запросити ще Коропецьких і Гевриків і ми це зробили. — В п'ятницю і суботу я страшенно напрацювалася, зладивши гарну гостину з українським меню (борщ, вареники з м'ясом, голубці з грибами, сирник). Утрудненням і то неабияким є факт, що ми знову маємо сніг і достава харчів починає бути проблемою. Крім того, Остап має манію завжди в найбільшому розгарі роботи робити якісь глупі сцени (нам треба хіба другої кухні — бо він, коли робить собі "чайочок" не може толерувати факту, що я маю повну кухню роботи — і не можу щоразу до нього достосовуватися!) Но, але, кінець діло хвалить — хоч втома була в мене така, що я і вночі не могла спати!

Григоренко приїхав до Філядельфії на запрошення Комітету оборони Мороза. Факт, що заїхав до нас був зовсім випадковий. Коли була зустріч з ним "Слова" в Нью Йорку і Зінкевич згадав про те, що він буде у Ф. та потребуватиме нічлігу, Остап запропонував гостинність нашої хати. Но і вони з цього скористали, бо виявилось, що організатори зустрічі між собою розсварилися і не знали, що з своїм гостем зробити.

Я не була захоплена цією ідеєю — що інше, якби це була зустріч із Президією "Слова" — а до політиків наших я маю упередження і не надто великий респект. Всетаки, Григоренко своєю мужністю і поставою в СССР заслужив на те, щоб йому виявити бодай трохи гостинности!

Сам він — людина цікава: високий, худий, лисий як коліно. Хоч я і не мала змоги брати участи у всіх розмовах (бо була заклопотана господарськими справами) — то моє враження від нього — наскрізь позитивне. Має в собі щось із лідера — відчуває, що на ньому "міліонів стан стоїть" і відповідно до цього поводиться. Не виявляє якихось особливих особистих амбіцій — але з того, що говорить і як говорить, відчуваєш, що він свідомий своєї ролі, немов другий Сахаров. Такі люди і справді можуть розвалити совєтську імперію — не даром їх там так переслідують! Але Григоренко — це не будівничий України — це людина імперіяльного засягу. В цьому рівночасно і його сила — і його слабість для нас. Якби такі лідери стояли на чолі національного руху!

Я маю до нього неабиякий респект і подивляю його відвагу і витривалість. Але рівночасно не можу сказати, що він є для мене особливо цікавою постаттю. Я так і сказала Остапові: Григоренко — герой, дисидент — честь йому й слава. А Олесь Гончар — режимний письменник, член ЦК партії. Але коли б я мала вибір, я воліла б гостити Гончара — це будівничий української культури і через те він для мене цікавіша індивідуальність, з ним більше спільних зацікавлень. (Це був свого роду докір — бо коли був у Філядельфії Гончар, то ОТ не захотів піти із ним на зустріч і я ходила сама. Мушу сказати, що Гончар зробив на мене дуже добре враження — це письменник на висоті, свідомий своєї місії. А факт, що він ще й досі у ласках, на висоті суспільства — тільки підкреслює його трудну ролю. Значно легше сидіти у тюрмі, як пробувати у щоденній повній конфліктних ситуацій і небезпек праці, підносити українську культуру на вищий щабель. Така людина немов біжить по дроту електричному над прірвою — і яка вона самотня — між молотом ворога, що його ціль — знищити все, — і ковадлом рідного примітиву, що з власної дурноти є найліпшим співробітником цього ворога.

Зінаїда Михайловна — сива, худорлява жінка з інтелігентним обличчям. Вона — росіянка. Багато допомагає генералові. Він у неї — другий чоловік. Першого — Єґорова — більшовики знищили після війни. — Алік, син Єґорова, — недоумкуватий, недорозвинений. Виглядає на хлопця, хоч йому вже 42 роки.

18 лютого 1978, субота.

Нарешті дочекалася я суботи! Останні три дні почувалася так втомлено, що двічі вранці, вийшовши вже з хати, верталася, щоб, може, залишитися вдома — але потім передумала і таки примусила себе іти до роботи. — За кілька днів маємо їхати на Багами: кажу своїм колегам на роботі: I hope I can last until my vacation.

Тількищо прочитала Чапеків Absolute at large (Заголовок в оригіналі: "Фабрика абсолюту"). Цей жанр літератури дуже мені до вподоби (Волтерів "Кандід", "Острів пінґвінів" Анатоля Франса завжди були моєю улюбленою лектурою!) Але книжка має чимало манкаментів — перша її частина сяк-так тримається купи, але друга — хроніка світових подій не вкладається як слід у рамки стрункої композиції. "Війна із саламандрами", що її я читала в українському перекладі, подобалася мені значно більше. Всетаки хочу прочитати ще "Кракатіт" та "RUR".

Факт, що читаю Чапека тоді, коли я в половині Джойсового "Ullysses"-a свідчить про те, що цей твір мене не притягає. Але я таки примушу себе докінчити його. Хоч взяла вже з бібліотеки іншу книжку — зовсім випадково, вибираючи лектуру для Мами (я їй принесла зібрані твори Ірини Вільде). Натрапила я на якусь повість Миколи Руденка. Візьму із собою на вакації. — Раніше була б нею, мабуть, не зацікавилася, бо сподіюсь, що це — стандартна совєтська, може і пропагандивна, повість. Але, зваживши на те, що Руденко мав відвагу сказати своє слово проти всесильного режиму, дуже зацікавлює його особою. Саме такі правдиві совєтські люди, члени партії, комуністи, як Григоренко, Руденко можуть розвалити імперію — хоч і як це нашим націоналістам не подобається.

Рівночасно теж підготовляю рецензію на Harvard Ukrainian Studies. Прочитала з великим інтересом і вдоволенням перші два числа. Журнал справді на рівні — щоб лиш можна його втримати й розбудувати!

В середу були з Остапом на фільмі Бунуеля "That obscure object of desire". Фільм мені незвичайно подобався — знаменита комедія, давно я не мала такого вдоволення від фільму — навіть дала понести себе сміхові! Притаманні Бунуелеві сюрреалістичні прийоми — такі помітні у фільмі "Discreet charm of the bourgeoisie" — тут майже не застосовуються. Тема — поспіль традиційна, майже старосвітська. Але сценарій сповнений дотепом і знаменитими непередбаченими гумористичними сценами (капітальна сцена, як герой фільму виливає відро води на голову дівчині, що вийшла до нього до поїзду!) Прекрасна фотографія — чудесні мистецькі види Севілі, Мадриду — вперше в житті захотілося мені поїхати до Еспанії! Дуже добре грають актори, першорядна режисура. Жіночу ролю грає дві акторки — і я помітила це тільки при кінці фільму, та й то тільки після того, як Остап звернув на це мою увагу.

Вже південь, а я ще в ліжку. Відпочиваю. Остап пішов до церкви, на панахиду чи б пак похоронну відправу. Помер Тершаковець, старий його професор з академічної гімназії у Львові. Було йому щось 93 роки. Була б і я пішла — але після останніх трьох днів думаю, що мені конче треба трохи відпочати. Організм потребує "recuperate".

Зараз треба буде мені вставати. Пора приготовити дещо до виїзду. В п'ятницю маємо відлітати о годині 8-ій вранці. Отже сьогодні і завтра єдиний час зібратись.

На дворі знову почав падати сніг. Цього року зима, як ніколи. Була надія, що може трохи стопиться старий сніг, але де там. Маємо новий "installment" і не відомо скільки його нападає? Щоб хоч все було гаразд до п'ятниці, щоб могли дістатися на летовище І виїхати! — І відпочити тиждень у сонці!

21 лютого 1978, вівторок.

Маю вже справжній Reisefieber! Безліч дрібних справ до полагодження: гроші і подорожні чеки із банку, підстригти волосся, купити ще деякі потрібні дрібниці. Приплив енергії дозволив мені навіть викінчити рецензію на Harvard Ukrainian Studies. Сьогодні післала до Нашого життя. Ляся скаже: а то вперта. Не дарує свого Гарварду! Ну тепер їй незручно було б відмовитися. Але побачимо!

З рецензією (англомовною) на Ізарського не маю щастя. Субтельний повернув її мені, мовляв Harvard Ukrainian Studies не рецензуватиме белетристичних творів взагалі, тільки наукові. — Не знаю, куди мені її післати — а хочу конче, щоб це був якийсь поважний, а по можності — чужий журнал.

В понеділок мали ми несподіваний переляк. Ія подзвонила, що хоче прийти, поговорити в одній справі. Щось сталося? — питаю. — "Ну, нічого важного, я прийду, то розповім." Хлопці обидва були на вікенд в Нью Йорку, вона теж. Отже я схвилювалася, не знаючи що сталося. Поки Ія приїхала, мене вже із великого страху за дітей, розболів шлунок, аж мене прочистило. — Тимчасом виявилося ось що: вона з Марком і Раном Кутаком їздила в п'ятницю фільмувати Кутаків фільм. В'їхали вони автом до якоїсь фабрики General Motors і почали знімати. Була субота, людей на роботі було обмаль, і сторожі фабрики пізно їх спостерегли, наробили паніки, закликали поліцію і наших фільмарів — заарештовано! Кутак потелефонував до свого батька-адвоката в Конетікат — той прислав за них "bail" 150 дол. і їх після двох годин звільнено. Мабуть, буде судове доходження за "trespassing", а може грошева кара за те, що Кутак фільмував без дозволу. — Вони дуже налякалися, і, мабуть, боялися нашої суворої догани. Але я була така щаслива, що вони цілі, здорові, що нічого дітям не сталося (бо боялася я і за Марка, і за Максима), що вся ця пригода видалась мені дрібною справою.

Кохані, наївні, чесні, порядні діти! Скільки то батьків мали вже справжні проблеми з дітьми і з поліцією! І не такі комічні!

Nassau, Bahamas. 25 лютого 1978.

Перші враження були розчаровуючі. Погода хмарна, 69̊F з холодним вітром, рослинність нецікава й убога, острів місцями занедбаний, брудний, а наше замовлене помешкання, хоч "адекватне" — в поганому досить місці, в будинку, який фактично ще у стані ремонту, з поганющим видом, здаля від моря. Ми всі четверо з Людою і Зенком "спустили носи" — але ми з Зенком пішли до бюра, бо вирішили, що мешкання варто було б змінити на інше. І нам це вдалося! Доплатили по сто долярів і у висліді маємо дуже гарний апартмент, на першому поверсі, з видом на море, і на пальми на маленькому приватному пляжі. Архітектура віллі трохи на еспанський лад, в середині є город із басейном, ростуть пальми й інші південні рослини. Увечорі все це освітлене і робить приємне екзотичне враження. Ми фактично живемо в дільниці Cable Beach — до самого Нассау треба їхати маленьким автобусиком Jitney — майже пів години. (Авта тут їздять по лівому боці — Зенко вже заповів, щоб ми навіть не думали винаймати авта!) Сьогодні вранці ми вже були в Nassau. Багамський мурин, що був шофером jitney, повіз нас не звичайною дорогою над морем, а бічними вулицями і дорогами — і це була справжня краєзнавча тура. Не виключене, що шофер наш зробив це навмисне: хотів може показати, як тут насправді живуть місцеві люди. Багамські халупки без фундаментів не можуть конкурувати своєю нужденністю із страхіттями, що їх я бачила в Мехіко — але вони назавжди розбили в моїй уяві образ фешенебельного Нассау, що має репутацію досить заможного караїбського порту. — Саме місто теж не таке, як я собі чомусь уявляла. Порт, правда, досить рухливий — сьогодні стояв тут заякорений великий пароплав Leonardo da Vinci — деякі крамниці багаті европейськими, азійськими та африканськими виробами, є деяка кількість елегантних віл та готелів — але контраст з убогістю надто кидається у вічі і це робить неприємне враження. В нашій еґалітарній Америці ми вже від цього відвикли.

Сьогодні приїхала вже теж п-ні Ася Цісик — отже ми в комплеті і маємо всі веселий настрій, не зважаючи на все. (Чудовий вид із нашої вітальні, веранда, пальми, хвилі моря, що розбиваються із шумом об скелю нашого приватного пляжу — мають на це вирішальний вплив). — Двічі їли в ресторані, але вже теж двічі варили в нашій власній кухні, багато часу проводимо довкола стола при чайочку (з румом!) і французькому хлібі з варенням, підтягаємо один одного, розповідаємо анекдоти, регочемо. — Бракує нам дуже радія і музики. Варто було взяти з дому бодай маленький транзістор. — Не знаємо теж, що в світі діється. Сьогодні по радіо в jitney почули уривок вістки про те, що говорять про якусь можливість виміни політичних в'язнів Чіле, Америки, СССР. Згадувалось при тому прізвище Щаранського. Ех, як би так випустили когось з наших.

26 лютого 1978, неділя. Cable Beach, Nassau.

Сьогодні уродини Асі Цісик і може з тої нагоди випав прекрасний сонячний теплий день! — Як зараз міняється увесь світ від радости сонця! Море — прозора аквамарина, вся довколишня природа радіює кольорами! Ми на лежаках, під пальмами, слухаємо як розбивається об берег хвиля.

27 лютого 1978, понеділок. Cable Beach, Nassau.

Вчора мали прекрасну вечерю в Cafe de la Mer à конто Асі та її уродин. Filet mignon plus martini + beaujolais та ще й на кінець Bahamian coffee, що її підготовка була справжнім драматичним показом: рум в склянці запалений горить блакитним полум'ям, додають до нього ще якийсь напиток + каву + пінку — міцний гарячий знаменитий напиток! Чи можна дивуватися, що ми в піднесеному настрої?

Сьогодні знову прекрасна погода. Я навіть уже купалася — чудесна, чиста-чиста вода — видно дно крізь прозору аквамаринового кольору воду. Ах, який люксус! — А ще в лютому!

28 лютого 1978, вівторок. Cable Beach, Nassau.

Ночі тут сповнені зір — і то, мабуть, не зовсім такої як наша, констеляції. Великий Віз, здається, на краю неба, з дишлем оберненим у море. Але це ще, мабуть, не те південне небо, на якому має бути південний хрест. Немає між нами нікого, хто розуміється на цьому і міг би вияснити.

Сьогодні знову погідний теплий день. Всі наші вибралися до Nassau, а я залишилася вдома. (Прийняла наніч таблетку на шлунок і не хочеться мені бути здаля від хати. Зрештою — сьогодні я — господиня: треба купити харчів, зварити обід, тощо. Ми — чергуємось. А крім того — мені потрібно пару годин самоти. Взяла із собою матеріяли і хотіла б приготовити для Нашого життя обіцяну статтю про Equal Rights Amendment).

Сиджу на нашій веранді і любуюсь чудесним видом на море. Вода — синьо-зеленкавого кольору, гладка-гладка. Перед нами, з правого боку, якийсь невеликий острів. Зліва — безкрайний горизонт. Між морем і будинком невеликий город із пальмами, травою, кущами, невеличкою альтанкою, двома перманентними з пальмового листя зробленими парасолями. Є білі лежаки і shuffle-board для гостей і відкритий туш. Берег тут високий, підмурований — до води можна зійти широкими камінними сходами. Збоку теж чистенький пісковий пляж. Пляж вузенький, але людей тут обмаль. Немає, очевидно, жодних "lifeguard"-ів. Пляж і доступ до моря поділений між приватні віллі-готелі: навряд чи можна було б пройтися берегом довкола острова — але може я помиляюся, не пробувала, не знаю.

Дивує мене, що тут так мало квітів. Цвітуть, правда, де-не-де олеандри, сходи до нашого будинку обвиті якоюсь пнучою екзотичною рослиною, що має великі пахучі квіти, на столі — після щоденного прибирання нашого помешкання готелевою службою (— аякже!) — з'являються у флаконі цвіти, що їх ми наніч мусимо виставляти на веранду — такий в них міцний одурманюючий запах — але в порівнанні з рослинністю, що її ми бачили узимку 1974 року в Miami Beach — все це здається надто скромним. На Флориді тоді ми бачили помаранчеві дерева, що мали овочі і цвіт одночасно, чудесні цвіти, кактуси колосальних розмірів, різних видів пальмові дерева, безліч екзотичних кущів — невже все це було штучно культивоване? Бо чому ж тут цього немає? Адже ж ми далі на південь, рослинність повинна бути ще буйнішою!

1 березня 1978, середа, Cable Beach, Nassau.

Сьогодні робили прогульку човном — Glass bottom boat — і оглядали риби й коралеві рифи крізь скляне дно у човні. Це було цікаве урізноманітнення, хоч перебільшена рекляма обіцювала щось більше. Насправді, морська фауна і флора тут не такі аж надто багаті. Одне, що я довідалась при цій нагоді — це те, що колір води залежить від того, чи дно покрите білим піском, чи водоростями і травою. Це мене фасцинувало і я запиталася багамця: бож їдемо човном просто з одної полоси — кольору аквамарини — в другу — темно синю. Я ці зміни кольору води давно вже колись запримітила із літака, і щойно сьогодні отримала таке простеньке вияснення.

Їздили теж по дорозі на Paradise Island. Це справді розкішна і культивована ідилія — але там вже тепер є деякі великі готелі, між іншим, Holiday Inn, і пророкують, що незабаром перетвориться цей райський острів у другий Miami Beach.

Встигли повернутися ще завчасу, щоб покупатися на нашому "власному" пляжі. Ця вода — справді безконкуренційна. Такої купелі досі не знала. Сьогодні був трішки вітер і були невеличкі хвилі — а часом хвиль і взагалі немає. Luxé, calmé et volopté, мовляв Бодлер.

2 березня 1978, четвер. Cable Beach, Nassau.

Сьогодні було хмарно і трішки холодніше. Ми з Остапом провели день в ботанічному саду в Нассау, оглянули виступ флямінґів в Adastra Gardens, а потім купували в Нассау дарунки хлопцям, Ії, Мамі, собі. В ботанічному городі нарешті знайшла цю різноманітну рослинність, що її сподівалася побачити на всьому острові. Всетаки, квітів обмаль, мабуть пора року невідповідна. Флямінґів у Маямі було зо дві сотні — тут їх було всього 18 — але зате ми бачили їх зблизька. Повернулися додому пізнім пополуднем. Ще встигли трохи почитати на лежаку (Я читаю Руденка "Вітер в обличчя", Остап — автобіографію Бенвенутоі Челіні. Челіні, між іншим, одна із цікавіших книжок, що їх я колинебудь читала. І знайомство з ним завдячую курсові "Books for the Bookmen" в бібліотекарській школі. Я вибрала тоді собі жанр біографії і вперше читала Плутарха, св. Августина, Руссо, мадам де Севіньє...)

8 год. вранці, субота, 4 березня 1978. Cable Beach, Nassau.

П'ятниця — вчора — був наш останній повний день на острові. Погода була сонячна, але був сильний вітер, на морі вперше за наш побут тут з'явилися білі гриви хвиль на обрії. Вода була тепла, але не така розкішно-чиста, як звичайно. Мабуть далеко на морі десь пройшла буря.

Ми провели цілий день на нашому пляжі, втягаючи в себе рештки південного сонця. Відпочивали, читали, купалися, а в перервах між тим — їли. (Я жартую, що ми всі прибудемо тут на вазі — а крім того "розп'ємося" — горілка тут значно дешевша, як у нас в Америці — отже до ланчу і до обіду обов'язковий screwdriver- а потім чай з румом!)

Увечорі поїхали до міста, до ресторану Europe на прощальний обід. Це фактично був обід з нагоди нашої з Остапом 29 річниці шлюбу, що припадає завтра — отже ми були "господарями", тобто "фундували". Ресторанчик німецький, не такий дорогий як Cafe de la Mer, але з більшим вибором страв. Martini і знамениті hors d'oeuvres зразу підняли нам усім настрій — дуже смачні були жаб'ячі лапки, що їх замовила Люда і ми всі пробували, оригінальні були мої слимачки — escargots, хоч не такі аж надзвичайні у смаку, щоб їх у майбутньому повторяти, добрі дуже і свіжі, як ніде — креветки-шримпси. А для Остапа, Зенка, Люди й Асі був смачний вибір: Wienerschnitzel, телятини Cordon bleu, качки, ще якоїсь телятини. Все це, очевидно, з вином. На десерт поділилися двома колосальними порціями сирника. Вечір нам вдався перша кляса, а настрій піднісся ще більше, коли ми, покликавши таксі, запримітили, що на дворі — зливний дощ! Це лиш підкреслило факт, що ми мали неабияке щастя цілий минулий тиждень.

А зараз встаємо, пакуємось, снідаємо — і на летовище. Погода хмарна, хоч дощ, мабуть, уже перестав. Та тепер нам це вже байдуже. Їдемо додому!

Увечорі в суботу, 4 березня 1978. Філядельфія.

Ну, от ми вже вдома. У Філядельфії вчора впало 7 інчів снігу — так що ми повернулися назад у зиму! Нажаль!

Ждала нас гора пошти і навіть досить цікавих газет. Але і прикра вістка: померла Оксана Ґенґало. Це нас обоїх з Остапом дуже прикро вразило, тим більше, що похорон відбувся уже сьогодні вранці і нам жаль, що не могли віддати їй бодай цієї останньої скромної шани. Жінка була бойова і завзята, що й казати. Її позитивної постави до життя могли позаздрити навіть молодші за неї. 15 років боролася з хворобою рака і не падала духом, дожила до 70-ки. Культурна й цікава була людина. А до мене ставилась приязно — не забуду її вступного слова на моєму авторському вечорі десь мабуть уже з десять літ тому!

Але мусимо тішитись, що немає жодних гірших новин. Телефонували вже до обох хлопців — все гаразд. Максим трохи простуджений, але нічого серйозного, а Маркову справу з "trespassing" вирішено так, що "пошкодована сторона" відкликала свої претенсії і "charges dismissed". Я так і думала, що за таку дрібницю не буде консеквенсій. — Всетаки, мали фільмарі життєву научку, яка їм придасться в майбутньому. Мама і Тато теж тримаються, здорові, хоч Мама, як звичайно, дуже розчулена смертю Оксани Ґенґало.

Між поштою є і лютневе число Н.Ж. з моєю статтею про Бабцю. Знимка вийшла гарно. Ляся послухала моєї ради і дала теж фотокопію автентичного Козакового тексту, що зробило статтю ще живішою.

7 березня 1978, вівторок.

Вчора були з Остапом на фільмі "A special day". Sophia Loren i Marcello Mastroianni були, як звичайно, на висоті завдання. Остап трохи критикував сам сценарій — мовляв, бракує глибшого психологічного обгрунтування і постаті надто шабльонові. Але мені фільм подобався. Я інтерпретую його, як образок із життя жінки, яка раптом усвідомлює, що не все у її житті — гаразд, як певний психологічний злам, що для нього Мастройанні є не більше як каталізатором. — Повертались додому автобусом — Остап ґдирав і нарікав на невигоди і цим трохи зіпсував мені настрій. — Конче треба буде мені навчитися добре їздити автом, тоді ці справи були б значно облегшені. Але коли це буде, і чи взагалі? За всю зиму я ні разу не їздила. Сніг лежить уже один на одному, повно льоду, небезпечно навіть для добрих шоферів!

Закінчила читати "Вітер в обличчя". Руденко — вправний, талановитий, професійний письменник — але нічим у цій книзі не вибивається понад совєтський штамп. Повість написана, немов за всіми правилами совєтського соцреалізму. Автор не відступає від схеми ні на йоту. (Цього напр. не можна б сказати ні про Гончарів "Собор", ні про "Тронку", ні про "Циклон"!) Цікавий і повчальний у Руденка побут — і цікаво теж як він описує і бачить ролю напр. парторга — що є, можливо, чи не головним героєм твору. В книжці не робиться жодних різниць між національностями — і це дуже вимовний деталь. Його постаті за національностями взагалі не оприділені, з одним-двома вийнятками. Коли описує бібліотеку, то прізвища Пушкіна і Шевченка згадуються так, немов вони належать до тієї самої літератури. Нажаль, цей опис ближчий, мабуть, до дійсности якою вона тепер там справді є. Одне слово, книга про "радянських людей" і тільки випадково написана українською мовою. Цікаво, що теперішній Руденко думає про цю свою ранню творчість?

Ізарський прислав мені знову дарунок — листування Рільке із Лю Саломе та байку Гессе, фотодрук автографу. Аж дивно — ми з ним майже незнайомі, а як прекрасно, інтуїтивно, вгадав він, що може зробити мені велику приємність! — Трохи мені ніяково: першу книжку — біографічний альбом Гессе — я ще могла вважати за реванш за календар, що його я йому послала (з гарною графікою середньовічних німецьких міст) — але це вже трохи занадто. (Ще трохи й Остап буде заздрісний — він рідко ревнує і напевно заперечив би ревнощі взагалі. Але моя перша і єдина особиста зустріч і задушевна довга розмова з Ізарським — багато-багато років тому — викликала в нього ревниву реакцію. Мабуть, відчув потенційного конкурента...) Все ж моя переписка з Олексою Григоровичем цікава, приємна: він — найкультурніша людина, з якою я тепер маю контакт. Не хотіла б я цього контакту втратити через якусь безпідставну примху ревнивости.

9 березня 1978, четвер.

Підслухана розмова. Передучора, по дорозі до підземки. За мною двоє. Студенти.
Вона: Ever been to Spain?
Він: Yeah. Barcelona. That's where the river is. Hills like white elephants. D'you know it?
Вона: What?
Він: Short story. Hemingway. About a train ride to Barcelona.
Вона: Oh?
Він: Read it. You'll like it. It's only about two pages.
Вона: Some short story!
Він: A very short short story. We had it once in English lit. It's the most complicated two pages you ever read.

Шкода, що не сказав хлопець дівчині, що це про "train ride", який вирішує і перерішує життя, що це про рішення дівчини робити аборт чи ні, і натяк на те, що це рішення назавжди змінить її любов до хлопця, що після цього горби уже не здаватимуться білими слонами... Деякі мої знайомі, прочитавши мій переклад в Українській Літературній Газеті (гай, гай, коли це було) теж до цього не додумались.

13 березня 1978, понеділок.

