Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 15

Вернутися (Розділ 14) Зміст Далі (Розділ 16) ELUL logo

 

РОЗДІЛ XV

 

На початку нового століття

 

Нові умови. — Українська преса. — Молоді письменники. — В. Винниченко. — С. Черкасенко. — С. Васильченко. — А. Тесленко. — О. Олесь. — Гр. Чупринка. — М. Філянський. — Інші письменники. — Світова війна і руїна. —  Новий антракт і письменство за часів лихоліття. — Останній удар.

 

1. Вже перші роки XX ст. ознаменувались загальним розворушенням навіть на російській Україні, збільшенням українських видань і припливом нового інтересу до українства та українського письменства. Р. 1900-го вийшов у Києві ювілейний збірник українського письменства "Вік", що наочно показав зростання інтересу до письменства: більша частина видання розійшлась за передплатою, а за півроку по книгарнях не можна була знайти жодного примірника. Українська книжка починає топтати стежку і під сільську стріху, і в господу інтелігентних людей; збільшується, хоч часто під белетристичним одягом, популярно-наукове письменство (визначніші популяризатори: Василь Доманицький, Борис Грінченко, Марія Загірня, Грицько Коваленко, Михайло Комаров, Василь Корольов, Модест Левицький, Олександр Степовик, Євген Чикаленко і ін.). Єдиний на цілу Росію український орган "Кіевская Старина" починає, поруч з українською белетристикою, подавати хоч російською мовою огляди й звістки з українського життя і письменства, перетворившись з наукового видання на живий, скільки це можна було під цензурною довбнею, орган сучасності. Незважаючи на стару практику, що не пускала до Росії закордонних видань, все більше доходить з Галичини українських книжок; особливо багато заважив між ними місячник "Л.-Н. Вістник", що з 1898 по 1901 р. переходив досить вільно через цензуру і, розходячись по Україні, єднав коло себе як старших письменників по обидва боки кордону, так і нові сили, що починають виступати в письменстві. Репресії, очевидно, вичерпали вже себе до краю й почали перед тиском життя подаватись. Концентрація українських громадських сил дала змогу виступити з такими показними, як на свій час, національними маніфестаціями, як ті, що одбулись р. 1903 в Полтаві під час одкриття пам'ятника Котляревському, або ювілею Миколи Лисенка в Галичині і в Києві. Разом іде й партійне гуртування українських сил — з'являються політичні партії (першою Революційна Українська Партія [Р. У. П.], що згодом перетворилась в українську соціал-демократію, Демократична й Радикальна Партії тощо). У Галичині тим часом провадиться боротьба за повну емансипацію українського народу, як нації, на всіх ділянках життя. Розпочавшись р. 1901-го боротьбою львівського студентства за український університет, ця тенденція до поширювання національної сфери невпинно йде вперед, наперекір завзятій одсічі пануючого польского елементу. В такому становищі застала Україну по обидва боки кордону російсько-японська війна та загальний визвольний рух 1904 – 1905 років.

Українство брало в ньому участь разом з усіма поступовими елементами громадянства, переживши і добу банкетів та колективних заяв ( "Записка о нуждахъ украинской печати" та друга "О нуждахъ украинской школы" в "Сынjat Отечества" 1905 р.), і час загальних надій на політичне та національне визволення. В жовтні, після пам'ятного маніфесту про реформу державного ладу в Росії, вперше починає лунати по російських періодичних виданнях українська мова (першою була моя стаття "Чи буде суд?" у "Кіевскихь Откликахъ"); але, незважаючи на оповіщені "свободы", українська преса, якщо не лічити недовговічного лубенського "Хлібороба", народжується на підставі тимчасового закону про пресу 24 листопада тільки в останніх днях 1905 р.: 24 грудня вийшло в Полтаві перше число тижневика "Рідний Край", 31 грудня в Києві — щоденної "Громадської Думки". Слідом за цими першими ластівками української преси в Росії почали з'являтись нові видання: місячники — "Нова Громада" (Київ) і "Вільна Україна" (Петербург), гумористичний "Шершень" (Київ), соціал-демократична "Боротьба" (Київ), "Народня справа" і "Вісті" (Одеса), "Запоріжжя" і "Добра порада" (Катеринослав), "Слобожанщина" (Харків) і чимало інших. Разом постають нові видавництва та просвітні товариства — "Просвіти" (в Києві, Катеринославі, Кам'янці, Чернігові, Житомирі, Миколаєві й по інших місцях). До першої половини 1906 р. почало виходити або оповіщено було, що мають виходити — 35 українських періодичних видань. Здавалось, що українська преса, а з нею й письменство, стають на Україні на твердий і певний ґрунт.