В суботу були з Остапом на "Науковій Шевченківській Конференції", що її замість "академії" влаштовували УКК і місцеве НТШ. Приємно було мені, що Остап тим разом захотів дотримати мені товариства — ми вже досить давно не були разом "на людях". (Він останнім часом їздив до Н.Й. на вечорі "Слова" сам — а імпрези у Філя., що на них ходила я, напр. вечір Ярославської чи вечір конкурсу СФУЖО були такого рівня, що було б навіть дивно, якби йому хотілося витрачати на них час!) Відважився навіть мій Сясь взяти авто і поїхати зі мною. Сніг вже топиться і дороги трохи чистіші. Вступили до книгарні, оглянули деякі книжки — не мали, правда, при собі грошей, ні чека, щоб купити Шевченківський словник" (2 т., київське видання) або 7-томове видання творів Коцюбинського, що мене дуже зацікавило — але добре, що оглянули ці видання і знаємо, що вони є у продажі.

Сама конференція, нажаль, не була на належній висоті. Правда, самі прізвища доповідачів вже заздалегідь перестерігали, що сподіватися за багато не можна. Всетаки, я думала, що сама назва "наукова конференція" до чогось зобов'язує і хотіла дати їм "benefit of doubt". Програма на папері виглядала не найгірше: три доповіді (Романенчук, Пазуняк, Лужницький) плюс читання Шевченка у виконанні Пінота-Рудакевича і виступ п'яністки Гординської-Каранович. Організатори, видно, хотіли влаштувати щось між "конференцією" і "академією", і тому, мабуть, не вийшло ні одне, ні друге. Всі три доповіді були на висоті популярної доповіді на Шевченківському святі, музика відпала "з технічних причин", найліпший був сам Шевченко, хоч у читанні Пінота випали чомусь деякі загально-відомі фрази... Взагалі, всупереч сподіванням, не довідалась я нічого такого про Шевченка, чого не знала раніше.

В суботу увечорі приїхав теж — тільки на неділю — Марко. Його виїзд до Каліфорнії — далі актуальний, тільки відкладений на пізніше — мабуть після Великодня, тобто при кінці березня, може з початком квітня. Ну, що ж. Мусить статися. Як поїде — не скоро, мабуть, знову побачимося.

Мама знову мала пару днів клопіт із серцем. В неї ці фібрації цієї зими повторялися вже кілька разів. Каже лікар, що треба випробувати якийсь новий лік — Norpace. Турбуюся трохи ними — поки живуть обоє, то ще "яко-тако", а що буде, як одне з них помре? — Но, але жити треба з дня на день, і тішитись кожним дарованим днем.

І я тішуся. Зокрема ж тому, що між нами з Остапом така тепла, сердечна комітива. Уникаємо того, що нас ділить (тобто гострих суперечок на літературні теми). Наголошуємо те, що нас єднає — і добре нам із тим. Тепла домашня атмосфера тим разом навіть успокоїла мого Сяся до тої міри, що він не хвилюється навіть фактом, що дах таки справді тече — не витримав зими — і треба буде давати новий. Ось так ми вийшли на нашому довір'ї до свого українського майстра!

15 березня, середа, 1978.

Вчора була в нас Віра Лащик. Інтерв'ю з нею помістив і Philadelphia Journal (у скороченій формі) i Jewish Life. Це справжній успіх і я тішуся, що наші зусилля не пішли намарне. Приходила дякувати мені за допомогу. Але цієї справи в жидівських колах ніхто не міг би порушити — тільки вона. Сміюся, мовляв, цей журналіст має рацію, коли каже, що вона все життя присвятилка українсько-жидівським стосункам. Ну, кажу, це неабияке зобов'язання на майбутнє! Ледве перемовила я її, що треба цю інформацію подати і до нашої преси — в загально громадському інтересі. Вона трохи боїться надмірної "publicity" між своїми. Потішаю її, найгірше, що може статися, це те, що наші явні і скриті антисеміти почнуть називати її "жидолюбкою". Чи це аж так уже погано?

Почала читати Гуцала "Передчуття радості". Яка ж у нього багата й жива мова! Постараюся поробити собі виписки — це справжній лінгвістичний семінар. Може щось "всякне" і запам'ятається. Не легко поборювати свою мовну вбогість, живучи й працюючи в чужому оточенні, на далекій від мовознавства професії.

Кілька вечорів присвятила для впорядкування фотографій — не лиш нових із подорожі на Багамські острови, але й тих із літа, з Европи. Ще залишається чимало із давніших років — це неабияка робота!

Аж дивно, що я за це взялася — бо маю цілі гори всякої праці — аж занадто, аж відчуваю неприємну пресію (може й тому взялася до знимок, щоб психічно відпружитись). Передусім маса паперів чекає на моє рішення на роботі — а крім того всякі зобов'язання: кореспонденція (треба відповісти Ізарському, Винареві і ін.), бібліографія — і англомовна і Остапова, рецензія на Journal of Ukr. Graduate Studies, інтерв'ю з Квіткою Цісик, анкета для Н.Ж., книжки для каталогування для Пластової Бібліотеки, Чортополоший збірник і 20-ліття бібліотеки та літ. конкурс з тим пов'язаний, рецензії для World Literature Today і на книжку Любович (бо вже обіцяла) — Недавно, в додатку до всього цього, мусіла переписати Татові допис про роботу Просвіти в Устріках Долішніх, де він був головою в 1930-их ранніх роках. Писати він не вміє, а виправляти його — справа ризиковна і коштує чимало нервів. Аби лиш не захотів писати таких еляборатів як постійне габбі!

Марінчак із Харкова зробив мені несподіванку і прислав підручник клясифікації для масових бібліотек, що його я шукаю вже від літ. Будучи в Харкові в 1974 році, я разом з Віктором ходила була по книгарнях і бібліотеках і шукала за цим виданням. Але тоді були ці речі тільки російською мовою — і Марінчакові було прикро, що я не могла знайти українського видання, хоч знала, що такі існують і мала повні бібліографічні інформації. Уважливий він чоловік! — Треба мені буде пошукати ще за якимись виданнями з психолінґвістики, щоб йому зреванжуватися. А крім того не можу наважитись: послати йому свою збірку поезій, чи ні? Чи могла б така невинна і аполітична книжечка пошкодити йому чимнебудь? Що було б йому цікаво її отримати, в цьому не маю сумніву.

26 березня — тобто за десять днів уже — Великдень — і Максим приїде додому на кілька днів вакацій. Буде, мабуть, і Марко — чи не востаннє перед виїздом до Каліфорнії. Отже треба буде підготовити свята. — Одне слово, мені треба думати не про що інше, а про господарські справи. А ще й дах тече — отже є й додатковий клопіт!

16 березня 1978, четвер.

Знову впав сніг — і біло, біло! Аж не віриться: здавалося передучора,. що йде весна — це ж половина березня! Ну, доки вже?

21 березня 1978, вівторок.

Весна. Не тільки на календарі, але й справді. Правда, на нашому городі, на північному боці, ще й досі лежать великі клапті брудного снігу — але це вже недовго. Сонце. Тепло. Вулиці вже зовсім чисті (Доведеться мені знову практикувати їзду автом!)

Здавалось би — треба радіти. Проте мені насіла на душу знову якась нудьга, що ниє і відбирає охоту до щоденної праці. Пару днів мене гнітила. Вчора прийшла кульмінація. Вранці встала, зібралася до роботи. Шлунок мені трохи не справлявся, але вийшла з дому — і вернулася раз — потім знов вийшла, а тоді вернулася вдруге і з твердим рішенням залишитись удома.

День відпочинку й самотности добре мені зробив: відпружилася, шукаючи чогось, знайшла в Остапових паперах нові його сонети — і факт, що він пише, що наше — трохи може нудне, але унормоване й спокійне життя, дає йому досить стабільности, щоб присвятитися трохи і творчій праці — загрів мене радістю і розвіяв нудьгу. — Взяла себе в руки, написала рецензію на Журнал Вищих Українознавчих Студій до Н.Ж., взялася трохи знову до упорядковування паперів Остапової бібліографії.

Марко випозичив "van" і поїхав завезти Максимові своє бюрко з Нью Йорку: ліквідує мешкання перед виїздом до Каліфорнії... Вже говорили вчора по телефону з Максимом: Марко щасливо заїхав, бюрко вже у Максимовім помешканні і хлопчисько тішиться — бо це гарний бюровий мебель стандартної величини (— Марко зовсім даром зорганізував собі його у Нью Йорку від якоїсь фірми) — не те, що старий ґрат, що його наш Цюп закупив десь був у Кембридж за 30 дол.!

29 березня 1978, середа.

Великдень вдався нам надсподівано гарний. Погода, правда, була нікудишня: дощ лив у суботу, і в неділю, і в понеділок. Але хлопці таки приїхали — навіть Марко, який перестерігав мене, що може йому не вдасться прибути. Були ми вже разом у суботу: вони приїхали під вечір, просто на обід: Максим з книжками-дарунками для мене й Остапа, та ще й з букетом нарцизів! — справжній джентельмен! Святкували в п'ятку (з Ією) — у суботу, і двічі в неділю (бо я крім великоднього полуденка зробила ще звичайний гарячий обід із качкою на вечір). Була сердечна атмосфера — добре, що не було нікого стороннього, хто міг би нам її зіпсувати. Не відомо, чи скоро зійдемося знову так у тісному родинному колі: Марко таки їде до Каліфорнії — в цю суботу роблю йому невеличке прощальне "party". Вже телефонувала я у суботу ввечорі до Лялі і вона запросила Марка до себе, разом з Кутаком, на перших кілька днів, поки знайдуть собі якесь помешкання. Не люблю користати з чемностей, але чого не зробиш для дітей? Я навіть вчора вже вдруге написала до Ляни й Михася Яримовичів — Марко їх відвідає, може Михась міг би йому допомогти.

До мами й тата ходили тільки з побажаннями. Приїхав Андрій з Марійкою і Сонею — отже вони не були самі. А я була рада теж, що плоди моєї праці не пішли намарне: наробилася я в п'ятницю і в суботу: не лиш пекла паски, сирник, шинку, приготовляла різні приставки й салатки, але навіть трохи упорядкувала город. Трапився мені цікавий інцидент. Наші нові сусіди — мурини, чоловік і жінка середнього віку, на прізвище Martin. Вже від довгого часу маємо клопіт із листям із їхнього дуба — цілі тони його спадають на наш "driveway" і я маю з тим багато роботи, зокрема осінню. Найгірше, коли сусіди лишають своє листя незібране, бо тоді вітер жене його на наш прочищений вже город і це — сизифова праця. В п'ятницю я, працюючи пополудні на городі, хотіла піти і сказати Мартінам, щоб зібрали своє листя, бо вже мене злість брала. Але їх не було вдома. В суботу прийшла мені до голови щаслива думка: я запакувала одну малу пасочку і пішла до сусідів на "friendly call". Це прості люди, робітники, не дуже навіть грамотні мабуть, ані не "articulate". Це шкода, бо в нас з ними не багато спільного. Але я не расистка і чорна їхня шкіра мені зовсім не перешкоджає і сусідство з ними зовсім мене не лякає. (Наші земляки часто попадають в паніку, коли в їх околиці появляться чорні мешканці, і негайно продають хату. Але я думаю, що поки чорні не матимуть доступу всюди, поти будуть продовжуватися в Америці соціяльні нерівності, яких треба соромитись перед чужинцями. Я думаю, напр., що довоження дітей автобусами до шкіл для вирівнання рас не є найкращою розв'язкою — було б ліпше, якби білі і чорні люди мешкали в тих самих дільницях — тоді діти їхні могли б разом ходити до школи пішки!) Що інше — клясові різниці. Надмірних розбіжностей, що доводять до революцій, ніхто вже хіба серйозно не пропагує — всетаки, думаю, деякі клясові різниці між людьми завжди були і будуть — і це зумовлене не лиш майном, але освітою, професією, зацікавленнями. І не завжди найкращою розв'язкою є накидати пролетаріятові вартості міщанського характеру — напр. давати змогу людям без грошей ставати власниками хат! Домовласництво вимагає певних дрібноміщанських прикмет: ощадности, дбайливости, чистоти. Богемісти (не лиш пролетарі) на домовласників не надаються.) Але досить диґресії! Мої добросусідські заходи дали чудові наслідки! Мартіни не лиш зібрали власне листя, але й допомогли вичистити гнучу рослину (не знаю назви), що росла на нашому спільному мурі і що її після цієї гострої зими таки треба було до пня вирізати. Отже ми вже таки й справді готові до весни! З землі поволі вилазять мої тюльпани й нарцизи. Крокуси, нажаль, білки повигрібали зараз же після того, як я їх посадила. Ну, що зробиш! Треба буде на це місце посадити щось інше!

3 квітня 1978, понеділок.

Відшуміла Маркова прощальна "party". Прийшло яких 15 молодих людей, Маркових та Іїних товаришів. Ми з Остапом "відтягнулися" нагору, щоб їм на заважати. Бавились вони при голосній музиці до 2 год. ранку. Марко трохи за багато випив і опісля всю ніч був хворий. — Одне слово, ніч пройшла для мене майже без сну — а що підготовка теж забрала два вечорі та й цілий день у суботу — то я таки добре втомлена. Гостина вийшла гарною, молоді були видимо задоволені — але мені, очевидно, невимовно сумно. — Сьогодні вранці Марко ще поїхав до Нью Йорку. Виїдуть, правдоподівно, у середу — вступлять ще додому, тобто до нас, але вже може й навіть не ночуватимуть, а тоді — далекий шлях до Каліфорнії. — Беруть авто в якоїсь фірми, що в цей спосіб організує перевіз авт з одного побережжя на друге — щоб лиш все це відбулося щасливо і без поганих пригод. Щоб Кутак виявився добрим товаришем, взагалі, ох, щоб уся ця ескапада увінчалась успіхом! — Марко потішає мене: як не вдасться — повернуся і піду студіювати право!

***

На суботу заповіджене засідання редколегії Н.Ж. у Нью Йорку. Любович настоює на тому, щоб я приїхала — має бути теж І. Рожанковська, голова СУА (Лотоцька колись бувала на всіх засіданнях, але І.Р. буває рідко — не знаю, може Любович її не запрошує?) Не знаю, як поїду — я така втомлена — і фізично і душевно, а ще й розбирає мене якась простуда!

5 квітня 1978, середа.

Марко з Кутаком виїхали сьогодні в далеку дорогу. Дістали авто Мерцедеса з мотором Дізеля — гарне, вишневого кольору, здається, що зовсім нове. Але у вівторок, отримавши авто, весь день втратили в Н.Й., бо ніяк не могли спакуватися. Врешті купили "rack" на дах і частину речей повезли на даху... Приїхали з Н.Й. уночі — а виїхали сьогодні зараз після полудня. Не було вже навіть часу добре поговорити. Обійшлося без прощальних сцен. Марко зранку велів мені іти до роботи — були обидва втомлені і хотіли ще пару годин поспати. Говорили ми ще по телефону вполудне — але що вже можна сказати? Мусить їхати — і болю прощання нема що розтягати на довшу муку. Панувала над собою сяк-так цілий день — а тепер от, вдома, по свіжих Маркових слідах ходжу і даю сльозам волю. Але це нишком від Остапа. Хоч і він теж, мабуть, переживає. Почав раптом згадувати, як то він молодим вийшов з дому на еміграцію, щоб уже ніколи не повернутися.

Журюся тим, що вони мають вже 11-ого квітня віддати авто в Сан Дієґо — а це не так то вже багато часу на таку далеку подорож... Я напевно була б спокійнішою, якби він полетів літаком — Ну, але я в цих справах не рішала: мушу приймати його рішення і згоджуватись із реальністю, якої не можу змінити.

11 квітня 1978, вівторок, уночі 11:30.

Тількищо телефонував Марко. Тим разом уже з Ґлендейл, від Лялі. Слава Богу, уже на місці. Тиждень був дуже хвилюючий і було не до записок. Марко дзвонив пару разів з дороги. Найважніше — біля місцевості Gallup, в штаті New Mexico, мали випадок — колесо трісло в часі їзди, автом закинуло так, що вдарили стовп і скотилися в рів, весь баґаж із даху злетів і розбився. На щастя, хлопцям нічого не сталося, але Мерцедес пошкоджений і далі не можна було їхати. Потелефонували до фірми до Шікаґо — їм дозволили залишити авто в механіка і їхати самим далі. Вони винаймили собі station wagon за 150 дол. на тиждень, перепакували свої речі і поїхали далі через Арізону, до Ляс Веґас і далі до Каліфорнії. — В Ляс Веґас ходили подивитися на рулетку: Марко каже, що виграв 50 дол.! — Потішає нас, що з автом не повинно бути клопоту — blow-up не був виною шофера, тільки видно якимсь дефектом колеса — отже обезпеченева компанія повністю покриє шкоду. Марко думає, що їхній депозит (180 дол.) їм не пропаде. Ну, побачимо. Головне, що заїхали цілі і здорові.

Видно, що до мого смутку потрібно було ще цього величезного напруження і журби. Тепер уже сам факт, що він так далеко, не хвилює мене як передтим: я щаслива, що він уже на місці, що можна буде і нам з ним контактуватися. Потішаю себе, що ця віддаль страшна тільки автом — літаком це справа семи годин — максимально одного дня.

27 квітня 1978, четвер, увечорі.

Марко вже більше як два тижні у Каліфорнії. Я свідома, що це вже остаточно закінчився найважливіший етап мого життя: діти виросли, стали дорослими самостійними людьми, моя материнська-піклувальна роля уже виповнена. Яке щастя, що це їхнє остаточне дозрівання, цей відхід з дому відбувся так природньо, так поступово, без драматичних конфліктів, із взаємним зрозумінням. І як це добре, що вони обидва добре підготовані до самостійного життя, що наша родинна близькість не криє в собі жодних невротичних комплексів.

Але в природному порядку речей є і мій смуток і жаль, що ось життя на очах проходить, минає. Бракує мені обох їх — коханих хлоп'ят, що вносили в нашу хату розмах життя і молодість. Я раптом постаріла на пару літ, потьмарилась життєва перспектива. Не сходить мені з думки заголовок книжки жінки Дилана Томаса — "Left-over life to kill". — I це тепер, коли ж нас ще двоє. А що було б, якби я залишилася самою? Чи могла б я продовжувати жити? І чи варто було б?

***

На засідання редколегії до Нью Йорку я таки їздила. Було воно більш ділове, як звичайно, може тому, що Ляся сподівалась приходу Рожанковської (— вона не з'явилася —), а може теж і тому, що присутньою була п-ні Бурачинська — людина значно більше ділова й зорганізована, як наша теперішня редакторка. (В Лясі, зате, значно більше спонтанного польоту і ширша перспектива). Пополудне в Нью Йорку я провела в нью йоркській публічній бібліотеці: довідалася, що вони мають комлети "Свободи" на мікрофільмах і вирішила перевірити деякі неідентифіковані витинки для Остапової бібліографії. Це була важлива для мене знахідка, і хоч Ляся намовляла мене провести пополудне із нею, я вирішила використати цих пару годин для бібліотеки. Правда, за пару годин вдалося мені зробити тільки незначну частину потрібної роботи — доведеться їздити до Н.Й. бібліотеки частіше. — Між іншим, я їхала не потягом, а автом, із Ґеньом Лащиком. Це було значно вигідніше, приємніше, но і дешевше.

***

Вдалося мені намовити наших "Чортополохів": з нагоди 20-ліття Бібліотеки будемо влаштовувати Літературний Конкурс для Письменників. Я погодилася очолити комітет під умовою, що курені зразу задеклярують якісь відповідні суми: зразу підтримала мене Соня Слободян з молодшого, старшопластунського куреня, заявивши, що вони дадуть не 100 а 200 дол. Це був виклик сеніоркам — бо тепер і наш курінь мусить дати 200. Дасть 200 дол. теж Рідна Школа, а може і Пластова Станиця. Це вистачить, щоб перевести конкурс на новелю з нагородами. Костюк, Лавріненко і Коровицький погодились бути членами жюрі. (Відмовився Шевельов, бо він на цей час їде до Европи, але Лавріненко на його місце може й кращий). — Я вже встигла розіслати 36 листів до преси і 92 до індивідуальних письменників — в Америці, Европі, Австралії, Канаді, Бразилії, Аргентині... Пару днів мала з тим масу роботи — телефони, зіраксування, письма, конверти, пакування й адресування листів... Тепер треба лиш терпеливо чекати: може щось прийде. Якби так хоч один добрий автор написав для конкурсу нову добру річ — то вся ця праця не була б даремною!

Оцей конкурс — не лиш логічний наслідок моєї статті про "Легковаження літератури" — але і приклад решті громади, як такі речі можна робити при невеликих фондах, малому гурті людей і максимальній добрій волі.

***

Моя лектура, що її тількищо закінчила — це "USSR vs Dr. Mikhail Stern". Книжка добре і цікаво скомпонована, дуже читабельна. В кількох місцях трохи мене вразило намагання робити її "літературною" (коментарі упорядника — Августа Штерна, мабуть, — про те напр. з якими мінами сприймали учасники процесу якусь репліку. Думаю, що це зайве. Може навіть трохи підірвати вірогідність документації). З професійного погляду зацікавили мене посилання оборонця на періодичну правничу літературу. А я й не знала, що совєтська правнича "doctrine" має таке "authority" в судах! Але в книжці найцікавіше — картини совєтського побуту, дилема лікаря в такому суспільстві: якщо плянова господарка не може подбати про ліки, то чи має право лікар здобувати ліки для пацієнта на чорному ринку? Або — чи має право відмовитись від цих ліків, тому тільки, що вони — не з офоційних аптек, за офіційні ціни? — Саме ці справи були для мене новинкою — бо решта (антисемітські імплікації, оборона української мови Доктором Штерном) — відомі вже давно з преси.

Моя справа із редакцією "Нових днів" взяла цікавий і корисний для мене оборот. В лютневому числі — сензація: Сварога "зняли" з редактора! Я не така наївна, щоб думати, що на цьому заважила моя справа — мабуть доїхали йому кінця справи пов'язані з еврокомуністами, Плющем ітп., тобто політика. Але ось у березневому числі новий редактор М. Дальний не лиш надрукував мого листа, додавши промовистий заголовок: "Гарматою по Гарматенкові", але додавши і від себе рішучий і недвозначний коментар із осудом плагіяту. — Так, що маю повну сатисфакцію. Цікаво, які закуліси цієї справи!

1 травня 1978.

"America... What is it? The sweepings of every country including our own..." (p.239)
"Shakespeare is the happy hunting ground of all minds that have lost their balance" (p.248) (Ulysses).

Повернулася я до свого Джойса. Стиль фасцинуючий, але чи не краще вживати його для короткої прози? Не віриться мені, щоб романістика того роду мала майбутнє.

8 травня 1978, понеділок.

Не відсвяткували ми як слід Остапових уродин. Погано щось почувався мій Сясь — провів і 2-е і 3-е травня вдома. А на самі уродини ходив навіть робити електрокардіограму. Мусить якийсь час знову приймати квінідін. Не знаю, що могло спричинити цю чергову нерівномірність серця. Підозріваю, чи не журиться він хлопцями? — Що робити, це постійна турбота і сумно, що вони далеко від нас. Нема ради — треба звикнути. Navspak cesta nemozna — говорили словаки. Життя — і їхнє, і наше — мусить іти вперед.

І Марко і Максим пам'ятали про Татові уродини — телефонували. Максим, крім того, прислав йому дарунок — біографію Вільяма Карлоса Вільямса з дотепною дедикацією. Прийшла книжка точно на 3-ого — зробила старому велику приємність, бо якраз був удома, лежав.

Я купила йому в дарунку нову машину до писання — бо стара, що має вже щось 28 років — ледве вже служить. (Це був наш перший люксус, що його ми купили в Америці. Везли від Сурмача з Нью Йорку, з пригодами: пригадую: Остапове рам'я з машиною схопили сабвейні двері і я так налякалась, що казала йому кинути машину, щоб рятувати руку. На щастя, не послухав мене — двері знову відчинилися і все було ОК). Мій дарунок, тим разом, випав досить дорогий — ціни підскочили і Olympia коштувала 185.00 дол. Але матиме з того користь і Максим, бо він одідичить стару татову українську машинку. Це напевно придасться йому час до часу в його порівняльних працях — а може колись і листа на машині напише.

Дзвонила сьогодні (— з праці, на кошт бібліотеки —) до редактора Драґана. О, ви в справі конкурсу? Буде, буде, вже може навіть у завтрашньому числі! — Ви в нас маєте протекцію! Такої ви авантюри наробили своєю статтею — всіх нас зрушили. А нам нікуди вже йти — хіба вгору! — Ну, побачимо. Я йому лиш сказала: як не поспішиться, то інші газети надрукують раніше і буде соромно.

***

Марко вже знайшов собі тимчасову роботу (в ресторані за bus-boy-a), щоб могти якось втримуватись в час шукання справжньої фахової праці. Це всього пару годин денно — я рада, що це в ресторані, бо маю певність, що бодай не ходитиме голодний. Боюся, що він може ощаджувати гроші на харчах. Ми йому післали 400 дол. на цей місяць на помешкання і за позичення авта — але я розумію, що йому ніяково брати в нас увесь час гроші. (Горда штука — чи не в маму вдався?)

Вичитала я десь в New York Times, що деякі моделі Pinto фабрики Ford мають якийсь поважний дефект, що може бути небезпечний в час колізії. А це якраз авто, що його купив собі Марко. Боже мій, ще одна гризота!

Нічого не пише мені Штогрин. Запросив мене взяти участь в конференції бібліотекарів на Гарварді — дати коментар до його доповіді про індексування. І ні чичирк. Я дала згоду, а тепер хвилююся. Не люблю залишати таких справ до останньої хвилини.

Мушу взятися за інтерв'ю з Квіткою Цісик. Остаточно приспішив термін факт, що ми на суботу запрошені до Люди, а там буде і Ася Цісик. Отже пора мені це зробити — бо як же зможу зустрітися з нею?

Вступала по дорозі з праці, як звичайно, до Мами й Тата. Обоє не дуже міцні. Тато навіть сказав: а я мабуть до 1979 року вже не дотягну. Він у такі репліки не часто вдається. Це може бути поважно.

11 травня 1978, четвер.

Маму сьогодні повезли амбулянсом до шпиталя. Я телефонувала до них по обіді — не було нікого дома, але надворі дуже гарна погода — сонячна розквітла весна — і я думала, що вони вийшли пройтися. По дорозі з праці, як звичайно, вступила і Тато мені розповів: пульс був дуже слабий і нерівномірний, він давав ліки, дзвонив до Яримовича, з трудом додзвонився, але за порадою його таки викликав амбулянс і відвіз маму до шпиталя. — Тато дуже був поденервований, нарікав на всіх і все, мовляв, бачить, що Мама мусить вмерти скорше від нього, бо на кого він її залишить, не буде кому нею опікуватися, ніхто не знатиме, як її лікувати — а крім того почав нарікати на Андрія, мовляв, дитина не говорить по українському, він з ним контакту не має, ніхто його не хоче вислухати, ітд, ітд.

Після вечері я поїхала (автом!) до Germantown Hospital. Мама дуже добре виглядає, була в погідному настрою, на екрані видно що пульс живий і рівномірний. Розповідала мені навіть зміст нарисів Ваньковича, що їх я їй принесла була з бібліотеки — це були свого рода гуморески, вона навіть сміялася, жестикулюючи. Але кардіолог пропонує, щоб дати pace-maker, щоб серце могло унормуватися і не створювало таких частих проблем. Вона прийняла цю пораду з апробатою — отже незабаром зроблять, мабуть, цю невеличку операцію і pace-maker таки заінсталюють.

Неділя, 14 травня 1978.

Операцію Мамі зробили вже в п'ятницю пополудні. Я була в неї вчора вранці і знову сьогодні вполудне. Виглядає, що все буде добре. Правда, вона втомлена, апетиту не має і має трохи температуру — але, кажуть, що це хвилеве. "Pace-maker" уже перебрав нормування серця і воно працює більш рівномірно. — Мої поїздки до шпиталя примусили мене практикувати шоферування. Сьогодні навіть їхала з певними "пригодами": наперед поїхала на вул. Каюґа передати Вавою Бачинською печиво і машину для писання для Максима до Бостону. Ішов сильний дощ, на Каюґа трудно було поставити авто — а потім, їдучи іншою, як звичайно, дорогою до шпиталя — я заблукала і деякий час кружляла автом в околиці довкола Germantown Hospital. — Зате дорога назад відбулася без перепон і я встигла приїхати на час, щоб дати Татові й Остапові обід.

Вчора частину дня провели з Людою, Зенком і Асею Цісик в Atlantic City! Зранку їздила ще до Мами, погода була хмарна і здавалося, що Людина ідея їхати над море — зовсім недоречна. Тим часом, виявилося, що день нам удався: вияснилось, стало навіть сонячно і ми провели приємне пообіддя на чистому повітрі, пополуднували шримпсами в ресторані, оглянули International Resorts Casino (— незабаром відкриються в Atlantic City касина для гри і вже тепер помітно, що це буде велика переміна для економіки цілого цього району) — повернулися під вечір на смачний обід до Люди і взагалі мали приємний день. Мені це дало конечне відпруження, бо останні дні були дуже виснажливі і прикрі.

21 травня 1978, неділя.

Мама й далі у шпиталі, і далі в Intensive Care. Сьогодні виглядала трішки ліпше і вперше їла, хоч частинно, обід. Маю надію, що це означає зворот на краще. Тиждень був виснажливий, томлячий. Увечорі спішу додому, щоб дати Татові й Остапові обід, потім стараюсь ще — хоч і не кожного дня — поїхати до Мами до шпиталя. Встаю рано — заки вийду до праці, стараюся щось підварити, ну а на роботі досить різної термінової праці — віддала тількищо свій річний рапорт. Повинна підготовлятися до свого виїзду до Гарварду, а Штогрин не прислав і досі своєї доповіді.

Прийшло число World Literature Today — а в ньому мій бібліографічний есей про "Українську літературу для американського читача".

22 травня, понеділок, увечорі.

Маму взяли сьогодні знов на операційну залю і витягнули pace-maker! В організмі якась інфекція і вона мусить пройти — а тоді даватимуть новий рace-maker. От тобі й на! А ми думали, що вона за пару днів буде вдома. Тепер це напевно потриває якийсь час і щоб хоч не довело до гіршого!

31 травня 1978, середа.

Мама і досі в Cardiac Unit у шпиталі Germantown. Передучора вперше почула я від д-ра Яримовича, що після всіх тестів — підозріння зупинилось на міхурі. Від міхура, мабуть, іде якась інфекція, що спричиняє температуру. Сьогодні вже, мабуть, почали лікувати антибіотиками, бо температура падає і Мама почувається ліпше. Як виясниться справа із інфекцією — закладатимуть pace-maker вдруге.

В міжчасі — клопіт з Татом. Він щодня приходить на обід. Минулого тижня був такий інцидент. Тато мені сказав, що Леся приходила Маму відвідати в шпиталі. А я на це: Но і добре. Нарешті, адже вона — сестра. Чому не мала б піти? (Тимчасом Слава Марк переказала мені, що, мовляв, Тато собі не бажає, бо вони з Яцкевичами не говорять і гніваються) — а Тато висипався: а хіба вона сестра?... тай цілу серію всяких ураз, жалів, ітп. Мені цього було занадто і я не змовчала тим разом, а сказала, що вина завжди по обох боках, що не зашкодило б, якби в родині було менше ненависти, а більше любови й зрозуміння. Слово по слові, старий почав шлякувати всіх і вся, Андрія, мене, мовляв — а хай і вам так колись буде, і вашим дітям... Ми все це з Остапом вислухали, а тоді розмову перевели на якісь наші справи. Тато сидів мовчки до кінця обіду, з'їв його, а тоді встав і сказав: Дякую. Я більше не прийду. — І демонстративно вийшов. — Перший раз у моєму житті я побачила, як за мене образився Остап — але нічого при Татові не сказав, тільки потім. Мовляв, запроси його на обід, а він тобі — а хай тебе шляк трафить, та й взагалі... Чула я, як говорив з Тарасом Яцкевичем по телефону, кажучи, мовляв, піди до нього і успокій і нарозуми старого. А про мене сказав: вона вже сама бабкою могла б бути, а як він її трактує. — Ну, от, старий потім опам'ятався: застав мене у Мами в шпиталі, а я — якби ніколи нічого не сталося, сказала: пам'ятай, що обід кожного дня в 6-ій годині. І він приходить і старається бути "чемним" (так Мама йому наказала, бо він сам їй розповів про свій вибух і каявся). Але це для нього не вперше. Вже 40 років пам'ятаю такі вибухи — ціле дитинство і кожна розмова з татом — це травма. І, нажаль, травма така, що залишає рану у серці.

Але життя мене нагородило за брак любови в батьківському домі — Остапом, хлопцями — жодні "батьківські" прокльони і ненависні вигуки не заберуть мені цього найкращого, що мені вже дало життя. Цікаве, що люди, які найбільш засліплені своїм еґоїзмом, які, здається, народилися мізантропами, мають такі претенсії до всіх і вся.

Не зважаючи на те, що через Татову гістерику та Мамину хворобу я маю утруднений щоденний побут, я таки встигла підчас минулого вікенду (три дні) написати коментар до доповіді Штогрина (яка в міжчасі прийшла), і вибираємось післязавтра до Гарварду на 3-у наукову конференцію ПеКУС.

5 червня 1978, понеділок.

П'ятницю, суботу й неділю провели в Кембридж, з Максимом. Полетіли ми з Остапом у п'ятницю вранці — вже перед полуднем були на місці. Я встигла зустрітися ще з Когеном та Штепаном у правничій школі — знала, що їх опісля не буде, отже пішла туди з візитою зараз же після приїзду. MLC розбив собі лікті (absent-minded professor ішов по кемпусі, читаючи, зашпортався, упав і зломив собі обидва лікті) і тепер мусить піддаватись терапії. На ланч зі мною не міг піти, але зустрів мене дуже сердечно. Потім у неділю дзвонив ще раз, запрошуючи до себе додому на каву, але тоді ми вже були зайняті і не могли іти. Із Штепаном теж трохи погуторила на професійні теми і для тримання контактів. — А тоді вже решту дня присвятила конференції — та Максимові. ПеКУС був різноманітний програмою — я, нажаль, втратила пару літературних доповідей в час, коли ходила до Law School. (Зокрема виступи Кіпи, Онишкевич, Романенчука). Незнайомий мені досі досить ще молодий чоловік Остап Стромецький з Алабамського університету говорив про Гоголя. В суспільно-економічній сесії виступали Марта Богачевська-Хом'як (про Кобринську), Богатюк (про економістів 20-их років), Любомир Коваль (про Туган-Барановського). В нашій бібліографічній сесії основну доповідь говорив Штогрин, а коментарі до неї — я, Верига, Дражньовський та Касинець. Наша сесія випала, думаю, досить цікаво і була жива дискусія. Зі свого виступу я задоволена — підготовка не пішла намарне. Моя оборона радянських бібліографів та деякі цікаві "ревеляції" про радянські і про американські бібліографічні покажчики зробили помітне враження. Прокоп запропонував, щоб я підготовила цей матеріял для "Сучасности". Вийшла ще комічна "заковика" з термінологією. Я послідовно вживала терміну "бібліографування" ітп. замість індексування. — Штогрин хотів внести певні корективи, аж тут гульк — а я — приготована на таку евентуальність — витягнула xerox—ові копії з "довідника бібліотекознавства і бібліографії (Харківське видання 1969 р.), де всі ці дефініції з'ясовано. Це дуже всіх зацікавило. Несподівану підтримку дав мені Романенчук, заявивши, що аж тепер зрозумів, про що властиво мова, бо, слухаючи Штогрина, не мав цієї певности. — Але, очевидно, з моїх практичних рекомендацій та нашої дискусії особливих наслідків, навряд чи можна сподіватися. ПеКУС — це тільки конференція, виміна думок — а здійснювання бібліографічної роботи вимагає якогось координаційного тіла. В суботу і неділю були ще сесії присвячені історії, ще дві бібліографічні доповіді (Касинця — дуже цікава про бібліографію в час українізації) та Соколишина про "Федоровича" і 400-ліття друку — взір як не треба доповідати. (Навіть мене спровокував забрати голос у дискусії — для Соколишина головна справа, щоб із Федорова зробити Федоровича, а з Фіоля — нашого лемка, так якби це міняло суть справи. Якби люди типу Соколишина мали владу, то — як і за німців — довелось би провіряти, чи в жилах наших бабок і прадідів плила арійська кров!) — Досить цікава, на диво, була сесія про політичні акти другої світової війни та 60-ліття укр. державности. Коментатором був Кедрин — а доповідали такі люди як Шандор, Савчук, Прокоп — у другій сесії — Калинович і Трембіцький. В неділю була сесія присвячена мові і зокрема правописові, але ми тільки частинно її чули.

Дотепний інцидент для феміністок (я, зокрема, звернула на нього увагу Марті Хом'як). Каже до мене Кедрин (маючи на увазі Марту Х., мене, Асю Гумецьку): "Ці жінки, що тут приїхали, не лиш розумні, освічені, але й дуже жіночі!" — Очевидно, треба бути "розумною і освіченою жінкою" нашого часу, щоб розуміти, яка вартість цього шовіністичного компліменту. — Адже він квестіонує жіночість освічених жінок "a priori" — як явище, якщо не анормальне взагалі, то бодай досить вийняткове! — Ну, ми трохи над тим посміялися!

На всіх сесіях був присутній Іван Собчук і надскакував мені своїм товариством. — Приємно було бути в товариській атмосфері культурних людей і трохи відпружитись від щоденних турбот останніх тижнів, — але найприємніше було те, що ми всюди були разом з Максимом. Ах, що за хлопець! Зустрів нас уже на летовищі — знаменитим бостонським метро довіз нас до себе додому — ходили ми разом і на сесії, і на обіди, і на проходи по кемпусі (зокрема Остапові Цюп показував свій Гарвард), а потім у неділю встигли ще побувати і в музею Fogg. Не було часу показати Остапові сам Бостон (я тут була вже кілька разів, але ОТ тут вперше). Єдине розчарування, — це факт, що Widener Library закрили вже в суботу о 1 год. дня і я не встигла переглянути рідкісної періодики з колекції Кравцева (Назустріч, МИ — журнали з-перед війни для Остапової бібліографії). Але це треба буде зробити наступним разом. А наступний раз буде може й незабаром — по дорозі на Cape Cod улітку. На другий рік теж буде нагода — вибрали мене на заступника голови бібліографічної секції — отже на наступний ПеКУС їхати доведеться ex oficio.

З Цюпом ходила навіть до книгарні і там на випродажі по дешевій ціні купила йому 6 т. Коцюбинського, однотомник Кобилянської, Мирного, Довженка. Максимко добре дає собі раду, викінчує свою роботу, шукає іншого помешкання. Був, як звичайно, сердечний, відкритий, приязний і тішився, що вдалося йому намовити до цієї подорожі теж і "Юзя". — А Сясь теж був помітно задоволений, що переконався на власні очі, як живе і дає собі раду наш синок.

Смішна вийшла історія: на ПеКУСі був і Славутич. Спочатку досить дивно було мені, що він якось так лиш здалеку зі мною вітається. А потім з'ясувалося — не що він ображений за справу з Качуровським і Олександровим у "Слові" — як ми думали, — але що до нього дійшла чутка, що ми, мовляв, розвелися і він не знав, як у такій ситуації поводитись. Я усвідомила собі, що це певно хтось помішав нас із Юрком Тарнавським і Патрицією Килиною (теж — пара "поетів Тарнавських") — вони і справді розлучилися. — Я запевнила Славутича, що нам з Остапом це не загрожує і справа вияснилась на весело.

6 червня 1978, вівторок.

Мамі сьогодні знову зробили операцію і заложили наново "pace-maker". Я до шпиталя не їздила, отже ще її не бачила після того. Була пополудні тільки Ольга Наумик і казала, що Мама спала. Поїду завтра — це дасть їй змогу відпочити трохи і від відвідувачів.

Я й сама дуже втомлена і потребую відпочинку. Після цілоденної праці й обіду з Татом — добре могти відпочати в городі на самоті з Остапом, або при музиці.

8 червня 1978, четвер.

Недавно вернулася я зі шпиталя. Мама виглядає ліпше, але коли я відходила біля 9-ої вечора — температура була 101̊. Аж не віриться мені: при доторку тіла зовсім не відчувалося гарячки. Видно, що інфекція таки в організмі є, а може це така реакція на новий "pacemaker"?

Вчора Слон (хотіла написати Словн, тобто Sloane, а вийшов таки наш слон) покликав мене на річну розмову... Підвишка буде до 21,100. Сказав мені, як звичайно, який він задоволений з моєї роботи і як приємно і дружно зі мною працювати. Взаїмно. Я з них теж вдоволена — заплатили мені навіть подорож на ПеКУС! — Але праці цими днями маю справді багато і я трохи втомлена.

16 червня 1978, п'ятниця.

В понеділок пізно увечорі приїхав Максим — а вчора Мама повернулася зі шпиталя. Мама ще має підгарячковий стан (увечорі до 100̊) — і сьогодні навіть на рані виступило трохи крови. Але почувається ліпше — навіть уже пробувала вставати. Я вчора її трохи нагодувала — сьогодні вона навіть сама вже трохи їла. (Хоч апетиту не має і за їжу трохи з нами свариться).

Максимко буде тільки тиждень, а потім вертається знов на Гарвард, до літньої школи на проктора. Встиг уже зробити нам дві прислуги — змінив оливу в авті та зрізав живопліт — останнє — робота, яку я вже нераз робила сама, але вона справді трохи понад мої сили. (Живопліт високий, треба стинати стоячи на драбині, а електрична машина-пилка тяжка і трудно її втримати).

Встигли ми з ним теж піти на закупи. В середу я взяла собі пару годин вільного і, домовившись у місті з Максимом, купила йому літнє убрання, а крім того ще й додатково спортову літню блюзу, штани, сорочку. Хлопчицько тепер "у зальотах" — нехай буде елегантний.

Не зважаючи на клопоти, Мамину хворобу, etc. — ми з Остапом побували минулого тижня на двох обідах-імпрезах. "Руслан" організував виступ Ростика Хом'яка (він говорив про Африку). Вечір був удалий і товариство приємне і цікаве (сиділи ми з Хом'яками, Лащиками, Гевриками і Третяками) — це було в п'ятницю. В неділю було в ресторані Dugan святкування 60-ліття Української Щадниці та 40-ліття праці в ній д-ра Ґалана. На цю імпрезу ішла я тільки "для годиться" — але на диво, обід був смачний, промови не занадто довгі і відносно добрі, сам Ґалан, хоч виглядав уже як забальсамований труп, говорив ділово і до речі, не зважаючи на свої 85 літ і важку хворобу. Але їхали ми туди з пригодою: я не мала відваги їхати автом (зрештою: вдягла довгу білу сукню і хотіла раз бути "лейді"!), намовила Остапа на таксі. Чекали ми на таксі 2 год., пропустили коктейл, но і заплатили за їзду майже 8 дол.

20 червня 1978, вівторок.

Вчора Ричард Слон закликав мене, Ненсі і Павла Ґея на "meeting" в 9 год. ранку і повідомив нас, що з 1-им січня 1979 року він відійде. — Це нас вдарило, мов грім з ясного неба — бо, здається мені і це зрештою було видно по всіх — що не лиш для мене, але і для Ненсі і для Пола — ця вістка була суцільною несподіванкою, що для неї не було найменших підстав і жодної попередньої підготови!

Причини для його відходу такі: він, як директор бібліотеки, має повний "faculty status" і тому, не зважаючи на новий федеральний закон, він зобов'язаний буде піти на емеритуру на 65-ому році життя. Йому до емеритури ще потрібно добрих пару років, але він не хоче чекати аж йому буде 65 і тоді мусіти відійти, бо, мовляв, він не має досить фінансового забезпечення, щоб іти на емеритуру, а працю на 65-ому році життя буде йому трудніше знайти. Отже він отримав добру оферту від своєї попередньої фірми в Нью Йорку (Cravath, etc.), контракт на повних 5 років та можливість працювати тільки 3 дні на тиждень. Це дасть йому змогу і час працювати додатково над книжкою (він підготовляє медично-правничий словник). Правда, йому на університеті обіцювали продовжити контракт після 65-тки з року на рік, але це справа непевна, зрештою будуть в адміністрації великі зміни, прийдуть нові люди і не відомо, як вони до цих справ ставитимуться в майбутньому. (Наш декан, Louis Pollak, безпосередній шеф мого шефа, дістав номінацію від президента Картера на федерального суддю, отже не залишиться деканом. Його вище начальство — провост і президент університету — теж у непевній ситуації. Провост (Stellar) уже зрезигнував, а президент (Meyerson) — під атакою з усіх сторін (від сенату професорів, від студентів, etc.) — не відомо ще чи він втримається.

Сьогодні вранці Дик Словн прийшов до мого бюра і ні менше ні більше запропонував мені кандидувати на пост директора, що його він незабаром увільнить. — Я прийняла це як ultimate compliment — гарний товариський жест з його боку. Він, правда, запевняв мене, що це зовсім серйозна пропозиція, що третина нашої колекції і так є чуже і міжнародне право, що він говорив уже про мене з Vice Dean Phyllis Beck, ітд. — Але я цього не трактую поважно: навіть якби я і справді хотіла бути директором і мала в цьому напрямі будьякі амбіції (а так не є, і то категорично і без усяких "але"), то думаю, що мої вигляди на цю престижеву позицію — мінімальні. — Напевно буде ціла низка кандидатів з трьома дипломами — правничим, бібліотекарським і ВА — та з адміністраційним досвідом. Не один теперішній директор малої правничої шкільної бібліотеки залишив би радо свій теперішній пост, щоб стати Biddle Law Librarian — підкреслено скромний титул, що ховає в собі неабияку сноберію ivy league. Перший Arno Liivak з недалекого Кемдену може спокуситися на такий аванс. І це був би може і добрий кандидат: молодий, енергічний, дуже інтелігентний, людина з візією — мабуть ліпший з нього був би директор, як Sloane. Але особисто для мене зміна директора принесе ускладнення, наново треба буде привикати до нової людини, хто б вона не була. Я пережила вже одну таку зміну адміністрації з Cohen-a на Словна. Забрало мені добрих кілька літ, поки я розкусила, хто такий RS і чи за його зовнішніми компліментами не скривається якийсь фальш. — Тепер, коли я нарешті пізнала, що він справді добра людина, і що у його відношенні до мене — справжня і дружня підтримка, а навіть може і повага, — він відійде і треба буде зачинати наново. MLC любив мене і допоміг мені вирости на добру, спеціялізовану професійну силу — але його донжуанство комплікувало справи (хоч і додавало трохи charm-у і excitement-у). RS виявив велике довіря до мене і дав мені вільну руку і багато свободи рухів — чим спровокував мене до збільшеної відповідальности та ініціятиви. — Цікаво, що принесе майбутнє? Зміна буде напевно, не знати тільки яка саме.

21 червня 1978, середа.

Вчора в час ланчу Ненсі півтора години пробувала мене переконати, що я таки повинна кандидувати на директора! І це не так зпроста — її напевно підмовив до цього Sloane. Я збула це жартом. А вона: а як би так був petition drive — чи це мене переконало б? Ну, кажу, це звучить зовсім як із нашим мейором Rizzo. Коли йому забагнулося — всупереч чартерові міста — втретє кандидувати на мейора, він взявся організувати "popular pеtition drive" — і дай Боже, щоб це шарлатанство йому не вдалося!

А під кінець робочого дня учора — ще одна "бомба". Закликав мене і Ненсі до свого бюра Paul Gay. І каже раптом: а що ви сказали б на те, якби так на пост директора повернувся до нас Morris Cohen? Gay має якісь підстави думати, що MLC тепер не дуже з Гарварду задоволений і хто зна, чи не захотів би вернутися.

Ми з Ненсі згадували MLC в час ланчу, але погодилися в тому, що "honor" і амбіція не дозволили б MLC на такий поворот. — Щиро кажучи, не знаю, що і думати про таку евентуальність. Як-не-як MLC — приятель, стимулюючий інтелектуаліст — з ним цікаво працювати. Він примушував людей постійно рости і захоплює власним ентузіязмом і поривом. Для бібліотеки це було б дуже добре. Але MLC теж і досить вимагаючий шеф, до всього любить мішатися, а теж має склонність створювати інтриґи — зокрема через своє дон-жуанство. Про нього не скажеш, так як можна було б сказати про Sloane-a: pod twą brwią jak pod strzechą było nam spokojnie... А крім того, думаю, маємо ще один довг вдячности перед Sloane-ом: він, думаю, подбав про вирівнання платень жінкам — MLC любить жінок як жінок — але чи він справді трактує їх як рівних партнерів? Чи готовий він давати їм повний кредит за їхню працю?

25 червня 1978, неділя.

Повертаючись з роботи в п'ятницю, по дорозі пішком від сабвею, я раптом відчула, що мені щось у потилиці немов "штрикнуло" — заболів карк і з трудом тільки я могла рухати шиєю. До сьогодні трохи мене болить і шия і голова, зокрема вночі невигідно лежати й обертати головою на подушці. Не знаю, що це за мара — щоб хоч не було з цього якогось поважнішого клопоту. — Крім того, в мене неабиякий уплив крови (період), отже моє самопочування не особливе. — Це так на додаток до неприємних вістей минулого тижня. — Настрій був у мене настільки депресивний, що я вирішила свідомо рятуватися: в середу пішла на закупи і купила собі дві суконки на випродажі, в четвер пішла з Остапом у кіно і на обід до ресторану. — Це було можливе передусім тому, що Мама вже час-до-часу сама варить, що навіть мені заказала не приносити їй харчів і не запрошувати Тата на обід. (Вчора, між іншим, він таки в нас обідав, але це було трохи випадково — нормально він уже від кількох днів не приходить і ми вільні увечорі плянувати свій час, як хочемо). — Але все це небагато допомогло — настрій у мене — собачий.

Моя лектура останнім часом — Франко. Зголосила я вже давно, що напишу рецензію до World Literature Today на нове 50-титомове видання творів Франка, що виходить у Києві. (У WLT часто рецензуються всякі другорядні видання, а про такі великі речі часом не має ні згадки — отже це й було причиною, що я запропонувала таку рецензію). Але, очевидно, такої рецензії не напишеш "на коліні" — і я взялася "зубрити" наново Франка, і то з великою приємністю! Що це за працьовита була людина — і як мені жаль, що він так мусів боротися з мовою! Яке це нещастя для великого таланту мати у своєму розпорядженні такий ще недосконалий інструмент! Якби нам доля дала такого Франка тепер та ще й дала йому змогу свобідної творчости!

10 липня 1978, понеділок.

5 липня помер Володимир Ґалан. Сьогодні був похорон. Вчора на панахиді було повно людей (між іншими теж Драґан зі Свободи, який заповів, що хоче поновити окремі сторінки, в тому числі і літературну, і питався чи ми з Остапом хотіли б її редагувати?) В церкві і на цвинтарі, не зважаючи на робочий день, було понад 200 осіб. Правда, для такого лідера, яким був д-р Ґалан, це — небагато. Він заслужив на більше. Цікава був людина: діловий, з організаційним хистом, з умінням координувати громадські сили. Остап працював з ним довгі роки, я й сама працювала один рік у Щадниці і мала змогу обсервувати його з дня на день. Цікаво, що в нього не було особливого почуття гумору — трактував усе може й занадто поважно. Не мав теж, думаю, слабости до мистецтва чи літератури, хоч і не знецінював їхньої ролі. Я собі навіть зажартувала на похороні, мовляв, квітки (погребник роздав усім учасникам гарні гвоздики) на домовину я не кладу — д-р Ґалан квітів не любив. А я візьму зі собою до бюра, вставлю у флякон, і вона до кінця тижня нагадуватиме мені про Ґалана.

Мамі трішки легше. Вчора виходила вже навіть трохи на двір (хоч на дворі тепер гаряче — вчора була духота, вологість 97%, а температура 86̊ (тобто 30 на Цельзія — тепер починають вже міряти Цельзієм і тут в Америці — подають обидві цифри рівночасно!) Але сьогодні в Мами поновилися фібріляції. — Тато каже, що це тому, що зменшив давку Norpace.

Марія Струтинська вже другий місяць спаралізована, лежить у шпиталі. Говорю з нею часом по телефону. Терпіння надало глибини її думкам: вона, така звичайно примхлива, усвідомила, що не має вибору: мусить примиритися з долею. Не можна добровільно навіть вибрати смерти. Я нераз уже над цим думала. Хотіла раз навіть писати статтю на тему "Дозвольте померти з гідністю!" — Дуже хочу її відвідати, але авто не їде. Може зорганізую собі щось на наступний вікенд.