Здавалося... Та не так склалося, як бажалось. З наведеної цифри 35 органів, що з такими надіями вирушили з початком волі слова в тяжку свою путь, на рік 1907 перейшло усього три, а незабаром і тих не стало. Один по одному сувора дійсність обривала листки народних надій, лишаючи самі колючки, які тим дужче дошкуляли, що густіший морок реакції окривав громадське життя. Упадають видання, зникають просвітні товариства (голосне р. 1910 закриття Київської "Просвіти" ), перекопуються шляхи до культурної праці. Тяжка боротьба за існування знов стала перед українським письменством, і тепер протиукраїнська тенденція не закривається вже ніякими, про людське око вигаданими, причинами. В циркулярі Столипіна р. 1910 про "инородческіяобщества" та в його ж рапорті р. 1911 до сенату з приводу недозволеного в Москві товариства "Українська Хата" справу поставлено зовсім по щирості. Всяка українська культурна робота, на думку міністра, "съ точки зрjatнія русской государственной власти представляется крайне нежелательной и противоречить всjatмъ начинаниямъ, которыя правительство проводитъ по отношенію къ бывшей (!) Украинjat"; тут же признавався міністр, що уряд завжди, з XVII ст. почавши, боровся з українським національним рухом. Не диво, що культурну роботу, а з нею й письменство українське, знову винесено за межі закону, як було й досі. Реакція, видимо, знов наважилась навернути той стан, що постав був на Україні після 1876 року. І наприкінці першого десятиліття XX ст. з усіх здобутків українства революційної доби лишилась була сама преса. Та і з нею не все гаразд обійшлося.