16 липня 1978, неділя.

Вчора встала вранці в депресійному настрої — це мені тепер часто трапляється, зокрема на вікенди. Хвороба Мами, старече товариство, повінь побутових турбот, що ними ніхто крім мене тепер не хоче займатися (— виглядає, що з виїздом Максима хата втратила господаря! —) Лазничка потребує направи, авто не їде, треба замовити муляра, щоб зробив "pointing", маляра, щоб помалював Остапову кімнату й лазничку, etc.,etc. Остапові дуже трудно зробити будьяке рішення, але він теж і не любить, коли вирішую я. У висліді — параліж усякої акції. Я вже собі нераз думала, що мені просто треба піти і самій на своє ім'я купити нове авто — бо узгіднити цю справу з ним коштуватиме масу нервів! Але знову ж — він прийме такий жест з мого боку, як виклик, як нехтування його першістю в родині. (Ах, ті старосвітські звичаї родинної патріярхії!) Зрештою, ускладнює справи факт, що напр. обезпечення виписане в його ім'я, ітд. Отже знову ж — рішення немає жодного.

У висліді такого настрою я зранку вчора взялася до рішучої активности. Авто на диво рушило! — і ми вдвійку поїхали за харчами (Остап боявся, що авто вдруге не можна буде включити, тому поїхав зі мною). Купила я теж різні речі до городу (rack на дерево, trimmer до трави) — додаткових видатків на яких 75 дол.! Після обіду взялися ми обоє до праці в городі. Він косив траву, а я скопала і удобрила собі грядку та понасаджувала квітів "impatience". Скопання землі виявилось значно труднішою роботою, як я передбачала: в тому місці було багато каміння і земля ніколи, мабуть, не була копана. Одне слово: під вечір я була така втомлена, що не могла вже рухатись: болів кожен м'яз, а на руках виступили мозолі: на цьому чимало заважило теж моє воження каміння тачками (треба було підсипати під rack на дерево, щоб забезпечити від термітів. — Але попри величезну фізичну втому, я відчула неабияку психічну полегшу. Фізична праця — це таки найкраща терапія. Добре казав Вольтер: Il faut cultiver son jardin!

В п'ятницю — прямо із праці — поїхала я до шпиталя до Марії Струтинської. Доїзд туди публичним транспортом нелегкий — візита забрала мені цілий вечір: я повернулася додому після 9-ої. Але я рада, що мені вдалося поїхати. Може як авто буде впорядку — виберуся колись ще автом. Струтинська виглядає ліпше, як я припускала: сиділа у кріслі-візочку, вдягнута, говорила не лиш виразно і до речі, але зовсім нормально і навіть цікаво. Вона, як-не-як, інтелігентна жінка, з нею можна говорити і про абстрактне, і про засадничі справи життя і смерти, без надмірної мелодрами та істерики. У всякому разі, мені легше говорити з нею, як напр. із Мамою. З Мамою я не маю досить спільних тем до розмови, хіба дуже щось поверховне, побутове, інформативне. Мама, як зрештою Тато і багато старих людей, любить виголошувати монологи-спогади про своє життя. Струтинська цього не робить ніколи. Навіть як і скаже щось, то малими дозами, нав'язуючи до сучасного, чим і викликає більший інтерес слухача. Ліва нога і ліва рука в неї спаралізовані. Правою володіє добре, але цього за мало не лиш для того, щоб ходити, але навіть щоб самій їздити у візочку. Залежність від других людей — від медсестер і інших — дуже для неї прикра. І я це добре розумію. Якби я так зі своїм міхуром і своїм шлунком мусіла бути залежна від шпитальної обслуги — Боже мій, щоб то було! Чого варте таке життя? І вона не хоче жити калікою. Зовсім отверто про це говорить, що хотіла б могти покінчити з собою. Яке, фактично, нелюдське наше суспільство, що не дає людині права робити такий вибір! Були ми недавно з Остапом на фільмі "Мадам Роза" — чудесний фільм жидівської продукції, де з дотепом, з великою гуманністю, трактуються і справи евтаназії.

Сьогодні пополудні були в Христі Дольницької на родинній "party". Авто рушило й Остап відважився їхати. (З нього не багато ліпший шофер від мене: ця резерва до авта в нас обох є мабуть найбільшою нашою побутовою проблемою і причиною нашої ізоляції від людей).

23 липня 1978, неділя.

Вже пару днів стоїть спека — температура доходить до 96-97̊F, а вологість теж близько 90-100 відсотків. "Heat wave" — потішають нас наші метереологи. — Вчора вранці я вирішила присвятити день вікнам — і не зважаючи на гаряч — таки помила вікна у вітальні і в їдальні. Пополудні були ми в Люди й Зенка: там приїхала Ася Цісик, а потім прийшли ще Яцкевичі. В Чайківських хата охолоджена і ми засиділись до 1-ої ночі. Прикро мені (і соромно!), що ми такі гості, яких треба привозити й відвозити автом. Обіцюю Зенкові за кожен раз, що це вже "востаннє" — але щось воно відкладається ad infinitum. Сьогодні навіть ми, що не любимо штучного охолодження, включили уночі наш апарат у спальні, а й тепер сиджу в охолодженій кімнаті. Надворі нелегко витримувати.

Хочу нарешті взятися за рецензію на Франка — а то розчиталася так, немов хотіла б усіх 50 томів прочитати! Деякі речі читаю вперше і роблю цікаві відкриття. Зокрема подобався мені фавстівський вірш у "Зів'ялому листю" (Пан раціоналіст, безбожник — чорта кличе!) Дотепна самоіронія! А Україна мовить — старе й відоме, але тепер сприйняте з перспективи довшого життєвого досвіду й сьогоднішньої політичної ситуації — зворушило мене до сліз!

29 липня 1978, субота.

Вчора вислала нарешті рецензію на Франка до WLT. Вийшло на повні три сторінки, а це для них за довго і я думаю: чи не схоче редактор відіслати рецензії назад? Скорочувати її не варто — навпаки, таке важливе видання варте великої статті з аналітичним обговоренням. Збути його кількома реченнями було б несерйозно. — Подумала я собі, що може варто зладити українську версію чи для Сучасности чи хоч би для Нашого життя. Ще не рішила, чи мені це робити. Може б післати Скорупській англомовну копію із запитанням, чи вони рефлектували б на українську версію? Ще не рішила. Для Н.Ж. треба було б написати трохи більш популярним стилем і це було б легше, але не бачу, щоб Любович систематично плекала рубрики рецензій і це мене трохи знеохочує.

Минулими днями — на диво! — "найшло на мене надхнення" і я написала наступні дві частини моєї американської мозаїки. Цікавий цей творчий процес: хоч і був у мене точний плян щодо теми, то я абсолютно не знала наперед — зокрема у другому вірші "Pursuit of happiness" — як саме я проблему розв'яжу. Думала, напр. що цей ліричний відступ варто було б може передати більш традиційним римованим віршем. А вийшло трохи інакше. Ідея з бузком теж прийшла мені у голову досить несподівано. — Наступний на черзі вірш "Plain living and high thinking" — Емерсонівська життєва філософія, що знаменито віддзеркалює мої роки інтелектуального зростання. Ще не знаю, як підійду до цієї теми. А вже зовсім неясно уявляю собі третю і останню частину (знову ж таки із трьох віршів): 1. англійська мова, як ключ до скарбів цивілізації (не взагалі, а для мене), 2. перше знайомство з ліберальною інтелігенцією, що вважає себе совістю суспільства, 3. мораторіюм проти війни, співвідповідальність, вже не вони, а ми — інтеграція. Це останнє мені не зовсім ясне і певне: чи не втягнути б туди проблеми, якою я дуже боліла в Україні — фактично в час своєї подорожі до СССР я виразно відчула себе громадянином західнього світу — думаю, що ціла моя ідея з "Відкриттям Америки" є безпосереднім наслідком моєї подорожі в 1974 році в Україну. — З другого боку можна б використати в поетичній формі, якщо не в цьому циклю, то в окремому вірші тему "патріотизму", Франківського трохи типу. — На мене велике враження зробило раз, коли Morris Cohen — який раніше, а може й досі, хто його знає, серйозно застановлявся над тим, чи не покинути всього тут і не перейти на директора правничої бібліотеки десь в Єрусалимі, куди його запрошували. Він сказав в такому приблизно сенсі: тут я — навіть коли я на Гарварді — не маю такого впливу, і не можу зробити такого вкладу в культуру, як там. Там моя праця мала б переломове значення для культурного розвитку молодої держави Ізраїля. Я негайно зробила паралелю для себе: навіть невелика праця для української культури має велике значення — бо це ж така ще незорана цілина!

У п'ятницю їдемо на вакації — з Зенком і Людою — до Cape Cod.

30 липня 1978, неділя.

Гарний, прохолодний день. Добре, що минула гаряч і є трохи передишки. Сиджу в городі. Остап у своєму кабінеті, вистукує, чую, на машинці.

Ще дві творчі ідеї — для коротких двох віршів, шумно сказавши "філософської лірики"...1/ Веселка. Струя води із мого "вужика" (— адже мусить бути якесь українське слово для "шляуха"!! ) створює у сонці різнобарвну веселку. Ця веселка — не фікція моєї уяви — вона за всіми законами фізики зовсім не відрізняється від натуральної веселки у природі. Це так до старої моєї теми: хвалю ілюзію. Подібно, як у вірші "На справжньому снігу створеному людиною" (— що був занадто традиційний формою і через те не подобався Нижанківському і не увійшов до збірки. Казав Дуфта: "щось немов з Вороного!") Може розробити тему й далі: напр. чи Бог створений людиною не такий же реальний, як і цей, що нібито існує поза нею? —

A propos Бога. — Я взялась тепер читати Загребельного. Вибрала трилогію "Під знаком вічності", "Переходимо до любові", "Намилена трава". Все це в одному томі, київське видання 1976 року. Загребельного люблю і високо ціню, здається, що він — поруч Гончара — належить до найкращих сучасних наших письменників, якщо і справді не він — найкращий. Раніше читала його "День для прийдешнього" та "Диво" — речі першорядні і, думаю, непроминальної вартости. Але я люблю прозу модерну, ядерну, сконцентровану і мене часом разить його багатослів'я. Гончар часом потрапить розгорнути тему на всю широчінь (чи ліпше — глибину) на 100–200 сторінках (напр. Циклон). — Загребельний при всій його модерності видається мені романістом старої дати, розмах у нього, як у Толстого — книга, що її читатиму має майже 700 сторін дрібного друку. Але à propos Бога. Загребельний описує цех: "Тут панує шаленство. Тут щось народжується, виформовується, тут відбувається таїнство велике — люди виправляють помилки господа бага, який, кажуть, сотворив світ за шість днів, а вже на сьомий день сів спочивати, забувши про безліч речей, необхідних для нормального функціонування цього світу, і ось тисячі років людина те тільки й робить, що надолужує недогляди й головотяпство цього первісного діяча, будь він неладний. По мені, якби справді колись існував бог, то слід було б віднести його до числа найзапекліших бракоробів, а не кадити йому ладаном та виспівувати хвалу й славу." (стор. 33–34).

Я не належу до віруючих, вважаю себе якщо не справжнім атеїстом, то бодай агностиком. Тому в мені не піднімається якесь особливе обурення на того рода "блюзнірство" чи "святотатство". Але мене безмежно дивує, як такий як-не-як добрий автор може здобутися на того рода арогантне зазнайство! Пише книгу під претенсійним заголовком, а дивиться на життя і природу не sub specie aeternitatis, а з точки зору зарозумілого совєтського аґітатора. Можна не вірити в Бога, в релігійні доґми, в позагробове життя — але чи можна не бути сповненому подиву для природи та її творів, включно із самою людиною? Чи є будьякий твір людини, що може дорівняти красі й гармонії природи? — А ще й стиль цієї фрази — зовсім немов із газетного фейлетона! Отже Загребельний втратив у моїх очах і я починаю більш критично читати і бачу, що багатослів'я і зазнайство в ньому мало що не на кожній сторінці. Прикро. Страх, як хочеться, щоб бодай один-два наші письменники піднялися понад рівень нашої провінційности... А зазнайство нашим таки притаманне: нагадалися мені лінгвістичні диґресії (напр. вивід прізвища Radziwill) в Галини Журби, в її "Далекому світі". Письменниця, як казав Шерех, "з біса талановита" — але "a little knowledge is a dangerous thing". Якби нашим авторам дати трохи більше освіти, змогу побувати між людьми і змогу вільно творити при гострій критиці редакторів і видавців — тоді, думаю, визбулись би вони і багатослівної графоманії, і зазнайства. Справді великі люди мають більшу дозу покори — а скільки покори й подиву для природи мали великі вчені-дослідники її — хоч би такі як Дарвін, Ньютон, Айнштайн!

Друга ідея для вірша: старі дерева. Чому я їх люблю. Чи не тому, що вони були вже на світі переді мною і що будуть і після того, як мене вже не буде. Маленька доза несмертельности? — Вчора Остап нагадав собі афоризм Лєца: "Який є перший крок до несмертельности? — Смерть."

5 серпня 1978, субота, 11 год. увечорі. South Wellfleet, Cape Cod, Mass.

Виїхали з дому біля 6-ої увечорі в п'ятницю. День хмарний, дощевий, як зрештою цілий минулий тиждень: вогко, душно. Але в дорозі дощ майже не падав. Ночували в мотелю в Norwalk, Conn. Пізнім пополуднем прибули на Cape Cod. Краєвиди трохи несподівані. Головна дорога — 6-та — обабіч заросла молодим сосновим лісом і гущавиною — нічого не видно, крім лісу й дороги. З трудом знайшли наші котеджі: на високому зарослому гущавиною пісковому березі океану колонія досить примітивних дерев'яних хаток. До пляжі треба спускатись по примітивних і дуже стрімких дерев'яних східцях, а бар'єром служить натягнутий з гори до низу шнур. Це східці висоти двох-трьох поверхів: щось для мого Остапа! Но, але може завтра знайдемо якийсь простіший доступ до моря. — Найбільша і найприємніша несподіванка: тут ждав нас Максим! Він приїхав кораблем з Бостону до Провінставн, а звідти автобусом до South Wellfleet.

6 серпня 1978, неділя пополудні. South Wellfleet.

Погода холерна! Дощ майже не вщухає, часом навіть громовиця. Над берегом — туман: горизонт часом зовсім зливається з океаном. Сьогодні їздили до Provincetown — невеличке містечко на самому шпилі півострова. По дорозі славетні кейп-кадські дюни, що їх ледь-ледь було видно в дощовому тумані. В містечку багато крамничок, досить багато людей, передусім молоді. В центрі — музей пілігримів, з вежею побудованою в стилі фльорентійського Palazzo Vecchio. Чому англійським протестантським пільгримам ставити пам'ятник в стилі італійських дожів — не можу зрозуміти. — Ми вирядили Максима в поворотну дорогу кораблем до Бостону, а самі покрутилися ще трохи по крамницях, намоклися порядно і тепер сидимо в нашому котеджі. Пробуємо трохи читати — навіть Зенко! — хоч світло тут досить невідповідне. Заповідають і на далі дощову погоду — не дуже вдалися нам вакації — но але ще не тратимо надії, може за день-два проясниться — Люда заповідала, що триматиме дієту, але від безділля їмо більше як потрібно. Максимова сорочка мала тут символічну мову: It's better in the Bahamas.

7 серпня 1978, понеділок, ніч. South Wellfleet, Cape Cod.

Дощ лив минулої ночі і сьогодні вдень майже безперестанку. Була може година перерви — і тоді нам вдалося зробити довший прохід берегом океану. Вдалося — тобто не змокли — повернулися якраз вчас, заки почало лити знову. Ну, справжня тобі потопа! Добре, що ми високо на дюнах! — Пополудні їздили автом до Wellfleet — маленька місцина: пара церков, якийсь музей, "фабрика" свічок і середньошкільне хлоп'я в ролі поліциста, що контролює рух автомобілів! Дощ, мокрота така, що навіть з авта вилазити не хочеться. Зробили закупи харчів у супермаркеті та надали карточки на пошті — от і все. Варили обід самі (тобто фактично Люда — моя черга прийде завтра), а потім розважалися пару годин паленням ватрана (що не дуже хотів горіти та напустив нам трохи диму) та грою в покера. Ми з Людою тільки учні, граємо вперше. Покер мені не подобався: це добра гра для гохштаплерів: виграєш не насправді якоюсь розумною чи цікавою комбінацією, а психологічно: не мусиш навіть мати доброї карти, треба лиш вміти надати собі тону, удавати, що ти її маєш та піддурити партнерів доброю міною, блефом. Але ми трохи забавилися і мабуть ще гратимемо: бо і що тут іншого робити? Якби мали другу талію карт може грали б у бріджа, чи принаймні вчились би грати — Люда і я — від наших чоловіків. Треба ж нам якоїсь спільної товариської розваги — не можемо ж кожен в окремому куточку читати. (Хоч в антрактах таки читаємо, часом навіть на голос — цілі параграфи Загребельного, зокрема з його повісти "Намилена трава" — де він описує свої вражіння з Америки. Трохи ми мали потіхи із його нарікання на "пісний" американський харч!)

8 серпня 1978, вівторок, пізно увечорі. South Wellfleet, Cape Cod.

Сьогодні — несподівано, бо всупереч передбачанням метереологів — випав прегарний сонячний день! Ця велика новина зразу підняла настрій в нас усіх. День провели на березі — подолавши пару разів наші триповерхові сходи, що ведуть із нашої високої дюни вниз на пляж. Трохи навіть спеклися, забувши з великої радости, що над морем сонце треба приймати малими дозами. Увечорі ходили на додатковий довгий прохід дорогою, ледве добралися в темноті до нашої халупки. Нікуди сьогодні не їздили: це був день відпочинку. Харчувалися вдома (моя черга варити). — Океан дуже тут холодний: купатись у ньому не тягне і мало хто й купається. До берега несе хвиля не мушлі, як у Вайлдвуді, але каміння і це каміння боляче вдаряє у ноги — трохи нагадало мені купіль у Чорному морі, в Ялті — але тут немає такої дрібної ріні і такої дивної чарівної мизики.

Під кінець дня Остап несподівано зловив на нашому радіо-транзисторі українську передачу "Голосу Америлки". Приємно було послухати свіжих і незнайомих нам іще вістей рідною, навіть добірною, мовою! — Вчора коротко вдалося йому схопити Київ — але передачу було погано чути, зрештою новин із неї жодних довідатись не можна: самі завчені, оклепані, пропагандивні фрази.

9 серпня 1978, середа. South Wellfleet, Cape Cod.

Знову гарний сонячний день. Вранці їздили оглядати дюни під Провінставн. Полуднували вдома. Пополудні провели на березі, відпочиваючи. Під вечір поїхали до Yarmouth Port до рекомендованого нам грецького ресторану Myconos. Околиці Orleans, Brewster, Dennis, Yarmouth — приємні, цивілозовані, не такі дикі, як наші — але від океану вони трохи віддалені. — Я сьогодні досить втомилася, бо вже в 7-ій годині ранку зірвалася на далеченький самотній прохід пляжем, ще поки решта товариства пробудилося.

11 серпня 1978, п'ятниця, 7 год. вранці. South Wellfleet.

Сьогодні збираємось зробити прогульку на острів Nantucket. Для цього треба нам автом поїхати до Hyannis — приблизно одна година їзди звідти. Я зірвалася раніше і тому маю ще пару хвилин. Вчора (знову був гарний сонячний день — а сьогодні то навіть без краплі туману — прекрасний вид з вікна на залитий сонцем океан!) вранці їздили автом до близького від нас центру Marconi — пляж плюс залишки першої трансокеанічної станції для радіо-висилання. Це тепер державний парк — височина дюн поросла мохом, травами та карликуватими соснами — все дуже гарно упорядковане, з будиночками убиралень, стежками, стоянками для авт, широкими сходами, що ведуть з високого берега на пляж. — Там, де колись була радіовисильня, залишки веж надавчих та пам'ятник — голова Марконі на постументі — дуже, між іншим, оригінальна скульптура голови роботи якогось Фіцджералда.

11 серпня 1978. 11 год. увечорі.

День вдався нам першорядний. Передусім: погода, як ніколи досі: промінно-сонячна, видно далеко, горизонт зарисований чітко: вперше видно, де кінчиться море і починається небо. — Подорож на острів (кораблем) тривала понад дві години. Nantucket — оригінальне, цікаве поселення. Містечко колоритне, головна вулиця (Main Street) вистелена камінними кругляками, багато малих крамничок з різнородним крамом. Атмосфера майже европейська. Були ми з Остапом у незвичайно цікавому музею китоловства. Зробив він на мене помітне враження — із справжнім зацікавленням, навіть із зворушенням, слухала я лекції ґіда. Здавалось би, все це речі давно знані з книжок, з фільмів. Moby Dick бачила кілька разів, а читала принаймні один раз. Але тут все автентичне, в природному розмірі. І дивитись на драматичний кадр у фільмі зовсім не те, що стояти поруч велитенської зубатої щоки кита та тримати в руці важкий гарпун. Між іншим, оця щока немало мене здивувала. Вона починається ширшою підковою, але опісля видовжується у вузьку, довгу, зубату пилку — клацнувши нею, можна фактично переломити невеличкий човен китоловів на двоє. — Мелвіл мусів дуже докладно простудіювати цей китобійний промисл. Була там одна габльотка і для автора Moby Dick — виходить, Мелвіл користувався теж друкованим спогадом про загибіль справжнього якогось китобійного корабля. — Але вся решта музею — не література, а зафіксоване в усій своїй драматичності історичній — саме життя. Сьогодні, коли китів вбивають гарпунами вистреленими з гарматок — справи ці ми бачимо в іншій перспективі, але колись: якою маленькою була людина на своєму човні, полюючи на цього левіятана. І якою одчайдушно відважною!

13 серпня 1978, неділя, пізно увечорі. Providence, R.I.

Суботу, тобто вчора, провели в повільній дорозі з Кейп Кад до Провіденс. Дорогу вибрали умисне довшу: вступали до Plymouth — місця, де 1620 року причалили перші пілігрими, оглянули репліку корабля Mayflower (— тобто Mayflower II, що — збудований в Англії — переплив океан відносно недавно, яких 20 років тому) та відвідали Plimoth Plantation — реставрація старого селища пілігримів, подібне — хоч може на меншу скалю як Sturbridge, що його я бачила пару літ тому. Поселення з двох десятків дерев'яних хат, огороджене частоколом, з охоронною "баштою" та канонами не лиш на башті, зверненими назовні, але й посередині селища проти можливих заворушень, як висловився один із ґідів. Ґіди, перебрані у строї сімнадцятого століття, походжають вулицею, або зайняті всякими роботами внутрі хат, виповняють свої ролі знаменито, не дають себе збити з пантелику, говорять діялектом Англії сімнадцятого століття. Інтелігентно подумана цікава лекція історії.

До Мотрі приїхали під вечір. Погода була не особлива, часом навіть падав дощ, але подорож відбулася без особливих перешкод і навіть знайшли Мотрину хату без телефону та конвою. Мотря прийняла всіх нас незвичайно смачною вечерею — з горівками, винами, приставками. Андрія нема, він у Woods Hole на Cape Cod в Marine Biological Research Center. Є тільки Мотря і Тиміш. Сьогодні, в неділю, Остап і Люда з Зенком поїхали далі до Філядельфії, а я — як було домовлено — залишилася тут, щоб з Мотрею і Тимішем провести кілька днів в New Hampshire і може Vermont-і. Ми плянували таку подорож вже минулого літа, але тоді пляни змінилися у зв'язку з моїм несподіваним виїздом до Будапешту. — До Нью Гемпшир виїжджаємо завтра вранці. Мотря і Тиміш — обоє водії авта, а я — тільки пасажир. Тому я, дивлячись на мапу, скорочую Мотрині експанзивні пляни, що здаються мені занадто амбітними. Але ще побачимо. Покищо маємо ціль: Mount Washington і Dartmouth College в Hanover — а далі побачимо.

Сьогодні по обіді возили мене до Newport, R.I., до літньої резиденції родини Vanderbilt "The Brеakers". Це немов невеличкий Hellbrunn Schloss над морем, в чудовій околиці. Італійський мармор, алябастер, стелі із мозаїки, величезні магоньові різьблені двері, лазнички, де крім гарячої і холодної води, є ще й окремий курок для солоної води із моря, канделябри, люстра, ґобелени. Є теж і старовинні меблі, але вони "зворушують" мене менше. Найбільше враження роблять просторі кімнати на два поверхи, на взір европейських chateaux. Здається мені, що тут менше kitsch-у, як в замку Герста San Simon у Каліфорнії. Принаймні тут маєш враження, що це справді мешкальний дім, для вигоди власників. Прийшло мені на думку таке: до палат европейських князів ми маємо більше сентименту й респекту і взагалі, мовляв, князі — аристократія, а якийсь Vanderbilt — звичайний доробкевич. Але чи основоположник роду, перший князь, не здобував свого становища в подібний спосіб? тобто силою, розбоєм, перемогою над іншими, слабшими і менш щасливими? Чи є справді якась істотна різниця? В середніх віках барон здобував свою силу розбоєм, грабунком, політичною грою. В 19 ст. капітани індустрії здобували те саме іншою тільки зброєю.

14 серпня 1978, понеділок, пізно ввечорі. Franconia, New Hampshire.

Мотря і Тиміш уже сплять, а я ще сіла писати картки і ці записки. Дорога з Providence сюди тривала нецілих 5 годин. Їхали головною дорогою 93 — мішані ліси обабіч дороги напевно прекрасні у жовтні. Варто б приїхати тоді. Але й тепер тут дуже гарно. Свіже гірське повітря, прекрасні краєвиди. Гори заокруглені, порослі густим лісом. Сьогодні оглядали Old Man of the Mountains, природну "скульптуру" гори, що виглядає мов профіль людини — і що її увів у літературу Hawthorne. Були теж у Flume Gorge, що дуже нагадала мені славетний Lichtensteinklamm в Австрії, хоч трохи на меншу скалю. Водоспад у ґраніті! Прогалина між ґранітними стінами, що на ній залишили свої сліди льодовики і вульканічна лява, прекрасна чиста (і холодна) вода, що подекуди спадає каскадами. Прогулька до Flume — пішки около 3 милі — була незвичайно приємним прохолодним двогодинним проходом. Соснові ліси (або мішані) своєю привітністю і атмосферою нагадують мені карпатські ліси мого дитинства. Я відпочила трохи душею після останніх кількох днів. (Не розумію чому, але Остап останнім часом відноситься до мене не то що неуважливо, але неначе навмисне неприязно, нечемно, образливо. — Я думала, що йому щось долягало, але ні, обсервувала його з намаганням бути якомога об'єктивною, і помітила, що він у відношенні до інших цього не виявляє, а мене пробує шпигонути навіть тоді, коли — здавалось би — має добрий настрій. Це, здається мені, помітили навіть Люда і Зенко, хоч з делікатности, очевидно, нічого не казали. Раз тільки Люда при нагоді якоїсь іншої справи, значуче якось сказала "mówi się trudno i kocha się dalej". — Воно, мабуть, і справді так в моїм випадку, але на серці боляче. Можливо, що у майбутньому ми повинні брати вакації окремо — щоб не набридати одне одному).

Зупинилися ми в мотелі Notchway Motel при дорозі #3. (Зачинаю висловлюватися як шофер! Це добрий знак!) Тут теж уже двічі їли. Кімната (одна на нас троє) — першорядна, з видом на гори. Харч теж знаменитий.

Але була в нас нині і хвилююча пригода. Під вечір уже, їдучи на вечерю, запримітили, що не маємо майже зовсім бензини. Скрутили з головної дороги, шукаючи за бензиновою станцією. Тимчасом дорога SR18 виявилась високою горою з неабияким спадом униз. Остаточно Мотря дала собі раду, перейшовши на інший біг у своєму Volkswagen stationwagen-і — і ми подолали серпентину вниз без пригод (фактично не серпентину — серпентина була б може й легша, бо зменшувала б стрімкість!) — але було кілька дуже напружених хвилин і ми всі троє перелякалися не на жарт. — Мотря їздить дуже добре, але трохи так як Левко — розсіяно, багато говорить — а я знаю із власного досвіду, як небагато треба, щоб розбити авто. Наші два випадки з Остапом сталися в зовсім неправдоподібних ситуаціях і при невеличкій скорості, а скільки вони завдали шкоди — на щастя тільки матеріяльної. А що може статися при такій обстановці, як сьогодні — не хочеться і думати. Не смерть страшна, але каліцтво! — Але життя без риску теж нічого не варте: ліпше жити повніше і коротше, як животіти тільки до пізньої старости!

15 серпня 1978, вівторок. Stowe, Vermont.

Сьогодні день повен великих вражень. Зранку до майже 3-ої години пополудні провели на ескападі на Mount Washington. Їхали на гору Cog Railway — тобто гірською залізничкою, із старосвітським паровозом, що димив, сопів парою та притрушував нас сажею. Поїздка на гору в один бік тривала майже півтора години. Шпиль 6288 стіп — найвищий в штаті Нью Гемпшир. Прекрасна панорама гір! Гори завжди наповняють мене великою екзальтацією — а день вдався нам сонячний, теплий, і хоч Мотря перестерігала мене, що на шпилі буває дуже холодно і я була на це приготована — виявилось, що було приємно-тепло. Невеличкий туман оповивав дальні кряжі гір — не знаю чи вийдуть вони на знимках. Сама гора і залізничка на ній дуже нагадують Schafberg. Хотілось би в товаристві добрих друзів-альпіністів помандрувати на гору пішки — або бодай із гори. Це не так то вже й трудно — але чи в мої роки я це потрапила б — не знаю.

Біля третьої пополудні ми вирушили в напрямі Вермонту. І ось ми тут — околиці прекрасні, гори нижчі як у Нью Гемпшир, зелені — їх так і називають: Green Mountains. Прекрасні ліси — переважають, здається, шпилькові: сосни, смереки, ялиці. Багато подібностей із Карпатами — наші люди тут напевно почувались би добре, але їх тут, здається, дуже мало. Брак індустрії на велику скалю чи може нехіть до імігрантів? Зупинилися ми наніч в елегантному Towne & Country Motor Lodge. Ми з Тимошем скупалися навіть у басейні, а потім, покупавшись ще в туші, передягнувшись, поїхали на вечерю до ресторану Hob Knob Inn. — Мотря любить вибирати гарні заїзди і добрі ресторани і знається на них. Вона бувала вже в тих околицях раніше. Вечеря була першорядна (salmon, гарячий домашній хліб, Mateus Rose — салати, etc.) Одне слово почуваюся як Queen for a Day!

16 серпня 1978, середа. Stowe, Vermont, вранці.

Я пробудилася перша — Мотря і Тиміш іще сплять. Не хочу їх будити, одягаючись, отже лежу ще у ліжку і маю пару хвилин для рефлексій. Дуже я рада, що вдалось мені здійснити цю подорож: віддавна мріяла побачити ці два штати — думала: підмовлю когось, хто добре вміє і любить їздити автом і приїду сюди осінню — бо осінь тут найкраща. Я уже кілька літ тому плянувала таку поїздку з Лялею — але не вийшло. Ляля рідко буває на сході, це занадто скомпліковано. Минулого року Мотря, знаючи про мої зацікавлення цими штатами, сама потелефонувала з пропозицією, чи не поїхати нам удвійку — або навіть у трійку з Евою Сахарук на таку прогульку. Тоді це було неактуальне через мою подорож до Будапешту. Отже цього року ініціятива вийшла від мене. І як гарно, що це вдалося здійснити! А то я вже боялася, що мої цьогорічні вакації будуть обмежені до одного лиш тижня на Cape Cod. — Перший мій плян: пов'язати один тиждень на Cape Cod із тижнем семінара УВАН в Гантері (цього року там — Пріцак і Царинник) — провалився, бо помешкання на Cape Cod ми дістали тільки на тиждень від 5 до 12, саме тоді, коли був семінар. (Семінара мені трохи шкода — якби так можна було його включити ще як третій додатковий тиждень — була б знаменита вакаційна комбінація!)

Наша поїздка має ще й додатковий бонус: ми маємо нагоду ближче пізнати себе, поговорити. З Мотрею в нас контакт був завжди добрий, від дитинства. Відколи вона живе в New England, я вже кілька разів їх відвідувала: починаючи від моєї подорожі до Бостону в 1968 (здається) році, коли Андрій ще був на Гарварді. В Providence я теж уже двічі в них була — раз навіть з хлопцями — минулого року, отже недавно. Остап, Люда і Зенко були в Головінських уперше. (Цікаво, яке враження зробила на них мистецька обстановка дуже оригінальної Мотриної хати). Люда мала про них зовсім хибне, думаю, уявлення на основі частих бідкань Лесі, мовляв, яка її доня бідна, а я не люблю і може навіть не маю особливого дару до обмови других людей — не пам'ятаю деталів, а крім того концентруюся на тому, що в людях добре, унікальне, цікаве — не стараюся нікого переробляти на свій кшталт — отже я ніколи не спростовувала, мовляв, самі побачите. Сказала тільки, коли Люда запропонувала в додатку до дарунків купити ще пляшку горілки: "для них, якщо купувати горілку, то хіба тільки коньяк і то Martell."

Мотря — цікавий компаньйон подорожі. Тоді, коли з Людою розмови всі обмежені до справ родинного характеру: любов, діти, плюс справи СУА та вряди-годи обмови знайомих (— я тільки слухаю, і часто настільки неуважно, що навіть не вмію повторити чи пригадати, навіть як потрібно!) — то з Мотрею розмови на зовсім іншому рівні. Вона вчить в одній із ексклюзивних приватних середніх шкіл цього району, багато читає, цікавиться — і то не лиш мистецтвом, що є її професією — але й історією, літературою (— читає в час подорожі книжку про життя і часи Чосера — ), а при тому має елоквентність притаманну викладачам. У висліді: багато цікавих тем. Тиміш теж дуже освічений та інтелігентний хлопець і теж час-до-часу бере участь в розмові. Правда, не надто часто, хоч я його до цього пробую спонукати. Мотря, як мама, є трошки, думаю,"overbearing", вона йому не часто дає прийти до слова. Взагалі, здається мені, що Тиміш веде занадто "sheltered life" і може має надмір жіночої опіки і впливу. На цьому може заважив факт, що Андрій вже стільки літ терпить від своєї хвороби хребта — така справа мусить відбитися в родині. Але теж і надмірна данина сноберії, "аристократичним" манерам, бажанням достосуватися до способу життя тих, кого Мотря називає "the other half". — Це не "половина" — кажу я Мотрі, це тільки пару відсотків усього населення Америки. Ivy League та американська upper middle class райому New England, хоч і має величезні впливи в нашій країні, для решти Америки зовсім не типова, вона Америки не репрезентує. Боюсь за Тимоша: за його першу зустріч із справжнім життям, із справжніми звичайними людьми. Він і фізично не надто міцний, хоч і їздив на пластові табори. Українською мовою говорить досить добре, хоч часом трішки з американським акцентом і має обмежений словник. Йому тепер 17 років — іде на останній рік гайскул-у і подається вже до різних каледжів — отже за рік буде, мабуть, поза хатою. — Люблю, як він провадить авто (вчора шоферував цілий день). Це, мабуть, єдиний час, коли йому можна проявитися як дорослому мужчині.

Питалася я за Еву. Було б ще цікавіше, якби і вона була з нами. До Еви, каже Мотря, на ціле літо приїхала її мама, а теж і хворий на недугу Паркінсона брат із Бельгії. У висліді там ускладнена родинна ситуація. Мотря бачила недавно Ніну і Петра Сахаруків. Ніна на студіях у Монтреалі і дуже задоволена із культурної атмосфери, яка там панує. Петро теж туди вибирається. Ева й Сергій мають ще молодшого сина Гриця, у віці Тимоша.

Мотря саме пробудилася. Пора і мені збиратися.

16 серпня 1978, 11 год. увечорі. Middlebury, Vermont.

Ранок провели у Stowe, оглядаючи посілість родини von Trapp. Baron von Trapp та його родина, як бачу, зробили знаменитий business не лиш на фільмі Sound of Music, але і на туристичнім підприємстві, що має неабиякі розміри. Посілість прекрасна. Панорама досить високих гір на овиді, поле з коровами, тобто господарство чинне, та серія австрійських шалетів з кольоровими скриньками квітів — а до того крамниця з подарунками — вибагливий крам імпортований з різних країн, і пані Von Trapp в австрійському Dirndl-kleid-і, що підписує-автографує покупцям власні книги. (Є їх тут ціла серія: про втечу Trаppів, про фільм Sound of Music, про resort Family Trapp і так без кінця...) Після дуже смачного brunch-у у Трапів, поїхали до Shelburne. По дорозі "rolling hills" Вермонту, з силосами фарм, з коровами, вівцями та балями спрасованого сіна... Shelburne Museum — це на зразок Pilgrim чи радше Plimoth Plantation та Sturbridge — живий музей, що складається із серії будинків-музеїв. Shelburne має кілька будинків з 18 століття, решта з 19 і пізніше. Родина Webb-ів має тут (чи власне не має, а подарувала громаді) будинок, нутро якого — стіни, меблі, картини, ціле устаткування — перенесене з їхнього помешкання в Нью Йорку. На стінах цього будинку два оригінальні Рембрандти, кілька Degas-ів, Claude Monet та інших. Прекрасні скульптури, здається теж роботи Деґа. Один будиночок в Shelburn-i присвячений виключно старим (тобто давнім, 18-19 ст) дитячим іграшкам. Посередині цього живого музею-містечка стоїть автентичний пароплав Тікандероґа з усім устаткуванням всередині та поїзд випосажений для президентів — апартаменти в ньому вибагливі — стіни з магоньового дерева, салони з добрими меблями, вигідні, просторі (як на потяг) спальні, лазнички, їдальня, кухня, переділ для служби. Є в Shelburn-i будинки з килимами і тапетами, з кароцами, з фармерськими машинами того часу, є і кузня, що в ній я вперше побачила дерев'яну раму, в яку вставляли коня, підковуючи його. Це була для мене новинка. Я бачила в дитинстві як підковують коней, але ніколи не бачила, щоб уживали такої рами!

Шелбурн закрили о 5 год. дня. Нам треба було подбати про нічліг. Із рекомендацій ААА (— придається моя туристична книжечка і це теж нове для мене відкриття і досвід для майбутнього — Podróże kształcą!) — вибрали два мотелі в Middlebury, бо поблизу музею не було жодних рекомендованих. Це дало нам теж змогу "зробити" собі трохи дороги — бонус на завтра. Остаточно зупинилися ми в Middlebury Inn — в самому центрі містечка Middlebury, що є осідком каледжу і має в місті кемпус. Наша гостинниця — старосвітська, (існує від 1827 р.), на 3 поверхи. Маємо дві кімнати з лазничкою, що в ній є ванна, але немає тушу і що в ній вода спливає темпом не нашого швидкого часу. На обід, чи пак вечерю, мусіли чекати півтора години — скінчили їсти десь біля 10:30. Але що то була за вечеря! Buffet: десяток різних салат і приставок до вибору, індик, sea perch, з додатками і вареною городиною (знов, до вибору) — вкінці десерт — знаменитий Carrot cake — а все те за 6 дол. на особу і — "пишне". Ціни, мабуть, теж з 19-ого століття!

17 серпня 1978, 11 год. увечорі. Norwich, Vermont.

Сьогодні вранці вирушили до форту Ticonderoga, що є вже на території штату Нью Йорк. Переправились поромом через озеро Шамплейн — це перший того рода досвід для мене. Сам форт, що має за собою трохи історії (побудований французами, відбитий бритійцями, здобутий в час революції американцями) має стратегічне положення, бо контролював водний транспорт через озера Шамплейн та Джордж — кольоритний, цікавий, з музеєм всередині, з дефілядою перебраних в традиційні уніформи сопілкарів та барабанщиків, з ґідами в кольорових уніформах колоніяльної ери, з показовим вистрілом із канони. Довкола — дуже мальовничий краєвид — протоки обох озер довкола форту, а на горизонті зелені гори Вермонту.

Потім вступали ще до робітні мармору — де у крамниці я спокусилася на 25-доляровий "сувенір" — марморову підставку на сир — гарну, елегантну пам'ятку цієї подорожі — але боюся, що буде вона мені зайвим тягарем по дорозі додому — а їхати назад мусітиму потягом і маю вже одну валізу та окремо на вішаку — плащ і дві суконки!

Вступали теж до Wilson Castle біля Rutland — зараз таки біля мармурової "фабрики". Якийсь жонатий з бритійською аристократкою американець побудував для неї резиденцію в стилі англійського замку. Потім вони розійшлися, а замок перейшов у руки полковника Вільсона. Тут надмір всячини: половину варто було б викинути взагалі. Зацікавило мене там лиш одне: пан Вільсон — який і досі живе з родиною в цій резиденції, має около 80 років і говорив із відвідувачами — на питання, що спонукало його купити цей замок — сказав таке: він, працюючи в ґенеральному штабі, знав про недалеку війну з Німеччиною (це десь в 1936 чи 1937 році) і тому бажав виїхати з Нью Йорку та перенести родину й майно до Вермонту. — Видно, сподівались, що німці можуть досягнути навіть Америки!

18 серпня 1978, після 11-ої увечір. Providence, R.I.

Сьогодні були цілий день в дорозі назад додому, з тим, що по дорозі ми мали цікаві дві зупинки і зовсім іншого, як досі, характеру: відвідали два університетські кемпуси: Dartmouth в Hanover, N.H. i Amherst в Amherst, Mass. Dartmouth — традиційний кемпус з будинками на взір Гарварду, у стилі, що його Мотря називає "федеральним". (Я запримітила цікавий деталь: вікна в цих будинках на другому поверсі менші як на першому, а на третьому ще менші — майже на половину менші від нижніх — вікна з рамами за 9 шибок, з дерев'яними віконницями, мальованими на чорно або зелено). Наші відвідини тут мали і чисто практичну сторону: Тиміш подався і до цих двох шкіл і хотів бачити, як вони виглядають. Тиміш на обох кемпусах брав орієнтаційну туру з провідником — і я прилучилася теж: люблю щось нове навчитися. Мотрі всі ці речі добре відомі і вона з нами не ходила. Опісля я ще пішла на чверть години до бібліотеки подивитися у каталог. З україніки основні речі англійською мовою були, хоч і не в надто великому виборі. Полуднували в Гановер, в студентському симпатичному bistro — Peter Christian's. Amherst — місто Емілі Дікінсон. Каледж дуже гарно положений, з прекрасним видом на гори. Взяла і тут туру з Тимошем — довідалась деякі цікаві деталі студентського життя. Архітектура тут мішана — кілька будинків зовсім модерних. В бібліотеці україніка теж є, очевидно в поміркованій кількості.

До Провіденс добилися під вечір. Застали Андрія вдома, що повернувся вже пару днів тому із Woods Hole. Він прибрав на вазі і видно, що хребет йому і досі дошкуляє. Не може довго стояти, ні сидіти. Ах, така гарна людина, а скільки випадає терпіння на його долю! — Казав, що в середу телефонував Остап: Марійка Чайківська дістала "stroke" і є в шпиталі. — Одне слово: реальне життя, повне болю, терпінь і прикростей, дає знати про себе. Завтра вранці потягом повертаюся до Філядельфії. Журить мене мій баґаж — побільшений ще сувенірами нашої гарної ескапади.

20 серпня 1978, неділя, пізно увечорі, Філядельфія.

Я встигла вже — після вчорашнього повороту з вакацій — втомитися до упадку хатньою роботою та тяжкою працею в городі (трохи підстригла наші "evergreens" — а це треба робити спеціяльним довгим приладом, стоячи на драбині!) М'язи болять так, що варто було б — замість іти до роботи завтра — ще один день відпочати!

Найважніша з новин: Марко мав якийсь випадок з автом і хоч нікому нічого не сталося, він матиме клопіт, бо всупереч нашим радам, не подбав завчасу про обезпечення. Він сьогодні мав перенестися на іншу адресу, не має ще телефону і не можу з ним сама поговорити. Але пробую себе потішити: він — доросла людина, я нічим не можу йому допомогти (крім грошей) — моя журба не буде корисною ні йому, ні мені, тому пробую не думати, не хвилюватися. — Максим теж на новому помешканні не має ще чинного телефону. Отже оба хлопці є incomunicado.

21 серпня 1978, понеділок.

Перший день на роботі після двохтижневої відпустки. Сьогодні вранці по дорозі до автобусу здалося мені, що чую запах акацій. (Тепер? — під кінець літа? — ботаніка ніколи не була моїм форте!) Із самокритичною іронією прийшло мені на думку: "не без рації цвітуть акації — скінчились мої вакації..." Не є так зле, коли в мене ще стільки гумору. А побутових прикростей повно: лазничка і досі не направлена, стеля осипається у вітальні, малювати треба і бодай одну кімнату нагорі — в час моєї відсутності Остапові вломилися двері від другого холодільника в пивниці — отже треба буде купувати новий — а сьогодні to top it all — довідалася, що сусіди Cohen-и — мають намір продавати свою хату. — Це ще одна додаткова заохота Остапові докучати мені, що, мовляв, і нам треба буде переноситися. Він за кожний раз, коли доводиться в хаті щось робити, бідкається і нарікає. А я хотіла б нарешті трохи стабільности. Такої просторої гарної хати, як ця — ми вже не будемо мати ніколи. Sloane колись на прийнятті в нас назвав її "dream-house"-ом, і я її люблю.

10 вересня 1978, неділя, увечорі.

Майже три тижні не робила записок. Зреасумую найважніше: Перший післявакаційний тиждень в роботі був дуже втомлюючий: почався вже академічний рік, Nancy ще була в Европі, а Ron Day, що став цього року теж і студентом першого року права, мав усякі орієнтаційні сесії і не був у службі. Одне слово, на моїй голові була вся довідкова робота бібліотеки — а мої власні два бюрка поростали вміжчасі горами паперів моєї власної праці, що до неї я не мала часу братися.

Зате вдалося нам остаточне завершення літа: Labor Day weekend провели з Людою і Зенком у Wildwood Crest. Погода була прекрасна — вже трішки з посмаком недалекої осені — ми мали добрі настрої і приємно відпружились. Несподіванкою для мене була зустріч над морем з Евою та Сергієм Сахаруками! Ми приємно провели разом кілька годин — і на пляжі і на полуденку в нашому помешканні ("Artemis") і я рада була, що зустрілася з добрими старими друзями. Трохи ми посміялися. Каже до мене Ева на пляжі і з ледь відчутним тоном немов би здивування, чи що: "Ти дуже добре, гарно виглядаєш". А я до неї: що Ти цим хочеш сказати? Що я, мовляв, на свій вік добре ще виглядаю? Ти теж гарно виглядаєш — а ми ж однолітки! Чи тому, що в мене старший чоловік, то Ти вже й мене до старшої рахуєш генерації?" — Але все це сердечно, з гумором, без тіні злосливости. Я обоїх їх дуже люблю — а з Сергієм то ми завжди були дуже добрі приятелі. Це був єдиний колега в клясі, що я його справді поважала — був трішки старший від нас усіх, серйозніший, більш досвідчений. Але між нами ніколи не було ні тіні якогось навіть натяку на "романтику". Зрештою, я була по вуха закохана в Остапові — мої колеги мало цікавили мене, як об'єкти любови. — Сергій був зовсім самотній на чужині і він, мабуть, відчував у мені приязну рідну душу. Навіть радився зі мною напередодні свого подружжя з Евою. — Сьогодні він мужчина в силі віку, гарно збудований, добре виглядає.

Після Labor Day все поволі почало входити знову в нормальну рутину. Всі повернулися з вакацій. Nancy знову на своєму пості, так що і я увійшла у звичний триб праці. Цікаві події останнього часу в бібліотеці й на університеті. В нас, у правничій школі, відбулася офіційна передача адміністрації Louis-ом Pollak-ом новому деканові, чи власне тільки виконуючому обов'язки декана — емеритованому нашому професорові, бувшому амбасадорові США до Колюмбії, Covey Oliver-ові. Церемонія відбулася з великою дозою неформальности та доброго гумору. Один із промовців, нав'язуючи до теми, розповiв такий анекдот: у президентських виборах 1948 року Дюї такий був певний своєї перемоги, що не чекав на кінцеві рапорти і лягаючи спати, сказав жінці: завтра ти спатимеш із президентом США. На другий день виявилось, що переміг таки Трумен. І питається пані Дюї чоловіка: слухай, чи Гаррі приїде сюди до Нью Йорку, чи я маю їхати до Вашингґтону?

Відбулася теж парадна інсталяція Pollak-а федеральним суддею третього дистрикту Пенсильванії. Ця церемонія відбулася в місті, в будинку U.S. Court House, в парадній церемоніяльній судовій залі, у присутності цілого ряду визначних осіб із правничого світа. Здивувала мене і тут велика неформальність, намагання відпружити патос легкістю, уміння пов'язати повагу хвилини із невимушеною простотою. Зворушливий, наприклад, момент, коли після присяги Pollak-а, суддівську тоґу надягає на нього... не якась офіційна особа суду — а власна жінка! І це видно стара традиція, бо ж і президент держави складає в Америці присягу з рукою на родинній біблії, що її тримає в руках його дружина! — Ну, от — ці події, ці церемонії — це ще один досвід, ще одне, чергове моє "відкриття Америки".

Проте найважливішою подією минулого тижня було нове й цікаве наше знайомство з Миколою Григоровичем Жулинським з Києва. Почалося з того, що в середу подзвонив мені до праці Коропецький: мовляв, чи можемо з Остапом приїхати до них увечорі на обід, що є, мовляв, гість з Києва, не хто будь, а заступник директора інституту літератури ім. Шевченка. Вдалося на скору руку все це зорганізувати. В Коропецьких були крім нас і Жулинського ще Лабуньки, включно з їхніми молодими — Ія, Олесь, Іко та Ромко Процик. Після цієї першої зустрічі і вечері — я на швидку руку зорганізувала в п'ятницю невеличке прийняття в нас — запросила Левка Рудницького з жінкою та Віру Й Ґеня Лащиків, щоб дати змогу Жулинському запізнатися ще з іншими людьми нашої філядельфійської інтелігенції. А в суботу Муикола прибув до нас ще на кілька годин сам — так, що ми мали змогу поговорити трохи більше і ліпше запізнатися.

Микола має 38 років — отже людина він відносно молода, на десять років молодша від мене (він точно із 1940 року). До Америки приїхав він приватно: відвідати старого батька. Цікава, між іншим, історія. Батька забрали в час війни німці — Миколі було тоді щось два чи три роки. Батько був у німецькому концентраку, а потім опинився в Америці. Оженився тут вдруге і контакту з родиною в Україні не держав. Але пізніше, коли померла йому жінка і він залишився сам, він почав шукати першої своєї родини в Україні. Знайшовши своїх синів (мати вже була померла), обіцяв собі, що кожного з них спровадить на візиту до Америки. Микола вже третій син, що приїхав відвідати батька.

Жулинський має цілу низку друкованих літературознавчих праць і навіть дві книжки. Людина він скромна, симпатична і "своя". Говорить досить відверто, слухає про наші турботи і жалі, дивується трохи, що ми так послідовно зводимо "українську проблему до проблеми мови", каже, що найважливіше підносити літературу на вищий рівень, щоб вона могла дорівнювати іншим — але рівночасно визнає, що "злиття націй" — процес, що його всі ми, що були в Україні запримітили і над яким так боліємо — зайшов уже так далеко, що його важко зупинити чи завернути. Він, правда, дуже підкреслював погану економічну побутову сторону — мовляв, коли людям буде краще жити, тоді вони почнуть думати і про свою історію, і про мову — і потішав нас своєю вірою, що мовляв і наші незабаром підуть слідом вірменів, грузинів і почнуть обстоювати своє. Видно з усього, що і його і інших літераторів в Україні, ситуація дуже турбує. Всі вони, однак, стероризовані, бояться, непевні, що несе їм майбутнє. Жулинський сам — член партії — про дисидентів він знає, але вважає, що цього рода спротив жодного впливу на решту населення не має і користи нашій культурі не приносить.