Не поталанило з українською пресою на початку її народження через цілий ряд зовнішніх і внутрішніх причин. До перших належать ті адміністративні репресії, що зараз же звалились як на самі видання, так і на читачів та передплатників: величезний процент українських органів припинила адміністрація після першого чи другого числа, а то й до виходу в світ, а тим, що встояли іншими допікала заходами як заборона продажу, грошові кари, судові процеси, навіть репресії проти читачів та передплатників і т. ін. Така політика зразу ж звела число українських органів до minimum'a. Та й minimum той не міг твердо встоятись, бо завівся був свій шашель, що точив справу зсередини. Українській новонародженій пресі стільки й таких довелось зазнати труднощів на своїм шляху, які можна подужати тільки роками, а, може, й десятиліттями упертої праці та надмірного напруження. Періодична преса у культурних народів виросла за наших часів надзвичайно; вироблено особливі типи видань, як місячники, тижневики, щоденні газети: до високого ступеня розроблено техніку, мову, термінологію політичного й громадського життя, нарешті — і це найголовніше — виховано кадри газетних робітників та публіку, що не може без праці їхньої обійтися. Все це вироблялося шляхом безупинної традиції й спроквільного наростання досвіду. Нічого цього не було в українських працівників, коли обставини сказали їм —  ідіть і творіть свою пресу; все це наша преса мусіла починати з азбуки, бо досвід і техніка закордонних видань могли здатись тут тільки почасти; все доводилось брати невимовно тяжкими зусиллями. Та читачі здебільшого ставили до нової преси такі вимоги, наче не починати доводилось, а робити добре вже упорядковане й звичне діло. Читач вимагав, щоб українська преса одразу вийшла при повній зброї, як Палади з голови Зевесовоъ, й цілком заступила йому російську, до якої він добре звик за попередніх часів, коли про українську пресу можна було тільки мрії снувати. Тим часом, працівників молодої преси зразу ж окрила ціла хмара дрібних, з боку невидних, проте непереможних перешкод: і недостача досвідчених робітників, і мало до газетної праці принатурена мова, і невироблена термінологія, і матеріальні злидні, не кажучи вже про згадані зовнішні обставини. Все це треба було подолати новонародженій пресі і непідготовленому газетному робітникові, —  подолати серед гамору життя, що кипіло, мов у казані, що не ждало, а невпинно гналося вперед, серед нарікань, докорів та цькування не тільки з ворожого табору, а навіть од тих, хто ніби до приятелів належав, але ніяк не хотів у тямки взяти тих специфічних обставин, серед яких народилась і почала жити наша преса. Цих нарікань та скарг з обивательських кругів повно в перших роках існування нашої преси. Нарікали на мову і на правопис, на великий вплив "галичанщини", на "кування" слів та термінів і на надмірне "обмосковлення" мови, на занадто лівий і занадто правий напрямок, на обвантажування газети загальними звістками і на недостачу їх... Одне слово — мало не кожен з читачів заносив і складав свої скарги до редакцій, виступав з своїми порадами й бажаннями, вимогами та ультиматумами, образами й розчаруваннями — і все це "во ім'я неньки-України", яку ніби заповзялись погубити діячі молодої преси. Тільки з жалем могли прислухатися до всіх цих суперечних порад люди, яких доля щербата поставила за чиїсь гріхи на кару коло газетної української роботи, але зробити щось, запобігти лихові вони часто не могли ніяк. Одним з найяскравіших, може, виразів такого обивательського погляду на українську пресу й разом пам'ятним показником нашого внутрішнього безладдя була надрукована в "Україні" стаття ветерана українського письменства, Івана Левицького, "Сьогочасна часописна мова на Україні". Поруч із справедливими увагами, які певне й самі діячі нової преси розуміли, та на лихо не спроможні були їм зарадити, повно там перебільшених, а то й суто злостивих нападів, суперечностей і просто таки ворогування заради дрібниць, не вартих власне й уваги людей, що справді розуміли становище молодої, незміцнілої, в скрутних обставинах на невеличкі сили покинутої преси. "Тяжким шляхом", як писав про перший почин нашої преси один з найвизначніших її робітників (Грінченко), довелось їй простувати, — і це не було перебільшенням. Не знати, чи доводилось коли кому іншому починати справу серед такої скрути тяжкої і тісних як зовнішніх, так і внутрішніх обставин.