Я питалася про його опінію про сучасних радянських письменників і критиків. Хто тепер між критиками новий Білецький? — питав Остап. Такого як Білецький немає. Передовим тепер між критиками — Новиченко. Гончара й Загребельного цінить високо, але в Загребельного погана часом композиція, він розгублюється. Дуже поручав Василя Земляка, автора книг "Зелені млини" та "Лебедина зграя", а теж Володимира Дрозда "Ирій" та "Катастрофа". В Україні величезний голод на книжку. Люди стоять в черзі від п'ятої-шостої ранку, щоб підписатись на передплату кількатомника Гончара, що має незабаром появитися. Каже, що малі тиражі зумовлені браком паперу... Він уже тут купив собі якісь радянські видання, бо там їх уже дістати неможливо. З великим зацікавленням переглядав наші колекції. Вже в Лабуньків запізнався із всякою публіцистикою еміграції, а в нас з великим подивом оглянув видання "На горі" та Нью Йоркської групи. "Езра Павнд — українською мовою! Ґеорґе! — аж не віриться!" — тішився. Сам він частинно здобував освіту заочним шляхом, не знає жодної чужої мови, крім російської. Сам дуже критично висловився про це: мовляв, що це за освіта! — Але він і знає багато, і цікаво, по справжньому, можна із ним розмовляти. Приїхав він до нас в одній сорочці і нічого не хотів брати, навіть образився спершу, як я першого дня дала йому 30 дол. (не мала більше в хаті готівки і було мені самій на себе досадно). Але в суботу, ми його остаточно перемовили. Вийшов від нас в Остаповій блюзі й камізельці, з пальтом-дощовиком на рамені та з дарунками від мене для його дружини, що працює десь інженером на заводі. В них ще й дитина — 4-літня дівчинка. — Гарна з нього людина, щоб хоч не попався за ґрати! Дали ми йому і деякі наші книжки — казав, що пошле на Інститут, бо так ліпше.

Сьогодні ми були на обіді в Лесі і Левка. Були там теж Люда з Зенком, Тарас Яцкевич та нові знайомі Лесині — Кавки. Товариство було досить нецікаве й розмова надумана, банальна, штучно підтримувана насилу пригадуваними анекдотами. Одне слово — великий контраст до гостини в Коропецьких, до гостини в нас, до цікавих зустрічей і розмов. В сьогоднішньому товаристві ми навіть не згадували про те, який цікавий і повний товариського життя був у нас тиждень! — Інші люди, інші теми.

А про Жулинського не дуже й варто комунебудь публічно і згадувати. "Щоб хоч з дуру хто не наважився та й ляпнути чогонебудь про мене — у Сучасності, чи де там ще" — турбувався! — От і жий у такій системі! А жити їм треба — ці люди — єдина надія України!

20 вересня 1978, середа, увечорі.

Минулих пару тижнів багато часу, уваги й енергії присвятила я справі... — купна авта! Начиталась я всякої літератури — Consumer Reports — відбула пару візит і кілька телефонічних розмов із автопродавцями, зробила рішення — розвідала в банках про справи позички, ще не зовсім рішила справу обезпечення — але ось я вже стою перед остаточним рішенням і в п'ятницю, мабуть, дам завдаток і підпишу замовлення.

Рішилась я на Malibu Classic 1979 року, після того, як остаточно переконалася, що авто з 1978 року, як я це спершу плянувала, коштувало б мені стільки ж, бо мало б різні коштовні, а мені непотрібні "options", а навпаки не мало б того, що хочу і взагалі не було б великого вибору. Всі ті "рештки" 1978 року, що їх я бачила, мали охолодження (додатковий кошт 544 дол.) та були переважно на 8 циліндрові мотори. Не кажу вже про кольори та інші дані. — Отже я фактично замовляю зовсім нове авто і повинно бути таке, як я вибрала: мотор 6V-циліндровий на 3.3 літри, з автоматичною трансмісією, power stearing, steel belted radial tires, 50/50 bench seat, tilted steering wheel, rear window defogger, central door lock (бо замовила 4 дверей, отже потрібно для безпеки!), ще кілька додаткових дрібниць (маю цілий готовий список, що з ним я ходила до dealer-a! — а понад все ще додатковий, несподіваний люксус, що на нього рішилась фактично тільки недавно: стереофонічне радіо AM/FM with casette player! — Радилася я про це телефоном із хлопцями і обидва мене підтримали: як вже видається пару тисяч, то чи варто заощадити на радіо сотню-півтори? — Отже таки буде. Хочу мати теж і свою музику. Награю собі на тейпи і наших українських пісень — наперед уже цим тішуся. Кольор вибрала темно-вишневий, з вишневим вінильним внутрішнім устаткуванням. Все це коштуватиме кругло 6,000 дол. — візьму позичку в Самопомочі. Одне слово, вчуся жити "the American way", тобто на кредит... Остап, бачу, задоволений із моєї раптової рішучости, поінформованости й активности. Коли пробую втягати його в ці справи, не виявляє до них великої охоти, і не хоче цим займатися. — Отже я роблю не лиш фінансове зобов'язання, але великий commitment не лиш бути "власником" авта, але — їздити! Navigare necesse est, vivere non! Аж тепер римська пословиця набрала для мене справжнього життєвого глузду! Я мушу їздити автом — від цього залежить моя незалежність, мій контакт із людьми, — може навіть моя психічна рівновага. Це може бути вибір між животінням, веґетуванням — і активним життям. І для цього варто взяти себе в руки, примусити себе бути відважною, не боятися риску. Сама собі дивуюся, яка з мене цими днями стала femme des affaires! Вже двічі вдалось мені збити ціну — а сьогодні ще телефоном домоглась, що продавець погодився знизити ще на 61 дол. до рівно 6,000 (з податком і всіми іншими оплатами). В п'ятницю ще попробую "вженити" нашого "dealer"-a з нашим старим автом. Але за нього більше як 100 дол. не дістанемо. Ґеньо Лащик хоче нам дати за нього сотку, але я його трохи відмовляю, бо не знаю чи наш старий Шевролет вартий стільки. А Ґеньо — приятель, не хотіла б я, щоб колись жалував свого кроку. Ще побачимо.

Всетаки — мої зусилля не всі по лінії автомобільній. Елла Карпинич-Адамс, що вчить курс української літератури на університеті Temple, запросила мене виступити перед її студентами з лекцією (про англомовні джерела до української літератури) і я готуюсь до цієї лекції, що має бути у вівторок, 26 вересня.

А вміжчасі — цього вікенду — їдемо на Союзівку, де має бути з'їзд колишніх львівських гімназистів. Їду фактично до товариства Остапові — хоч може і самій приємно буде зустріти якихось знайомих. Їдемо з Зенком і Людою — буде там теж Ася Цісик. Ася повинна бути задоволена — якраз сьогодні прийшло число Нашого життя із моїм інтерв'ю з Квіткою. Львівські знайомі Цісиків напевно звернуть увагу.

В антрактах займаюся теж справами літературного конкурсу. Вже прийшло 22 "твори" (деякі навіть справжні твори, кандидати на нагороди!). Вже запросила акторів: Блавацьку, Рудакевича і Карп'як, щоб читали ці нагороджені твори на вечорі 18 листопада. Просила я спершу теж Лізу Чепіль — вона погодилася, хоч має клопіт з очима, але потім на другий день подзвонила мені, що пробувала читати — і не може. Жаль мені Лізи — вона добра акторка і серйозно ставиться до своїх завдань. Поезії Дуфти на його вечорі тут читала прекрасно!

1 жовтня 1978, неділя.

Знову десяток днів пройшов без записок. А дні були повні подій, вражень, емоцій!

Напередодні виїзду на Союзівку — на з'їзд академічної гімназії та взагалі цілого Львова" — я таки пішла до Ервіна, дала завдаток і замовила авто. Буде за п'ять-шість тижнів. Жартую собі, що це я справлю собі такий коштовний подарунок на уродини — бо авта сподіюсь десь із початком листопада. Ґеньо Лащик таки хоче купити наше старе, щоб забрати його до Гантеру. Він його випробував, авто має всього 75,000 миль, хоч у трохи занедбаному стані. Ґеньо Лащик розуміється на механіці і він напевно доведе його до порядку і матиме з нього користь. Але я не хотіла, щоб він давав нам за нього 100 дол. — але теж не хотіла, як пропонував Остап, щоб, мовляв, авто Лащикам подарувати зовсім безкоштовно. Мені здається, що це ускладнює справу: бо тоді виглядає, що ми робимо йому велику ласку і це його в'язатиме. Я запропонувала, щоб Лащик поїхав з нами до "dealer"-a і почув ціну, що її запропонує Ервін. Ервін запропонував 50 дол. і на цьому стало. В найближчих тижнях треба буде провести цю трансакцію, а теж полагодити справи асекурації ітп.

23-24 — суботу й неділю — провели на львівському з'їзді, на Союзівці. Поїхали з Людою і Зенком, мешкали в мотелю під Союзівкою разом з Асею Цісик (на Союзівці не було вже місця!) Організація не була надзвичайна: програма сесій, бенкету, церковних відправ нас не цікавила і ми її щасливо уникнули (крім бенкету, що на нього прийшло щось 500 осіб і що тривав від 7 до 10 год. (обід) плюс ще з годину-півтори на програму!). Але з'їхалася сила-силенна людей, ми в нашому гурті мали добрий, піднеслий настрій. Остап і Зенко зустріли багато своїх гімназійних товаришів. Я з шибеничним гумором надавала собі тону — часом навіть трохи ексцентричного — (щоб нібито "шокувати" львівських обивателів!) Це, мабуть, було до вподоби Остапові, був у доброму настрої, по давньому сердечний і коханий — і ми "шаліли" — не лиш після бенкету, на забаві, танцюючи до пізна, але взагалі... Давно не були ми обоє в такому доброму гуморі, щасливі, як колись на зальцбурзькому моєму з'їзді, чи навіть як тоді у Зальцбурґу. — Погода була по осінньому збуджуюча, прекрасна, сонячна. Одне слово: пробували "recapture the rapture", як звикла говорити Віра Лащик.

В минулому тижні після з'їзду гостював у нас один день Тарас Кульчицький — перед своїм поворотом до Сан Франціско. Він знову приїхав на з'їзд сам, без жінки. Питалися мене Остапові й Тарасові знайомі: чи це правда, що Кульчицька — колись така велика красуня, не приїжджає на люди, бо їй соромно, що вона така стала огрядна? Но, але я мала настільки глузду, щоб на такі питання не відповідати. Відколи я побачила Тараса в його власному родинному мільє у них вдома, я зрозуміла, що його використовують і що він фактично добряча людина, хоч ховається за фасадою сноба і скнири. Пані Кульчицька зробила на мене досить дивне враження — не так тому, що вона абсолютно нічим удома не займається, що Тарас варить собі і їй, що коли він не помиє посуду, то посуд чекатиме на нього поки він повернеться з роботи — як фактично тим, що в неї немає жодного власного зацікавлення поза домом, ні професії, ні карієри, ні навіть якогось габбі (якщо за габбі не вважати читання фільмових журналів!) — але ці помічення важні для мене тільки тим, щоб ліпше розуміти Тараса, близького Остапового приятеля — але не тому, щоб їх висловлювати стороннім людям, та ще й друзям і знайомим обоїх Кульчицьких!

На Союзівці, зовсім випадково, ми ще раз зустрілися з Миколою Жулинським. Він приїхав із своїм батьком. Ми мали нагоду ще перекинутися кількома реченнями та навіть сфотографуватися. Микола мав апарат Polaroid, тішився і бавився своїм американським здобутком та фотографував мазепинський пам'ятник під віллою "Kиїв"... Прощаючись, я сказала йому: Вважайте на себе, будьте обережні. А він на те: знаєте, в нас ніколи не відомо. Все залежить від людей. Міняються люди і тоді різно буває.

Вчора — в суботу — їздили до Нью Йорку на літературний вечір з нагоди появи першого тому творів Миколи Хвильового. Вечір організували "Слово" і "Смолоскип", фактично все підготовив Зінкевич. Імпреза випала навдивовижу успішною: публіка була добірна, як це тільки в Нью Йорку буває, програма була не лиш на високому культурномі рівні, але навіть глибоко-зворушлива — ну й сама подія ця — історичної ваги. Це був один із тих культурних вечорів, які наповняють радістю і вірою в майбутнє. Відкрив програму Остап, поставивши 1933 рік в перспективу світових подій — і я думаю, що це добре, що конче треба бачити наші справи з ширшої перспективи. Зінкевич говорив про видання творів та вів усю програму. Зворушливе своїм глибоким трагізмом та драматичністю теми було слово Йосифа Гірняка. Старий ледве ходить, не бачить добре вже, але зумів ще дуже ефектовно виступити. Авдиторія після виступу зробила йому спонтанну овацію. Ах, як сумно, що ця прекрасна людина уже майже на відході. Гірняк для мене — це не лише великий актор (— не забуду, як колись цілувала я йому руки зі зворушення після вистави Народного Малахія!) — він теж вдумливий, талановитий мемуарист, а при тому людина шляхетно криштального характеру. Костюк говорив про свої перші зустрічі з Хвильовим. Його спогад мав чимало цікавих деталів, але він блід у порівнанні з виступом Гірняка. Все таки Костюк може мати сатисфакцію: він є редактором творів Хвильового та автором вступної статті в першому томі. Це видання — подія великої ваги. Як добре, що таки перемогли здоровий глузд і розум: ще двадцять років тому таке видання було б, мабуть, немислиме. Та й тепер може будуть протести, критика, напади — але яке щастя, що примітивам рідної емігрантщини не вдалося запобігти цьому важливому ділу! — Твори Хвильового читали Лисняк і Кукрицька та дикторка Голосу Америки Марта Гарасовська. Ця остання — молода зовсім дівчина — зробила на публіку велике враження. Зворушливо було, що і Гарасовська і серед публіки та організаторів було деяке число "молодої молоді" — студентів, а теж і вже оформленої молодої нашої інтелігенції. Навела мене ця імпреза на оптимістичні думки: як нас небагато, а все таки нашому культурному роду таки нема переводу. Шкода мені, що Жулинський уже від'їхав. Це була б для нього імпреза на все життя! — Тішуся, що вдалося і мені бути її учасником. До Н.Й. їздили автом з др. Клюком — туди й назад. Це нас врятувало — бо публичним транспортом навряд чи вдалось би нам це було зробити. Остап до 3:30 був зайнятий дирекційними зборами ЗУАДК, отже треба було виїхати досить пізно, а знову ж повертатися треба було б вже в 10-ій (останній потяг з Н.Й.!), та ще й невідомо, як потім добиратися опівночі зі станції додому. Раніше, коли Марко був у Н.Й. ми могли там переночувати, але тепер ці справи дещо ускладнені.

Не було на вечорі Ікера. Сказали мені, що він — хворий і я дзвонила телефоном. Виявляється, що остання лікарська перевірка кинула підозріння, що в Івана, можливо, був недавно якийсь легкий серцевий удар і лікар наказав йому тиждень відлежатись. Ми тільки недавно бачились з Івасем на Союзівці — виглядав він не дуже добре, але не нарікав на ніщо, крім астми. Я вже раніше пропонувала йому, щоб приїхав до нас відпочити на тиждень-два. Він же ж там зовсім самотній і без опіки. Але досі він відмовлявся, а коли приїздив то лиш на день-два. По-перше, він хоче бути активний, а для цього йому потрібний Н. Йорк. По-друге, його основна проблема — не так астма, чи серце — як алькоголь, а ми — побачивши в чому справа — почали останнім часом трохи обмежувати горілку. Колись — пригадую — коли Івась, гостюючи в нас, приходив на снідання і я питалася: що Тобі дати, Івасю: каву, чай, молоко? — а він казав: "якщо тобі не робить різниці — я волів би коньяк" — то ми сердечно сміялися і таки ставили коньяк до сніданку. Але тепер, коли бачимо, що справа серйозна — і що наша щедрість тут непобажана і шкідлива — стараємось трохи Івася відмовляти від алькоголю — але це не легко, зрештою справа делікатна.

Сьогодні півтора години провели на телефонічній розмові із Марком. Прикро мені, що він так далеко, що ми так давно вже з ним не бачилися. Телефонічна розмова зустрічі заступити не зможе. Може приїде він на свята. Тоді, мабуть, схочуть наші молодята проголосити свої "заручини". Про це вже ми говорили з ним раніше — ще десь у серпні, коли ще Ія була в нього в Лос Анджелес. Тоді, коли я по телефону запиталася: ну, маєш ще якісь новини, що у вас ще чувати, чи не маєш нічого до сказання? А він на те: так, маю. Будемо робити весілля! А я зажартувала: та невже? А я думала, що ви може схочете просто "elope"! — Ні, каже. Ми приїдемо до Філядельфії, щоб старий Лабунька мусів влаштувати весілля! — Це була приємна новина, хоч і не якась несподіванка. Знаються ж вони з Ією вже кілька літ. Любов їх уже випробувана часом і прогнози на їхнє подружнє щастя виглядають дуже добрі. Ія мені вже стала зовсім близька та рідна — я вже від деякого часу вважаю її майже за члена родини. Але з притаманною мені резервою я все ж таки зверталася до неї на "Ви", як це зрештою роблю до всіх молодих людей — бо вважаю, що тільки тоді я трактую їх як дорослих і рівних собі. Наша сучасна вихована в Америці молодь не завжди розуміє нюанси звороту на "Ти" і "Ви" — але я пригадую власну молодість і випадок, коли ми — гімназистки домагалися від професорів, щоб перестали нам "тикати"... Все таки — недавно Ія була в нас на обіді: я запросила її, щоб поговорити про Марка і довідатись щось більше й докладніше — і я остаточно заявила їй, що починаю їй "тикати" і що не мала б нічого проти того, якби і вона — за модерним звичаєм — зверталась на "ти" і до мене. Але це напевно їй буде трудніше і я це розумію. У всякому разі, як все добре піде, десь під кінець року (тобто академічного року, тобто в червні чи липні) може женитимемо нашого старшого сина! Але покищо я цього не розголошую — нехай ініціятива вийде від молодят!

На конкурс наспіло вже 30 творів. Частину вже передала раніше Коровицькому. Вчора особисто передала пакет творів Костюкові. Лавріненко був хворий, не прийшов на вечір. Йому завтра перешлю твори поштою. — У всякому разі, маю сатисфакцію, що відгук серед письменників був. Геніяльних, свіжих речей, правда, немає, але є кілька зовсім літературно грамотних коротких оповідань, що їх можна вирізнити й нагородити. Маю надію, що й жюрі буде такої думки.

4 жовтня 1978.

Вчора в лондонському Times Literary Supplement у рецензії на книгу "Sex law" — під промовистим заголовком "Love-making and law breaking" — знайшла таку цитату з китайської газети People's Daily, що виходить у Пекіні: "Love between man and woman... consumes energy and wastes time. On the other hand, love of the party and of the chairman Mao Tse-tung takes no time at all and is in itself a powerful tonic." — Одною із найгірших прикмет комуністичних систем — їхній абсолютний брак почуття гумору.

Читаю Володимира Дрозда. Це наслідок візити Миколи Жулинського! Автор він справді цікавий. Перше оповідання "Відповідальність" навело мене на думку, що так міг би написати Гемінґвей, якби в нього замовили новелю на таку соц-реалістичну тему. Багато в Дрозда від Коцюбинського. "Халеп'янські краєвиди" — щось між Інтермеццо та Довженковими записними книгами. Це цікавий матеріял для досліду творчої лябораторії Дрозда, але — думаю — до збірки оповідань не надається. Пару цитат:
"За широким венеціанським вікном — парашутиться перший сніг. Білі лапаті сніжини — на жовтому каштановому листі. Я в кімнаті не сам: книги, картини, програвач з платівками, тиша. Сніг сіється повільно, наче вві сні. Розум підказує: це і є щастя. Мить внутрішнього осяяння невловима, вона тече крізь тебе, як вода крізь пальці, як сніг крізь прямокутник вікна, вона була і вже її нема, лишився тільки спогад." (Ирій, с.58, "Халеп'янські краєвиди").

"Письменник нагадує бджолу, яка, літаючи від квітки до квітки, бере пилок та нектар, щоб наповнити свої паперові стільники." (с.70)
"Навигадували казок і самі ж у них віримо." ("Ніжність, с.46)

Мовні знахідки:
"погодники", "навдивовижу", "по натурі неговіркий, він зараз лускав веселими нісенітницями, наче горішками", "Людина — таки автомат, запрограмований одним і тим же конструктором. А кожному з нас здається, що ми, і тільки ми, започатковуємо світ" (с.40, "Ніжність").

5 жовтня 1978.

В Дрозда, на диво, надибую деякі галичанські вислови:
"передпокій твого справжнього буття" (Ирій, с.109)
"я ледь завважив те погойдуваня" (навіть останнє з одним н)
"позаяк"
В нього мова цікава й багата. Може й трохи індивідуалізована. Але мені зокрема подобаються деякі зовсім простенькі вислови нашої мови, що їх варто було б засвоїти і мені, відсвіживши й збагативши свій збіднілий, замериканізований словник:
"жаб...було...достобіса..." (Ирій, 120)
"я заповзявся..."
"навіть подумки я вже не повернуся"
"невсипуще виспівують"
притьма побіг
побігла навперейми
"обличчя випромінювало сумнувату, але щасливу зреченість"
в безпам'ятті помирав
навздогінці фронту
прийшов до тями
давно не дощило
щовесни і щоосені
люди в селі пліткували
розбризкуючи увсібіч
кинулися врозтіч
я ледве спромігся кермувати
витанцьовував край дороги навприсядки
всівся в сідло
кінщик (!) привозить щотижня нові кінофільми
назирці ходив за нею
обіруч ледве втримував
шкільний першодень

***

Телефонував мені до праці Остап: Ісаак Башевіс Сінґер дістав нобелівську премію з літератури! Я рада, що звернула на нього увагу в своїй статті про Легковаження літератури і що читала його хоч трохи. Письменник він добрий, хоч не "великий" — але добре, що вирізнили в його особі "малу" літературу писану мовою їдиш. Це дає надії і для нас. Тільки ж, що при нобелівських нагородах політична коньюнктура завжди грає чи не найважнішу ролю!

Неділя, 8 жовтня 1978.

"Позаяк" і "передпокій" знайшла і в Білодідовому словнику. Безпідставна моя думка про те, що Дрозд впроваджує "галичанізми". От, як звичайно: "a little knowledge is a dangerous thing"!

"Ирій" — знаменитий. Цілі сторінки читаю Остапові вголос. Ця Дроздова втеча в фантазію, здається мені, нав'язує до традицій народної небилиці й гумору. Але, на мою думку, він вживає це лиш як своєрідний стилістичний засіб, як свого рода поетичну метафору. По суті, його нібито фантазійна розповідь ближча до реального життя, як не один стандартний соцреалістичний твір. Приклади цього стилю:

"...дядько схоплювався на ноги, хлюпався, мов горобець, у ложці води та вибігав на вулицю. Частенько його сірий фетровий капелюх біг слідом і наздоганяв дядька уже біля автобуса." (с.151).

"Тітка Дора метнулася з кімнати на кухню і стрибнула у відро з водою. Плавати не вміла, тож каменем пішла на цинкове дно."

"Вибухнувши, тітка Дора розлетілася сотні на три маленьких, мов гумові ляльки, тіток Дор, що повсідалися на підвіконнях, дивані, етажерці... і три сотні тіток заволали, зарепетували, загримали до мене та дядька..." (с.139)

Написала сьогодні довгого листа хлопцям, а рівночасно теж новинку до преси про конкурс, текст оголошення, листа до членів жюрі. Сьогодні такий день, як у Рільке: "wachen, lesen, lange Briefe schreiben" — хочеться теж вийти, щоб "in Alleen hin und her unruhig wandern in dem Blättertreibe..."

Середа, 11 жовтня 1978.

Їду до Максима! Не подумки, не in spe — а в найбільш дослівному сенсі — тепер год. 8 увечорі і потяг недавно залишив станцію New Haven. — Моє рішення наступило досить несподівано. Я, правда, давно вже заповідалася, що у жовтні приїду — як і минулого року з Марком — на прекрасну осінь Нової Англії. Але останнім часом виглядало, що з моїх заповіджених відвідин нічого не вийде. Ще в понеділок не була певна, чи вдасться мені здійснити свій плян. Думала, що може приїде до нас Івась і тоді, очевидно, я не могла б поїхати. Але з телефонічної розмови з Івасем я побачила, що йому ще треба перейти деякі медичні перевірки і для цього він напевно ще тиждень-два мусітиме бути близько свого лікаря у Н.Й. — Подивившись на свій календар, я побачила, що пізніше мені навряд чи вдасться зробити таку ескападу: 20-ого приїздить Кубійович і ми маємо запрошення до Коропецьких. Потім — весілля Стефанишин, а в листопаді завершення літературного конкурсу, конкурсовий вечір ітд. Одне слово, рішила їхати вже — і то на цілий тиждень. На щастя, маю ще досить вакаційних днів — і добре, що ситуація в праці така, що моя відсутність тепер надто не комплікуватиме справ. Резигную із цілоденних святкувань пов'язаних із "Robert's lecture" (резигную навіть з приємністю — дуже вже мені не хотілося іти на пізній обід цього вечора, що значно комплікував би мені поворот додому). На щастя, совєтська делегація, що мала відвідати бібліотеку 16-ого теж в останній хвилині свій приїзд відкликала. Отже: я сьогодні працювала до 3-ої пополудні і прямо з праці сіла на потяг о год. 3:20. В Бостоні, якщо не буде спізнення, повинна бути перед 10-ою. Максим вийде зустрічати. — Подорож довга, але мені це не вперше. Читаю велику статтю Грабовича в Harvard Ukrainian Studies — критика Чижевського. Все було б гаразд, якби не те, що є якийсь клопіт із світлом — недостача електричного струму чи що — і значну частину дороги їхали в кромішній темряві.

Четвер, 12 жовтня 1978. Cambridge, Mass.