Але справа таки не загинула і почала вже була потроху вирівнюватись і на твердіший ставати ґрунт, хоч до зовсім певного становища було ще далеко. За перші роки свого бідування преса й сама потроху вироблялась, притягаючи та виховуючи нових працівників, і привчала до себе публіку, читачів. В усякому разі, як на тяжкі обставини й малі сили, з організаційною роботою вона хутко впоралась, і незважаючи на долю поодиноких органів, будуччину преси можна було вважати забезпеченою. Був на Україні той minimum потрібних видань, без якого не може обійтись ні одна нація, яка хотіла б, щоб і її голос чутно було серед голосів культурного світу. Виходили, отже: одна щоденна газета ("Рада"), три літературних місячники ("Літературно-Науковий Вістник", "Дзвін" та "Українська Хата") й один педагогічний ("Світло"), чотири тижневики ("Рідний Край", "Маяк", "Світова Зірниця" і "Дніпрові Хвилі"), журнал для дітей ("Молода Україна") та ще такі спеціальні органи, як "Записки Українського Наукового Товариства в Києві", "Україна", "Рілля". Що й казати — не багато було це, якщо зважити на число української людності, й ті десятки усяких видань, що того ж часу давала маленька Галичина, де преса свою історію мала і завойоване становище (найбільше впливова —  газета "Діло" у Львові). Щодо преси і взагалі до літературної продукції, то Україна, друга числом людності, в першому десятилітті занадто була одстала й, як показувала статистика, йшла позаду навіть далеко менших народностей, займаючи в Росії аж восьме місце. За пояснення та оправдання цьому могли бути тільки ті виключно тяжкі обставини, серед яких довелося животіти в Росії українському письменству. Антракт за антрактом, що почалися з 1847 p., й з деякими перепинками додержались аж до революції — не минулись даремно. Тоді як усі інші народності, хоч і з перешкодами, а все-таки могли розвивати свої літератури, користуючись з власної, нехай і підцензурної преси — українство позбавлене було всіх засобів і коли б не Галичина, то фізичної б не мало змоги подавати свій голос, як окрема нація. Ці обставини, про які докладніше нам довелося вже згадувати, так приглушили той голос, що тільки по 1905 році починала була Україна його одводити, виробляючи вже не саме художнє письменство, джерело якого ніколи не засихало, а й публіцистичне та наукове. Та й тепер ще густо було понаставлювано перетик на його шляху: могила великого поета, обсажена в день його ювілею поліцією — то був немов символ усього письменства й життя українського, де тільки й давалися взнаки, що примус, репресії та знущання. Правда, незабаром, як зараз побачимо, стало ще гірше. Р. 1914-го вдарив грім великої світової війни і на українство прийшов, здавалося, останній час. Те, що сталося в перших же днях війни, мало вигляд якоїсь національної катастрофи, що поглинула була і письменство українське разом з усіма проявами національного життя. Та про це потім.

Нові часи, а надто по 1905 р., викликали на поле діяльності в письменстві гурт молодих, свіжих сил, що прилучили свої голоси до голосів своїх попередників і спільними заходами давали в письменстві більш-менш усе те, чим живе й духом живиться освічене громадянство. Звичайно, тепер, коли ці молоді сили здебільшого тільки-но починають свою літературну діяльність, неможливо дати їм повну характеристику, та й самі ще вони не визначались цілком і не сказали не те що останнього, а, може, навіть найбільш для себе характерного слова. Усі письменники останнього часу стоять ще в періоді зросту і розвитку, багатьом ще далеко до зеніту їхньої творчості, перед ними ще довгий стелеться шлях, на якому однаково стережуть їх і невмирущі, може, заслуги, і всякі небезпеки. Тим-то останні роки нашого літературного життя ні в якому разі не можуть бути об'єктом для історії письменства, хоч дають чимало цікавого й цінного матеріалу для критики та публіцистики. Не претендуючи на те, щоб повно і всіма сторонами вичерпати цей матеріал, попробую хоч зазначити кілька визначніших постатей, яких не може обминути ніхто, кому хотілося б довідатись про сучасне українське письменство.

 

2. В гурті молодих наших письменників своїм літературним хистом особливо помітні два письменники — Винниченко в повістярстві та Олесь у поезії, а біля цих першорядних талантів гуртуються інші, часом великонадійні сили, що в цілому дають складний образ літературної Молодої України.

Володимир Винниченко (народ. 1880-го р.) — характерний продукт якраз оцього найновішого часу нашої історії, її раптових переходів, бунтівливого настрою та шукання нових шляхів у житті й письменстві з переоцінюванням старих вартостей. Це був той час, коли кипить-буяє невичерпними свіжими силами молодість, коли, кажучи власними Винниченковими словами, "небо здається таким низьким та досяжним: прихилить вам його? Можна! Ось тільки управитись з тою та тою справою і в мент вам буде небо з зорями, з місяцем, з чим хочете. Може, дракона якого убити? Дракона з вогневою пащею і сотнями лап? Давайте його сюди! Де той дракон"?("Купля"). Виступивши на літературну ниву на початку XX ст., саме тоді, коли українство жвавіше починало реагувати на світові події й брати в них участь, Винниченко відразу відтворив у своїх оповіданнях той бадьорий настрій — голос не тільки народу, що прокидається від довгого сну, щоб активним виступити діячем на світовій арені, але й з-поміж нього того класу, який найбільше до цього мав причин, потягу й потреби. Розклад і руйнування старого життя, соціально-громадські контрасти, народження й формування нових сил пролетаріату, що сміливо йшов на боротьбу за нові революційні лозунги — ось який був зміст перших творів цього надзвичайно сильного реаліста. Сам організатор і учасник першої на новочасній Україні революційної партії, згаданої вже Р. У. П., Винниченко в перших своїх оповіданнях одбиває те революційне бунтарство, на якому стояли молоді українські революціонери тієї початкової доби, а згодом, коли партія еволюціонує до соціал-демократичної доктрини, письменник стає запальним співцем пролетаріату та його художнім, скажу так, істориком. Стихійно дужий талант з надзвичайно великою здатністю до спостереження, він, мов губка воду, вбирає в себе типові факти й події розбурханого життя і творить з них широкі образи громадського руху й характерні постаті його діячів. З Винниченка, взагалі кажучи, майстер вбирати в одну цілу картину сотні дрібнісіньких, буденних дрібниць, які безліч разів кожен бачив кругом себе й так до них призвичаївся, що вже на них і не зважає. Чарами свого таланту письменник примусить вас знов і знов пережити їх і відчути, побачити в тому, що вже давно втратило для вас інтерес, нові сторони і нових людей у тих заяложених фігурах, які багато разів пересовувались у вас перед очима, не торкаючися вже вашої свідомості. Надто виразно й сильно-виходять у Винниченка першої пори картини контрастів — психологічних чи соціальних, однаково, — і автор наче пишається тим, що поруч ставить якнайдужчі суперечності, зводить їх до купи, роздягає з тих лагідних форм, у які вбирає їх міщанська буденщина. "Яка тут філософія, — промовляє один з Винниченкових персонажів перед такими контрастами, — коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди... Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань? Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?.. Філософія життя, філософія моралі, краси... Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими" ("Контрасти"). І всі, власне, перші твори Винниченка повні отаких контрастів, немов ціле життя стоїть перед письменником, як один суцільний контраст, з якого даремно люди шукають виходу і блудять, нічого певного не знаходячи, плутаючись у нерозгаданих суперечностях. "Краса і сила", "Контрасти", "Заручини", особливо "Боротьба" і "Голота" — повні того величезного інтересу, який може викликати тільки великої міри художник з власною індивідуальністю й манерою, з власним складом психіки й художніх засобів. Новий світ, отой світ розбурканих людей, що або задихаються серед старих обставин, або домагаються права на ціле, на повне життя, розчинився перед нами в цих творах молодого письменника, і навіть зовнішні дефекти — отой волохатий, часто необроблений стиль, ота наче навмисне додержана недбалість — ніби лицюють до його стихійної, нестримної сили. І поруч з цим — ковані характеристики, глибокі психологічні екскурси, той, щиро український гумор, що уникає зовнішніх ефектів і позначається в оповідача десь тільки у виразі, в кутиках уст, але тим глибше робить враження, нарешті — теплі тони фарб. "Ви уявіть собі, — оповідає про себе один з персонажів Винниченка, — я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить — "в степах"? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливе "гей"! і знов собі поважно піде уперед. А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки і часами, як на дроту, в ярок спустився чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті приїжджає туди, куди йому треба. Отже, я виріс, немов про себе додав письменник, — у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а вдень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя" ("Зіна"). І зараз же контрастом до цієї характеристики вривається енергийна, метушка Зіна, що повільного й поважного степового героя приневолює "бігати, як автомобіль". З художнього погляду Винниченко просто на очах виростає, даючи слідом низку оповідань справді великої краси і сили, як "Хто ворог?", "Раб краси", "Темна сила", "Честь", "Момент", "Купля","Зіна" й інші, все з новими й новими нюансами все з свіжими зразками життєвих контрастів, що зглибока займають душу письменника.