Активний, повний свіжих вражень день! Вранці — в час, коли Максим ходив на лекцію французької літератури, — я пішла до крамниці за харчами і зварила обід. На четверту годину — після обіду — ми ходили разом на семінар в УНІГУ. Доповідав John Barnstead на тему з українського мовознавства: "The relative clause in nineteenth century Ukrainian". Доповідач — як сам він це підкреслив — не є "native speaker" — хоч натякнув на те, що бабка його була українкою. На диво, це не лиш не послабило інтересу до його викладу, а навпаки — підсилило його. Темою він володів знаменито — він пише на цю тему свою докторську дисертацію на Гарварді, а покищо є викладачем російської мови в Далгасі, в Канаді. Людина він зовсім ще молода і повна ентузіязму, що передається і слухачам. Дослідив він уживання відносних речень в десяти українських письменників 19 ст. — Цитати українською мовою читав досить поправно. Зворушило мене: ось, мовляв плоди праці і візії професора Пріцака. Чужинці починають серйозно досліджувати українську наукову проблематику! І то з яким запалом і ентузіязмом! На семінарі були Пріцак, Грабович, Сисин, Струмінський, Ільницький, Пилип'юк, славіст із Фльоренції Angiolo Danti, професор з Єйль Піккіо, гість з УРСР Олексій Путро, ще дві-три особи мені незнайомі, Касинець, Андрій Масюк, Максим і я. Потім ми в товаристві Касинця, Масюка, Пилипюк та Ільницького пішли на перекуску до ресторану. Касинець хоче зорганізувати якусь велику бібліографічну сесію на три дні (1 – історія української бібліографії, 2– історія книгодруку, 3– сучасні проблеми каталогування і клясифікації україніки) і радився у цій справі зі мною. Я думаю, що такий workshop варто зробити, але не в липні, як пропонував Касинець, а може в жовтні (щоб не було конфлікту з бібліографічною секцією ПеКУС-у), і то не більше як два дні (Я пропонувала один день присвятити історичній проблематиці бібліографії і друку, а другий залишити на огляд поточної бібліографічної роботи та для проблем, що їх пропонував Едвард).

Потім ми ще з Максимом ходили до крамниці SEARS. Оглядали канапи — одна навіть дуже відповідна за 250 дол. — мабуть купимо завтра. Це така, що сполучена з ліжком. Може вдасться мені купити Максимові ще й лямпу до його вітальні. Покищо купила лиш ринку, що в ній завтра вранці думаю варити голубці.

Максимове помешкання дуже простірне: я жартую, що тут сміло міг би мешкати і хтось другий. Але наш студент набідувався трохи із своїми колегами та їхніми субльокаторами і тепер хоче бути сам. Нехай. Адже жити йому тут напевно ще добрих кілька літ до докторату, а може й опісля.

Неділя, 15 жовтня 1978. Cambridge, Mass.

П'ятницю (ранок) я посвятила для куховарення. Зварила борщ, голубці, печеню — щоб було на кілька днів для нас обоїх та ще лишилося Максимові. Пополудні, після того, як Максим повернувся з викладів і ми пообідали, ми пішли до міста на закупи. Наперед купили лямпу (стоячу, до "вітальні" за 35 дол.) і зараз же принесли її додому. Опісля пішли до різних крамниць із меблями, за канапою. І остаточно купили — кращу і дорожчу, як цю, що її раніше оглядали в Sears-a. Це sofa-sleeper, queen size, брунатна з якимсь індіянським взором і подушками. Виторгувала я її за 339 дол. Доставлять її в понеділок після полудня, отже ще встигну побачити, як виглядає на місці, в кімнаті. Ще по дорозі купили чайник та риночку на молоде парубоцьке господарство. В суботу Цюп зранку мав лекцію. Я перейшлася сама до Widener і зробила деякі виписки з каталогу. На полудне вернулася додому, щоб зустрітись з Максимом і пообідати. Цілий день ішов порядний дощ і обоє ми досить змокли. Пообіддя провела я знову в бібліотеці. Тим разом Максим завів мене до кімнати українського семінаря і приніс мені потрібні матеріяли, так що я мала вигоду. Є тут одне число журналу "Дажбог" та три числа журналу "Ми". Єдина моя знахідка — Остапів вірш "Античне", друкований в "Ми" в 1939 році. Знайшла я теж якийсь Ленинградський альманах і думала, що це може тут були друковані Прокофєва переклади Остапових віршів. Але хоч в цьому альманаху і є якісь вірші Прокофєва, то матеріялів присвячених "визволенню Західної України" в числі за 1941 рік немає. А наступне число датоване вже 1948 роком! — Решту часу провела над річниками International literature, шукаючи за матеріялами до своєї англомовної бібліографії. І таки знайшла кілька нових позицій.

Ще в п'ятницю порозумілася я телефонічно з Мотрею, Сахаруками, Собчуком. З Мотрею говорила я вже двічі від часу мого побуту тут. Думала, що вдасться якось привезти від неї цей килим, що його вона хоче подарувати Максимові. Але не хотіла я, щоб вона задля цього лиш сюди їхала. Отже привезуть колись при нагоді. Я радила, щоб зробив це Тиміш — йому було б цікаво й корисно нав'язати контакт із Максимом. Міг би часом і переночувати в нього. Еви й Сергія, нажаль, немає вдома. Поїхали до Нью Йорку і на Союзівку, казав їх син Гриць. Це шкода! Я мала скриту надію, що мені вдасться їх тим разом відвідати. До Собчука подзвонила на домашню адресу — Івана не було вдома, я залишила свій (тобто Максимів) телефон. І от Іван задзвонив у суботу вполудне і ми з ним домовились зустрітися після 5-ої пополудні, після того, як замкнуть уже бібліотеку. — Отже суботній вечір я провела в Івановому товаристві. Пішли ми на обід до ресторану IGO і наговорилися, як ніколи — я повернулася додому вже після 10-ої. Іван зробив улітку докторат — я знала, що він до цього змагає, але несподіванкою було, що він зробив цей докторат — на УВУ! Дисертацію писав (англійською мовою) на тему бритійської політики відносно української державности в 1917-22 роках. Він за рік хоче іти на емеритуру (хоч йому щойно 50 років!), бо має вже вислужений стаж в армії і запевнену пенсію. Хотів би піти десь вчити і думає, що для цього допоміжним буде йому і військовий стаж вислуженого полковника, і докторат, нехай тільки від УВУ. Я трохи боюсь, що при теперішній коньюнктурі в академічній професії йому може бути не легко зачіпитися — УВУ йому не даватиме потрібної переваги над іншими кандидатами, а в світі цивілістів військова ранга може не мати такої ваги, як цього він сподіється. Але я цього не казала. Зрештою, в нього буде фінансова незалежність і платня чи гроші не гратимуть важливої ролі. — Ми вперше за все життя досить багато й обширно й щиро поговорили і я довідалася про Івана чимало нового, що кидає нове світло на різні справи та допомагає мені ліпше його розуміти. Іванів батько Лев був петлюрівцем, а опісля його вибрали послом на Волині (здається, від соціял-демократичної партії). За більшовиків він загинув. Іван хлопцем ще попав у підпілля, в УПУ, був ранений в якійсь сутичці і попав у полон. Єдиним рятунком вирватися було зголошення до Дивізії — і так він туди попав. Решта мені відома. — Бачу, що в Івана після багатьох літ заговорила потреба духового повороту до батьківського кореня і бажання зробити щось і для українства, можливо для заспокоєння совісті. Жінка його (Нона), хоч українського роду — то вихована в англо-саксонській родині (як адоптована дитина) і — догадуюсь з різних натяків і недосказань — не має зрозуміння для Іванових українських сентиментів, а може навіть і погорджує ними. Це — здається — стало тепер проблемою його життя — раніше, мабуть, і сам він не відчував потреби своє українство особливо демонструвати чи плекати. Навіть діти їхні — Віра (старша) і Маргарита — по українському зовсім говорити не вміють, та й може взагалі не відчувають якоїнебудь своєї приналежности до українства. Він, правда, виглядає, пробував послати одну із них на табір на Союзівку, але це була жертва доньки для тата і закінчилася повним фіяском. Утруднює його ситуацію ще й те, що він вважає, що не може виявити їм усіх подробиць своєї біографії, напр. своєї служби в дивізії. — Ось так самому можна створити собі невеличке заворожене коло! Здається мені, що Іван ці всі справи може бере занадто драматично і сам собі тим утруднює життя. Але я не знаю всіх подробиць, може й справді засекречена військова карієра і вимагала такої посвяти? Хоч він ішов — як каже — по оперативній лінії і не пішов у розвідку, що було б значно більшим ускладненням. Нема то як бути цивілістом!

Сьогодні випогодилося, але дуже холодно (між 40 і 55). Я мала тиху надію, що вдасться може здійснити задушевну мрію і поїхати на "foliage" до New Hampshire. Але довелось зрезигнувати. Встали пізно (Максим багато вчиться і недосипляє, і я подумала, що йому добре зробить — трохи виспатися). Вполудне поїхали підземкою до Бостону, до Faneuil Hall — міського базару із різнородними крамничками (і великим товпищем людей). Повернувшися додому і пообідавши, я взялася до великої роботи: вишорувала (зовсім по традиційному: щіткою, на колінах!) велику підлогу Максимової вітальні — куди завтра повинні привезти канапу. Чуда із старої підлоги не зробимо, але напевно буде світлішою — но і чистою. Тепер уже 12:40 уночі — я в ліжку і чую кожен м'яз (після роботи), але ще не сплю. — Остап вже три рази за час мого побуту тут телефонував. Перший раз, щоб довідатися, що я щасливо приїхала. Другий раз, щоб повідомити про лист Коровицького в справі конкурсу, а втретє, щоб повідомити про те, — що авто уже готове до відібрання! — От тобі й маєш! Казали, що буде в половині листопада, я тому й виїхала тепер, а не пізніше! Ну — трудно. Буду мусіти поспіхом полагоджувати справи, як приїду. Вирішила скоротити свій побут тут на один день. Повернусь вже у вівторок, а не в середу, як плянувала. Зрештою, мені вже немає потреби залишатися довше. Гарвардська бібліотека, нажаль, не має мікрофільму Свободи (а я плянувала працювати трохи над ідентифікацією деяких Остапових матеріялів і привезла їх із собою). — Завтра ще проведу день у бібліотеці — може зайду на часок до MLC i Stepan-a до Law School — і якщо все це вдасться, то всі мої місії будуть завершені і буду готова в далеку поворотню дорогу.

Вівторок, 17 жовтня 1978. год.8:15 вранці.

Я уже знову в поїзді, в дорозі додому. Максим провів мене до станції, поніс мою валізку. Це заощадило мені зайвих хвилювань і втоми — бо носити валізу — навіть таку невелику як моя — на такі віддалі, пішки, — це всетаки чимале зусилля. Все ж живе наш Цюп досить близько самого центру. Cambridge-Harvard Yard від нього не більше як 15–20 хвилин пішки. А звідти — яких 10 мін. підземкою до South Station. Отже комунікація вигідна. Тепер, коли я вже зорієнтувалася в терені, я зможу колись приїхати сама — (купивши колісцята до валізки!) і не мусітиму взагалі клопотати Максима. Якби не довга дорога (виїхала 7:40 — у Філядельфії маю бути 2:45 — отже повних сім годин, якщо не буде спізнення!) то можна б дозволити собі на такі відвідини частіше.

От, шкода, що Марко так страшенно далеко. Я вже за ним стужилася і дуже хотіла б його побачити. Якби не величезний кошт, хто зна, чи не сіла б на літак і не полетіла б у Каліфорнію з такою ж, як і тут, материнською місією. Ще й прикро мені, що він там такий самотній. Бож Максим, як не як, має інтелектуальне українське середовище — хоч і не багато їх тут, але товариство добірне.

Знову вчора дзвонив Остап. Пильнує мене! Хоч — часами здається мені, що я для нього тільки "sounding board" — він дзвонить не тому, щоб довідатись щось від мене чи про мене, а щоб розповісти мені про себе. Це зрештою я помітила вже давно. Навіть коли повернулася я з України — мусіла наперед вислухати все те, що діялось з ним, що він робив, що їв, кого бачив — а тоді тільки прийшла черга на питання про мою подорож. Мені це не шкодить — бо для мене, очевидно, цікавіше слухати про те, що мені нове й цікаве, як переповідати власне, вже пережите (— чи справді?! —) але часом такий еґоцентризм дивує, зокрема коли він надто інтензивний.

Головна причина вчорашнього телефону, думаю, — це сензація, що сьогодні є головним "headline" у пресі: новим папою римським вибрали поляка, кардинала Войтилу! Папа Іван Павло І. помер раніше заки я встигла почати ним цікавитися — Ватикан, фактично, ніколи не був у центрі моїх особистих зацікавлень. Але коли папою вибирають поляка — то це подія досить великого значення. По-перше тому, що не італієць (вперше за 400 років), а по-друге тому, що це людина не лиш із східної Европи, тобто з нашої частини світа, але ще й до того з комуністичної країни! Не знати, яке це матиме значення для української патріярхальної політики: здається мені, що встановляти патріярхат для церкви, яка не має тепер фактично жодної власної території, а існує тільки на територіях різних держав, де поруч діють звичайні римо-католицькі єпархії — не є в інтересі далекойдучої ватиканської політики — без уваги на те, хто буде папою, вигляди для українського патріярхату, думаю, мінімальні. Хіба, якби була аґресивно-місійна настанова щодо Москви — а це, думаю, в теперішній коньюнктурі малоправдоподібне. Ну, побачимо! У всякому разі, поляки можуть мати сатисфакцію. Зрештою, вони на те заслужили. В сьогоднішньому світі — Польща чи не найбільш католицька країна в світі. І католицтво для поляків — це більше як релігія — це їхня національна самооборона.

Беруся знову до статті Грабовича. Я завезла Максимові всі чотири числа Harvard Ukrainian Studies, aле відвідуючи УНІГУ, пішла привітатися з Богданом Тарнавським, а він зразу пізнав мене, і з великої вдячности за мою рецензію на HUS ("рідко буває, що ми отримуємо такі спонтанні позитивні відгуки! — сказав) вручив мені у дарунку останнє 4-е число. Я цим дуже зраділа. Хоч ми вже вдома зробили фотокопію цієї статті, щоб собі затримати, то власне число тепер дасть мені змогу докінчити цю статтю в поїзді. Це фактично капітальна праця: я читала її не лиш із зацікавленням, не лиш як певне відкриття і розширення горизонтів, не лиш із величезним вдоволенням, але навіть із зворушенням. І хто б то думав, що такий молодий, фактично "новоспечений" літературознавець набув уже таке величезне знання, але і це найдивніше, що він стане на таких, я сказала б, органічно національних позиціях! Мій респект до Грабовича зріс до висот! Його попередня стаття про Тичину була добра і на висоті, але ця праця про Чижевського — це magnum opus, це завдаток — надія, що він візьметься і має дані взятися! — за першу справжню англомовну історію української літератури. Дай Боже, щоб став він нашим Мілошем, щоб йому це вдалося. Це теж величезний успіх і Пріцака, і Гарварду. Habemus — не papam — profesorem! Буде кому обняти катедру! Грабовича бачила лиш на семінарі. Він мені лиш махнув головою, а потім скоро вийшов. Боюсь, що він може має до мене якесь упередження — чи не прислужився тут мені Леонід Рудницький, пошивши мене у "великі" поети? (Рудницький виступав раз як ко-референт Грабовича на якомусь семінарі з літератури і у противагу Грабовичеві, який пропагував модерністів і Нью Йоркську Групу, поставив тезу, що, мовляв, новий напрям у поезії — це синтеза між модернізмом і традицією і поставив за приклад — мене! Ну, що ж: кожному авторові приємно, коли на нього звернуть увагу. Але я так серйозно сама своєї творчості не трактую. Уявляю собі, що буде, коли цей матеріял появиться друком. Я так і сказала Рудницькому: "з такими друзями, то й ворогів не треба!" — Жартома, очевидно, але в цьому є певна доза правди. Рудницький — не такий критик, щоб я надто високо цінила його опінію — від його похвали мені в голові не перевернеться, може і навпаки: трохи мені соромно перед Грабовичем. Він може думає, що я такий собі типовий еміграційний ґрафоман з великими претенсіями! Але habent sua fata libelli: кожен критик має право говорити про книжку, що хоче — він не потребує ні згоди, ні апробати автора! Грабовичеві я навіть не мала змоги сказати про те, що читаю його статтю із захопленням. Зате сказала я це професорові Пріцакові, який після семінара таки, мабуть, пізнав мене, бо прийшов спеціяльно привітатися (Я надто його шаную, щоб самій накидати йому своє товариство!)

Чую від різних людей (Касинця, Тарнавського), що УНІГУ тепер знову під обстрілом різних примітивів і що це може заважити на завершенні збірки грошей і на дальшій долі інституту. Прийшла мені думка, що я могла б написати популярну статтю до Свободи саме про Грабовича і останнє число — очевидно, праця Грабовича заслуговує на фахову аналізу якогось бодай Шевельова — (і маю надію, що Шевельов таки зареагує) — і не знаю, чи сноб Грабович був би прихильний такій моїй ідеї зробити йому і Гарвардові таку чисто журналістичну рекляму? Але для ФКУ і для Інституту це була б добра прислуга!

Поїзд трохи трясе і писати трудно. За вікнами — хоч і не гори New Hampshire, a всетаки чудесні краєвиди: Mystic, New London. Цвіте багатою палітрою осінь — і це мені рекомпензата за нездійснену ескападу у Білі Гори.

Середа, 18 жовтня 1978.

Ще кілька виписок із Дроздового Ирію:
тітка лежала лежма
обидно стало
Мені було в пам'ятку, як це.
стала сріблясто-сизою, буцім вдяглася
здаля годі достоту роздивитися
попліч із Андрієм
мені щасливо сльозилися очі
не було анікогісінько
політи, короткий, мов фотоспалах
щохвилинно

Чекаю на....
***

9 PM.

Виписки із Дрозда робила, чекаючи на Віру Лащик. Я сьогодні полагоджувала справи, зв'язані з купном авта. З обезпеченевою аґенцією GEICO порозумілася наперед телефоном. Але мені залежало на тому, щоб документ дістати на письмі і я просила Віру, щоб вона завезла мене автом до Jenkintown, де є бюро GEICO. Віра — дуже учинна і, очевидно, зробила мені цю послугу. Опісля я ще ходила (чи власне їздила автобусом) до Самопомочі, щоб полагодити справу позички. Взяла 4,800 дол. — решту заплачу власною готівкою. Завтра ще виберу з банку чек — тоді ще треба, щоб Остап перевів трансакцію старого авта на Ґеня Лащика — і тоді в суботу я піду відбирати нове авто. Добре, що вдалося мені справу обезпечення і справу позички полагодити нині — бо інакше був би втрачений день (це був ще мій вакаційний день, отже я не ходила до праці).

***

В Cambridge на якійсь унітаріянській церкві бачила такий багатомовний напис: We never learn how we came to be, nor why we must leave. — Пригадалa цю фразу у зв'язку із телефонічною розмовою із Марією Струтинською.

Неділя, 22 жовтня 1978

В четвер — перший день на роботі — зустріли мене дві новини. Перша — приємна. Sloane зустрів мене в елеваторі, запросив до себе до бюра і повідомив, що університет погодився піти йому на руку, продовжити час до примусової емеритури — отже: він залишається! Виходить, що всі наші хвилювання минулих місяців були зайві! Для мене це добра розв'язка і я цьому рада. Подумала тільки: як добре, що я зразу відмовилася від того, щоб ставити моє ім'я в кандидати на директора! Як воно тепер виглядало б? Вся ця справа була добрим іспитом лояльности професійних колег. Думаю, що Ненсі і я здали цей іспит блискуче, Ron Day трохи себе скомпромітував і це може шкодити йому в майбутньому.

Друга вістка — болюча, потрясаюча. Потелефонували мені з медичної школи, із лабораторії, де працює Дана Вонторська, що чоловік її нагло в час праці, у вівторок 17 жовтня — помер на атак серця! З обоїми Вонторськими ми бачилися на львівському з'їзді. Юрій — виглядало — був зовсім здоровий і веселий. Дуже приємний і культурний був чоловік. Хоч був він правником по професії, а працював в якійсь інженерній фірмі — то мав у собі щось із естета, цікавився малярством і поезією, мав трохи навіть нахил до романтики. Така нагла смерть для того, хто вмирає, може навіть благословенна, але для близьких! Страшенно мені жаль Дани. Я живу вже довгі роки у постійному страху за Остапове життя і тому моє співчуття для неї — це не просто поверховний конвенанс, це глибоко відчутий біль. — Вчора ми провели майже весь день на похоронах. Все відбулося дуже гідно, без фальшивої патетики, і без істерії. Видно було, що для цього гурту людей (деякі їх приятелі приїхали дуже здалека!) — це була близька людина і що смерть її прикро вдарила всіх. Але всі без вийнятку пробували стримувати надмірні вияви емоції. Панував тільки справжній відчутний щирий смуток.

Пізно пополудні вчора відібрали вже авто. Вже навіть раз пробувала його — довкола близьких кварталів. Сьогодні поїду до крамниць за орудками, а може, як встигну з усім, і на концерт в честь Лесі Українки, в 4-ій пополудні.

Четвер, 26 жовтня 1978

В час похоронів Юрія Вонторського — не так на цвинтарі, як у перегрітому авті — захопила я якусь простуду і от мучить вона мене вже пару днів. Вчора вранці горло розболіло так, що я не пішла до роботи, залишилася в ліжку. Сьогодні теж. Тепер — під вечір — з горлом мені ніби легше (— може тому, що почала годувати себе пеніціліною!) — але натомість почався катар — пчихаю безперестанку і з носа почало мені литися. Одне слово, мабуть доведеться ще й завтра залишитися вдома. Все це мене не радує. На мене жде сила-силенна хатньої роботи (— господарство, як не як, можна занедбувати тільки до часу — ), а крім того, біля хати стоїть нове авто — і вимагає, щоб ним хоч трохи їздити. Між іншим, поки мене розібрала на добре простуда, тобто в понеділок і в вівторок увечорі я таки трохи їздила — жаль було, що мушу робити це, коли темно і не можу любуватися осінньою природою. Мої колеги в праці може й підозрівають, що я маркірую, не хворію, саме на те, щоб мати змогу випробувати нове авто, бо я навіть жартувала собі, що мені, мовляв, потрібно нових вакацій — для авта. Така можливість, таке підозріння сердить мене ще більше.

Всетаки, щоб хоч трохи використати свій побут удома, в ліжку, я спромоглася бодай накреслити хронологію праці бібліотеки, що її пляную долучити до програмки Вечора Літературного Конкурсу, а сьогодні ще й написала рецензію на Окаянні роки Костюка до World Literature Today. Правда, не мала досить сили, щоб встати й переписати на машині — зроблю це завтра, або пізніше, але я рада, що позбудуся цього зобов'язання — що виконаю його на час.

Справи Літ. Конкурсу тепер у повному розгарі. Жюрі має різні ідеї, що їх не легко буде узгіднити. А до тижня треба буде мати вже якесь рішення, бо мушу дати тексти акторам, щоб підготовились із читанням.

8 листопада 1978

Ze znudzenia, ze znużenia
Pusto, sennie, mdło.
Neurocholia, melanstenia?
Diabli wiedzą co!

Ці рядки з Юліяна Тувіма зовсім не віддзеркалюють моїх настроїв цими днями. Я така зайнята конкурсом, підготовкою до Вечора Літературного Конкурсу 18 листопада та гостини, що її пляную зробити після імпрези, що часу не має не лиш на neurosteni-ю чи мелянхолію, але навіть для цих записок. — Пригадала я Тувіма тільки тому, що між книжками, що їх регулярно ношу Мамі (вона читає 2-3 томи тижнево і це їй добре робить!) було і пару польських книжок, в тому числі і томик — "Diabli wiedzą co" — антологія всячини про чортів, дотепна збірка гуморесок і романтичних "чортівських" віршів і оповідань, що починалася саме цим віршем Тувіма.

Моя знахідка цими днями — це журнал "Всесвіт". Отримала певну кількість примірників у дарунку від Біланюків, переглянула їх — і настрій в мене піднявся! Це невеличке чудо, що в зрусифікованій Україні може появлятися такий журнал присвячений закордонній літературі. Логічно було б сказати, що адже ж радянський читач всі ці твори міг би читати російською мовою! Видно, не так погано ще стоять наші справи. Журнал віддає досить невеличку дань політиці. Переклади часом могли б бути ліпші — але я знайшла у ньому такі речі як вибір із Бодлера, як цілий Джойсів роман "Портрет митця замолоду" (гарний заголовок по українському!), як переклад новелі Ф. Скат Фіцджералда "Babylon Revisited" — цієї новелі, що її 15 років тому (а може й 20 вже) переклала і я, але з уваги на "copyright" не надрукувала досі ніде. Думаю, чи не пошкодить "Всесвітові" новий договір про авторські права, що його підписав СССР? Адже тепер для всіх цих речей треба буде мати дозвіл — а це, очевидно, коштуватиме гроші. Замовила я собі Всесвіт на 1979 рік (передплата $15.60), через бібліотеку. Треба його підтримати, щоб бачили, що є відгук закордоном. Якби не політична ситуація, то фактично співробітниками такого українського журналу повинні б бути письменники, що живуть закордоном, знають чужі мови й літератури.

22 листопада 1978. 10 год. увечорі.

Завтра — День Подяки. Зараз десь має приїхати Максим. Мав виїхати з Кембридж десь біля 3-ої пополудні з Масюком, автом. Щоб лиш щасливо! Це далека томляча дорога, а в штатах Нової Англії, кажуть, випав учора сніг.

Ми тількищо з Остапом мали неприємну пригоду з автом. Поїхали по молоко до крамниці. Вів авто Остап і запаркував на Cheltenham avenue, напроти бензинової станції ARCO. Але, паркуючи, зачепив "curb" — дрібна, здавалось би, справа. Та ба,"curb" у цьому місці був увесь обведений залізом і залізо це пробило нам ґуму колеса. Я висіла по молоко, зовсім не помітивши, що колесо "сіло" — але повернувшися, побачила спешеного й сконстернованого Остапа... Довелося викликати ААА, щоб замінити колесо запасовим. Чорти мене беруть — не тільки тому, що це шкода на яких 70 дол. — але передусім тому, що це сталося напередодні Максимового приїзду. Я так хотіла, щоб він завтра мав змогу поїздити трохи новим автом!

Від часу моїх останніх записок: безліч подій і вражень. На столі, по традиції, чудесні хризантеми з нагоди мого 48-ліття... В цей день я почувалася досить депресивно, і зайнята справами конкурсу ітп. нікуди навіть не плянувала іти. Навіть полуденок їла самотою, в університетському ботанічному садку... Було мені сумно і я пополудні змінила думку: потелефонувала до Остапа, що мене, мовляв, конче треба взяти на коктейл — і щоб спробував дістати квитки до театру... На диво дивне, цей в останній мінуті заплянований вечір вдався нам першорядно. Сясь білети дістав (і то навіть дуже добрі!), п'єса "The Gin Game" була знаменита, а пара акторів Jessica Tandy та Hume Cronyn (чоловік і жінка) були на вершинах акторського мистецтва!

Вечір Літературного Конкурсу — кульмінація моєї восьмимісячної праці — випав незле, але був рішуче за довгий — в чому може і була певна доза моєї вини. Занадто вже я пошанувала авторські тексти нагороджених оповідань, за мало їх скоротила. Якби їх було три — все було б вийшло добре, але жюрі признало п'ять нагород і всі ці твори були читані. Вечір відкрила і вела ним я — мабуть непогано, бо чула компліменти з різних сторін, а Левко навіть вирішив у своїй великодушності, що саме я повинна в майбутньому проводити вечорами "Руслана"! Нагороджені твори читали Степова-Карпяк, Блавацька та Пінот-Рудакевич. Опісля ми зробили голосування на залі, щоб почути оцінку публіки. Костюк мав тільки прочитати ухвалу жюрі, але вирішив дати і коментар до нагороджених творів, цікавий — бож він — індивідуальність і має що сказати — але не підготовивши тексту заздалегідь — говорив за довго. Опісля говорив ще Коровицький — його коментар і аналіза мали насправді бути єдиною критичною короткою доповіддю. Ці два літературознавчі виступи були для мене найцікавішими, хоч від публіки були і деякі незадоволені голоси.

В день конкурсу (імпреза була в 5-ій пополудні) — в 2-ій годині в нас вдома відбулося спільне засідання жюрі та комітету і тоді у присутності всіх я відкрила коверти і ми розшифрували псевдоніми. Великою несподіванкою для жюрі і для мене був факт, що між нагородженими є зовсім невідомі автори, а в число тільки відзначених попало багато "славних" прізвищ! Нагороди дістали Ганна Черінь, Світлана Кузьменко та Микола Ковшун, а крім того зовсім мені невідомі люди: Микола Погідний Угорчак та Валентина Юрченко. А між відзначеними: Анатоль Галан, Івась Керницький, Михайло Островерха, Іванна Савицька, Кузьмович-Головінська, В. Барагура, Ол. Зозуля. Боднарчук навіть попав у категорію тих, кого навіть не відзначили. — Все це завдяки тому, що конкурс був справді чесний і анонімний, без всяких шахрайок і hanky-panky, як це, думаю, нераз буває... (але не в мене: навіть якби так Юрій Косач був автором якогось нагородженого твору — то я напевно подбала б про те, щоб він нагороду дістав! —) Нажаль, не тільки Косач, але жоден справді добрий письменник не взяв участи в нашому конкурсі — якби прислали були щонебудь Андієвська, Ізарський, Качуровський, чи навіть той же Косач — увесь наш конкурс станув би на вищий рівень і я мала б сатисфакцію, що зробила щось позитивне для нашої літератури. А так — думаю собі — чи справді вартий він був тієї величезної праці, що я в нього вклала?

Після вечора я ще запросила додому на коктейл повну хату гостей: Костюк, Коровицькі, Щиприкевичі, Блавацька, Степова, Рудакевичі, Лащики, Лабуньки, Коропецькі, Софійка Геврик, Максимовичі. Частина гостей сиділа до пізньої ночі — а я сама мила посуд десь до 5 год. ранку. — На другий день біля полудня Остап з Костюком і Лабуньками поїхав до Нью Йорку на вечір Кравцева і пізно увечорі Лабуньки ще вступили до нас на каву (Це вперше, що ми з нашими "сватами" мали такий товариський tête à tête).

Я щаслива, що ця імпреза вже за мною. Ще мушу полагодити решту конкурсових справ — комунікат до преси, листи і нагороди учасникам — а тоді — ліквідаційне засідання — і спокій голові. Не скоро візьмуся до подібної громадської роботи! Хоч на нашому вечорі підступив до мене з ґратуляціями др. Білик і сказав: мені це дуже сподобалося, я подбаю, щоб Щадниця дала гроші — організуйте такий конкурс знову, на другий рік! — Це було приємно почути — такої реакції від громади я й сподівалася й бажала — але нехай до організації беруться в майбутньому за моїм прикладом і інші люди. Тепер я вже хочу бути не організатором, а може — учасником конкурсу!

В найгірший для мене час — коли на моїй голові стояло непосильно багато всяких завдань — з'явилася була додаткова комплікація. Несподівано приїхав проф. Бойко з Мюнхену. Подзвонив до Остапа Гайвас, щоб Бойка відібрати із станції в п'ятницю увечорі. Я пожертвувала своїм полуденком, щоб могти раніше вийти з праці і зустріти професора на станції. Він приїхав пізнішим потягом і ми мало що не розминулися. Але головне: по дорозі додому він сказав мені таке: він насправді приїхав до Філядельфії у партійно мельниківських справах — десь має бути незабаром якийсь з'їзд і його якась група ставить на провідника ОУН. Отже він дозволив собі запросити до нашої хати різних людей на розмови у цій справі, завтра, тобто в суботу... Я остовпіла! І налякалася не на жарт! Завтра — кажу професорові — в нас буде повна хата людей, починаючи від конкурсового засідання вполудне — не знаю, чи матимете в нас потрібну "privacy" для таких організаційних розмов! — А жартом, при обіді, додала ще, що ми, мовляв, дуже невтральний терен, і цікаво чи партійні діячі не дивляться на нас з-під лоба — так щось як ми на них? — Треба було виявити максимальну дозу гостинности і робити добру міну — але мушу щиро сказати, що мене чорти брали: поперше, що це дуже комплікувало мені і без того трудний і скомплікований день, по-друге, що я мало співчуваю діяльності націоналістів і зовсім не мала бажання посвячуватися для чиїхсь вождівських амбіцій! На щастя, визволив нас п. Стратієнко агресивною українською гостинністю, забравши Бойка до себе на другий день.

Thanksgiving, 23 листопада 1978. 9:30 PM

Максимко не лиш приїхав, але й привіз радісну вістку: він отримав стипендію на біжучий рік — оплату всіх коштів школи, а крім того ще майже три тисячі долярів на прожиток! Повідомив нас про це з добрим відчуттям драми: привітавшись учора ввечорі, вручив мені дарунок: платівку Чайковського і "тейп" барокової музики до авта, "а це — каже — дарунок для Тата" — і вручив Остапові лист-письмо від університету з повідомленням про стипендію!

Сьогодні були на обіді мама і тато, так що ми відсвяткували День Подяки разом — нас п'ятеро. З Марком довго говорили по телефону — всі троє рівночасно. Він був, видно, у доброму настрою. Жаль мені, що немає його тут сьогодні, але каже, що купив уже квиток на літак 18 грудня і приїде на місяць на свята. — Максим тепер взяв авто і поїхав з Ією та ще з якоюсь товаришкою до кіна.

П'ятниця, 1 грудня 1978.

Від Дня Подяки гостює в нас Марта Трофименко, а в середу, тобто передучора, прилетів із Варшави теж Славко. Їхня візита, нажаль, не зумовлена виключно товариськими причинами. Вони мають дуже поважний клопіт із своєю донею. Зоя від шести тижнів відмовляється абсолютно від їжі — вона у шпиталі і то на критичній листі. Лікарі поставили діягнозу: anorexia nervosa. Хвороба, очевидно, психосоматична і потребує психіятричного підходу. Дитина, виглядає, впала жертвою родинної нестабільности, а може були і якісь травматичні переживання. Вона була деякий час у швайцарській гімназії, в час, коли Славко із Мартою були у Варшаві. Але і перед тим: Мартин виїзд до Торонто, загроза розбиття родинного ітд. напевно теж немало причинилося. Не знати теж наскільки стабільне і сповнене родинної уваги й теплоти було її раннє дитинство. — Але про все це я, очевидно, не говорю, не питаюся. Вони й самі, бачу, розуміють свою ролю в цій трагічній історії. Жаль мені обоїх, бо щоб не сталося — ця справа матиме далекойдучий вплив на все їхнє майбутнє життя. Комплікує справи і те, що вони фактично зліквідували свій дім у Делавар (не продали, але винаймили) — так що насправді не мають тут навіть пристановища. Тому я й запропонувала на якийсь час гостинність нашого дому. Просто дала їм ключ — і "будьте як у себе". — Не знаю, як вони розв'яжуть свої проблеми і чи повернеться Славко до Варшави. Якщо ні — то Славкові доведеться зрезигнувати із карієри і доброго становища — бути директором фірми Du Pont на Польщу — це як не як поважна позиція. Якщо вирішать залишитись в Делавар — то чи всидить на місці Марта — із своїми амбіціями, із своїм снобізмом? Чи потрапила б вона бути тільки або бодай передусім — мамою? І чи не запізно на таку батьківську увагу тепер, коли дівчинці вже 15 років? Я на 15-ому році життя уже пізнала Остапа — і кохання нагородило мені всі емоційні недостачі мого дитинства. Чи у випадку Зої — любов не була б найкращим рятунком?

5 грудня 1978, вівторок.

Остап вчора полетів до Лос Анджелес, до Марка. Заплянував він цю свою подорож досить несподівано, хоч уже мабуть місяць тому. Подзвонив був мені до праці: мовляв, що я на те: він має ще певну кількість вакаційних днів, отже замовив собі літак і поїде на тиждень до Марка? Мушу признатися, що це мене трохи заскочило. Але коли він, подумавши трохи, запропонував: хочеш поїхати зі мною? Ще не запізно: можу купити квиток і для тебе! — Я трохи опритомніла від несподіванки (— і заздрости!) і вирішила, що фактично, нехай їде сам. По-перше, в нього напевне було таке — може і підсвідоме бажання: поїхати самому. Якби дуже був хотів їхати зі мною, був би інакше цю справу плянував. Нічого в цьому поганого немає: я теж часом потребую трохи "Lebensraum"-у і розумію, що потребує цього і Сясь. — По-друге, Марко може примістити без труду одну особу, але з двома мав би напевно клопіт. З погляду родинної доцільности напевно було ліпше поїхати раніше — бо незабаром Марко і так приїде додому на свята, отже живе вже своїм виїздом до Філядельфії і напевно вже через те менше відчуває свою самотність. Но, але Остап не кермується якимись терапевтичними мотивами чи материнськими інстинктами, як це було б зі мною, коли б їхала я. (Якби так я підозрівала, що наш родинний бюджет може витримати таку додаткову "витівку" — я, мабуть, уже давно була б поїхала до Марка, бо дуже вже за ним стужилася. А так, то я тільки вибралася була до Максима, і то поїздом, за дешеві гроші. Але тепер, за прикладом голови родини, не буду оглядатися на видатки і думаю, що замість кудись на острови, поїду сама до Марка, може десь в лютому. Та це ще залежатиме від того, як довго він буде вдома на Різдво і коли мій приїзд був би для нього найзручніший).

Добре, що Марта і Славко тепер у нас. Не мушу бути вдома зовсім сама. Не зважаючи на трагічний гінтерґрунт їхньої візити — ми провели з ними приємний вікенд, я мала нагоду зробити гарну гостину, а Славко бавив нас грою на фортепіяні. Якби я була знала, що приїдеш — кажу йому — була б бодай дала фортепіян настроїти!

***

Thoughts unexpressed can sometimes fall back dead,
but God himself can't kill them once they're said. (Carleton)
Сьогодні полуднувала з Ненсі у Faculty Club і розмова була про всячину, але і про поезію. Зокрема ця цитата була на порядку обговорення. Ненсі розповіла про свого діда (William Carlisle Arnold), що був адвокатом і членом Congress-у, але що в нього після його смерти знайшли грубу папку всяких витинків із поезії англійських поетів.

13 грудня 1978, середа.

Ждала я Остапа з тугою і ніжністю. Повернувся в понеділок увечорі, але встиг уже "вилити відро холодної води" на мої романтичні сентименти. Передусім зажурив мене трохи тим, що висловився досить негативно-песимістично про Маркові можливості у Каліфорнії. Остап взагалі не схвалював ніколи Маркового вибору професії і не вірив, що Марко може у ній здобути успіх. Він уже деякий час намовляє Марка, щоб він "перекваліфікувався", може й пішов знову до школи. Мовляв, ми навіть згідні заплатити йому за школу — шкода тратити молоді літа! — Остапові ідеї, щоб Марко пішов на рік на бібліотекарство і тп. — зовсім Марка не захоплюють — в нього вищі, більші амбіції. Жаль мені хлопця. Навіть якби він рішився піти студіювати право — що означає дуже велику працю і посвяту повних трьох літ — не можна мати стовідсоткової певности, що він знайде вдоволення й успіх у цій професії. — А хлопець і женитися хоче (— і думаю, добре було б, якби вженився — це дало б йому фундамент житєвого вдоволення, стабільности, і було б поштовхом-стимулом до дальших змагань — з Ією йому було б, думаю, легше — тим більше, що вона — не якась типова міщанська дівчина, що ставила б фінансовий успіх на перший плян — а рідна мистецька душа, що напевно його розуміє). Остап, правда, за старою традицією вважає, що наперед треба мати забезпечення працею. Забув уже, як сам починав, і які були його власні вигляди тридцять років тому. — Друга справа, що нею зробив мені прикрість: в Нових днях є стаття з нагоди 60-ліття Ігоря Качуровського. Побачивши її, я зразу знала, що це викличе серію гіркотних Остапових рефлексій. Мовляв, ось як гарно вшанували людину, не так, як зробили зі мною. Я, мабуть, усе життя слухатиму тих нарікань. Але це під адресою президії "Слова" — мовляв, могли подбати про літературний вечір, про статтю чи огляд творчості, а вони не спромоглися навіть на звичайне в таких випадках письмо, а взяли й дали оголошення до газети! — Не бороню нікого: може й правда, що недоцінили, недоглянули. Не має, видно, справжніх спонтанних шанувальників. Боюсь, що він на старість справді "згіркне" і зробиться "невизнаним генієм"! — Всі ці жалі вилив мені по телефону, коли я задзвонила з праці, щоб довідатись, як відпочиває після подорожі. Я на потіху йому сказала, що треба переболіти і перейти до порядку дня над цим і дала приклад: Ну, от, я теж могла б мати наприклад жаль: інших жінок вшановують з нагоди 25-ліття подружжя і роблять їм пам'ятні дарунки — а в нас вийшло навпаки! Дарунок зробила тільки я! Але я цю прикрість уже "переболіла" і не роблю з цього постійної проблеми. А він на те: що ти порівнюєш якесь гівно (дослівно!) до того, про що я говорю! — Я змовчала, але настрій у мене впав, і замість любовної романтики прийшла реальна свідомість: це не вперше. Чоловічий еґоцентризм буває застрашаючий! Не дарма я колись скомпонувала такий злободенний віршик:

Заліз у шкаралущу еґоїзму
і відміняєш: я, мені, моє...
Теплом не платиш за тепло, що візьмеш —
невже воно і справді в тебе є?
Але це не лиш злободенно, але й злобно. Для мого життєвого equilibrium значно важливіші інші рядки — із мого "Треносу мелодраматичного" — "Будь вірною собі і мрії власній, і в храмі серця хай вогонь не гасне."

Коли я вже при поезії, мушу віднотувати, що пару днів тому написала перший вірш з третьої частини свого американського триптиху. Це — пеан англійській мові, не знаю: вдалося мені чи ні. Заголовок — "П'яна балада" може ще зміню. Трохи незручно вийшло змішання двох різних метафор — скрині із скарбами у підвалі, та бочки вин у цьому ж підвалі. Дуже потрібно було б мені якоїсь критичної ради — але нема кому прочитати, порадитись. Якби так ми з Остапом могли говорити про літературу і про власну творчість — але це тема, яка нас найбільше розєднує і для добра подружньої гармонії — я мушу її уникати. Як викінчу цілий триптих (треба ще двох віршів), як він уже відлежиться трохи і я сама у відступах часу пару разів критично його прочитаю — тоді і тільки тоді я попрошу може Бабая або Гординського або ще когось про їхню опінію. А може це доведеться відкласти аж до часу, коли ціла збірка буде готова. Фактично, після скінченого триптиху я матиму цілу книжку і вже навіть маю докладний плян, а навіть заголовок: Землетрус: поезії 1970-их років і переклади. Колись думала переклади видати окремо, а тепер вирішила, що їх краще інкорпорувати у збірку власних віршів. Не знаю ще, що зроблю із авторськими правами на переклади — ах, фактично, цитуючи Остапа, "ради і поради ні від кого".

На закінчення нинішніх записок ще одна поетична цитата з нагоди дуже прозаїчної справи. В час вікенду я — у зв'язку із закупом дарунків для моїх коханих трьох хлопців (а особливо у зв'язку з купном пухової ковдри для Остапа — тобто для нас обоїх на подружнє ложе — ковдри, яку можна було дістати — і то за 159 дол.! — аж у Bloomingdale's в Jenkintown!) — я мала нагоду спрактикувати своє шоферування — при поганій погоді, із трудним паркуванням ітд., включно із тим, що заблудила, повертаючись додому, в незнайомих дільницях міста! — і нагадалися мені рядки з Тичини:
"Ви — сила, і з вас ще буде комуніст!"
Я мала велику сатисфакцію, що ескапада до Jenkintown мені вдалася. В наступний день поїхала відвідати Марію Струтинську. Отже: з мене ще буде шофер!

***

Сьогодні увечорі має бути бенефіс для Надії Світличної. Ми вже зустрічалися з нею в Гевриків: вона симпатична і скромна жінка. Малому Яремі Остап купив калькулятор (Софійка Геврик казала, що на другий день мала проблему: Ярема малим Геврикам розв'язував аритметичні задачі на калькуляторі!). Надійці теж зробили 100 дол. дарунок. — Може сьогодні вдасться зорганізувати від людей додаткові фонди для неї.

17 грудня 1978, неділя.

Пару днів тому Марта й Славко Трофименки випровадились вже на своє помешкання у Вільмінґтоні. Як воно не дивно, але мені їх трохи бракує. Звикла вже до їхньої присутності в хаті, хоч, правду кажучи, вони більше приїздили наніч, бо в день були зайняті своїми справами та й Зоєю. Вони культурні люди і я рада, що ми могли стати їм у пригоді.

Поволі приготовляюся до приїзду хлопців, тобто — варю на запас. Марко має прилетіти до Нью Йорку у вівторок, а потім потягом сюди. У нас сьогодні страшенно вітряний день, а на заході заповідають зимову бурю. Додаткова для мене журба — а я і без того досить погано чомусь себе почуваю — відчуваю дивний тиск у грудях — і боюсь, щоб це не було предзвісником чогось поважнішого. А може я просто хвилююся? Ще не зовсім прийшла до порядку дня від Остапової образи, вчора отримала імпертинентного хамського листа від Лавренка — такого собі графомана, що у зв'язку з конкурсом написав мені вже цілу серію образливих листів! — а крім того я трохи може перепрацювалася фізично. (Вчора така була втомлена, що довго вночі не могла заснути!)

Максим мав у четвер перший поважний виступ у гарвардському семінарі: доповідав про метрику ранніх поезій Шевченка і Костомарова. Ми дзвонили увечорі, щоб довідатися, як пішло (— я навіть мала охоту поїхати на цей семінар до Кембрідж, але Цюп відмовив мене, мовляв, це було б для нього зайвим додатковим хвилюванням!) — Максим був задоволений, що дав собі з цим добре раду — професори брали участь в дискусії, Струмінський приловив його навіть на якійсь метричній помилці, а Грабович пропонував приготовити доподідь до друку. З Максимом виступала ще молода маґістрантка Ольга Андрієвська. ФКУ поспішив похвалитися своїм молодим нарібком і про цей семінар була навіть вістка у "Свободі" — з Ольжиною та Максимовою фотографіями.

20 грудня 1978, середа.

Марко вчора приїхав! Виглядає досить добре, трохи навіть прибув на вазі. Має, правда, якийсь клопіт з руками — скіра на руках в нього червона й дуже суха і не помагають креми й вазеліна — треба буде піти йому до дерматолога. Але це проблема не нова — вже давніше в нього це було і ми тоді думали, що це може реакція на кваси вживані при викликанні фотографій. Побачимо. Тішуся, що він удома. Вчора була на обіді теж Ія, отже в хаті був знову рух і молодечий гомін. Сподіюсь, що і Максим незабаром приїде — може сьогодні-завтра. На свята має приїхати теж Івась — отже святкуватимемо!

Мені, правда, не зовсім ще відлягло — але я про це нікому не говорю. В грудях, правда, уже не тисне, але зате поболює в ямці та під лівим ребром. Чорт його знає, що це. Але хіба пройде за день-два. Щоб хоч не зіпсуло дітям свят — мушу триматися!

Вчора закінчила теж уже свій американський триптих — тобто останню третю частину останнього третього циклу. Не можу сказати, щоб було в мене з цього приводу велике творче піднесення, якась екзальтована сатисфакція, як це часом буває після закінчення якогось творчого процесу. Мучать мене безконечні сумніви: чи ця неримована, навіть не метрична проза — часом навіть публіцистичного характеру — може мати претенсії бути — поезією? Не знаю. І не маю кого порадитись! Можливо, на мені тяготіють ще старі пересуди — нахил до клясичної форми, до правильної метрики — часом навіть маю охоту переробити цілу річ на метрично правильну! (Але не римовану!) Клясичну форму люблю — але в міру. Лавріненко ворожив мені колись, що я почну ще писати сонети, але я думаю, що він помилився. Я — дитина свого часу — і сонет сьогодні здається мені таким же анахронізмом, як елегантний аристократичний дім з меблями Людвика XIV-ого!

Четвер, 21 грудня 1978 (в роботі).

Побачила вранці у дзеркалі свої іскристі усміхнені очі і подумала: зразу видно, що обидва мої сини-соколи вже вдома! — Максим приїхав вчора пізно увечорі. Ах, яке щастя мати таких синів! Розповідав про те, як ходив по книгарнях у Нью Йорку, скуповуючи книжки для своєї майбутньої колекції. Я його стримую, жартома, мовляв: май милість для свого студентського бюджету! — А він на те: Ти знаєш, я колись як дістану якусь роботу — то напевно десь на глухій провінції, де не буде доброї бібліотеки. І тому я мушу мати власну добру колекцію. Зрештою, українські книги — як не купиш сьогодні, то завтра їх може й не буде. — Всі вчителі українознавства з усієї Америки не могли б придумати методи, як виховувати дітей, щоб із них виросли так закорінені в українську культуру люди. Зворушливо! Марко вчора наладнав уже мені справу з апаратом на касети в авті, який не діяв. Я сама просто не мала часу повезти авто до спеціяліста від радія, щоб цей недогляд направити. Зрештою для мене — це велика проблема, а для моїх молодих шоферів — звичайна дрібниця. Радились мої автомеханіки, оцінюючи наше (моє!) нове авто. Вони думають, що "carburator" потребує "adjustment" і це нагадало мені фейлетон Тувіма про слюсаря, що висловлюється спеціялізованим жарґоном, незрозумілим для ляїків... Треба буде перевірити цю аматорську діягнозу з опінією справжніх спеціялістів.

Четвер, 27 грудня 1978

Свята пройшли гарно: в п'ятницю я взяла вакаційний день, щоб трохи погосподарити, зробила великі закупи харчів, наварила на запас. Марко купив густу гарну ялинку (цього року неймовірні ціни: наше мале деревце коштувало 20 дол.!) Остап з Максимом прибрали її. В суботу приїхав з Нью Йорку Івась — і в хаті вже був святочний настрій. В неділю — на Свят Вечір ходили всі до Мами і Тата. Велика радість, що Мама так вже прийшла до здоров'я, що сама — без жодної моєї допомоги — підготовила святвечірні страви, а навіть спекла для мене торт! Я тільки подавала до столу та й помила посуд. Прикро було, що Андрій цього року таки не приїхав — написав тільки побажання — але тему цю болючу для Тата й Мами уникали. Обійшлось і без плаксивих промов і взагалі без надміру фальшивої патетики, а через те і настрій був приємніший і більш природний. В понеділок, у день Різдва, мама з татом та вся сім'я Лабуньків, но і очевидно Івась та ми четверо мали святочну гостину в нас. До столу засіло 11 осіб. Я мала багато роботи, але все вдалося добре, Тато не домінував над розмовою і товариством, а Лабунька зробив незвичайну прислугу всьому нашому бібліотекарському світові, оповівши Татові про свої деякі пригоди на пості медичного бібліотекаря на Колюмбії. Думаю, що це вперше мій Тато мав нагоду почути про працю нашої професії з іншої точки зору — і в такій формі, яка напевно мусіла зробити на нього враження. Лабунька — знаменитий оповідач і багато знає — в цьому випадку довів, що навіть про медицину цікавіше часом може говорити бібліотекар, як лікар!

Мої святочні дарунки вдалися мені всі за вийнятком фотоапарата, що його я купила Маркові. Він казав його віддати, що я вже сьогодні й зробила. Каже, що воліє купити собі уживаний, але дуже добрий і значно складніший. Хлопці дуже були задоволені шляфроками, Максим ще й залізком, Остап бонжуркою та калькулятором та, очевидно, — ковдрою! Я від дітей дістала платівки та касети — тобто музику, що її вони теж люблять і потребують. Остап, як звичайно, поставив мене у своїй щедрості на рівні із своїми секретарками та урядничками, тобто, як і їм, купив мені пачку помадок! Івасеві ми купили добрий светер — для Ії я знайшла маленьку брошку "kabuki" — хоч сходила ціле місто, щоб знайти символ театру — маску комедії і трагедії в сріблі.

Наші молоді мене заскочили, бо жодних своїх плянів не проголосили ні не виявили. Я дала Маркові для Ії малий брильянтовий перстень на випадок, якби він хотів зробити на форумі Різдва "заручини", але хоч він Ії його запропонував, вона не захотіла такої формальности і сказала, що візьме перстень хіба в день шлюбу, а тепер не треба. Отже фактично не знаю ще, що вони плянують і як.

Сьогодні увечорі була я з хлопцями в місті. Маркові — з нагоди уродин — купила убрання, сорочку, краватку, а Максим при тій нагоді дістав пару порядних штанів. Все це на суму 250 дол. — Що то буде, як почнемо платити всі ті рахунки! — Я плянувала купити собі якісь блюзки, спідницю, а головне — черевики, торбу і чоботи — а після всіх цих святочних витрат боюсь про це навіть і думати.