Та разом із тим зростом позначаються в його творчості й небезпечні симптоми. Критичний і негативний погляд на життя зродив надмірну тенденційність, яка все більше й більше проступає, починаючи з пореволюційних часів, коло 1906 р., що становлять немов другу фазу розвитку Винниченкової творчості. Ця тенденційність одливається іноді в занадто грубі форми, заїдаючи ясний і дужий талант, зв'язуючи йому крила, які він широко розпустив був, вийшовши на поле письменницької діяльності. Немов одходячи далі од свого Sturm-und Drang-Period'y, письменник тратить ґрунт під ногами, певність щодо шляху й замість колишнього справді бадьорого голосу чуємо ту вдавану бадьорість, що свідчить, власне, про зневір'я, розклад, занепад. Контрасти з життя перейшли на психіку письменника й посіли її — і він теж заплутався в них. А життя, як знаємо, коло того часу, справді занадто багато поставило і на першому плані — оте переоцінювання старих вартостей, що не минуло жодної, здається, сфери людського життя і перш за все — саме отих людей, що вели у ньому перед. Ось якими справді страшними рисами малює Винниченко в одному з оповідань перехідного часу тих людей, що бралися небо прихиляти, зірки діставати й нищити драконів, що носили колись у грудях "замість серця пекучі жарини", які вкладав їм Вперед — оте неспокійне незадоволення дійсністю й вічна туга за кращим життям.

 

І побачив Вперед, що не було їм у грудях жарин тих; не було замісць серця ні жарин, ні попелу, а був тільки... дим — густий, бурий, гнітючий дим. І бачив Вперед, як цей дим піднімавсь їй у голови, і видно було йому, як від цього чаділи їх думки, як мляво вони рухались; видно було, як бились вони, ці думки, об стіни кліток, як товклись одна об одну, як від цього вони обтирались, робились маленькими, плесковатими, нікчемними. Дим цей проходив людям у кров і рухи їм були безживні, байдужні, ліниві, а на блідих сірих обличчях не сміялася ніжність, не світились вони раюванням. Ах, Вперед бачив, що дим цей пройшов їм у очі, у їх тверді, блискучі, горді очі, і від його вони стали п'яними, тупими, темними.

І мовчки дивився Вперед, як тупо рухались ці люде в клітках своїх, як мляво бились їх думи об стіни цих кліток, безсило падаючи назад у задимлений мозок. Мовчки дививсь він, як стіни кліток насували на людей, стискували, мов пресом, їх груди і груди стискувались болем, а з них видушувались сльози; і сльози ті падали на серце, шкварчали на жару його, і від того йшов отой дим. А з диму того часами запалювались і гасли вогники одчаю, маленької злости, маленького суму, поганенькі смердючі вогники, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в'язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були ці люде самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.

І тупо, мляво рухались, кишіли як черви ці люде, в яких замісць серця були колись у грудях червоні болючі жарини. ("Дим").

 

Здрібніли люди, колись великі духом; знизились до гидотної буденщини ті, що буяли в кипінні свіжої, непочатої сили. Не видержали революційної спроби, того схрещення вогнем... Що ж мав почувати письменник, який у цих задимлених, розпорошених і одірваних одне від одного людях якраз і бачив колись справжню сіль землі, який їм у боротьбі з життєвими контрастами надавав творчу роль нових будівничих? "Сумно дивився Вперед", але живий і надзвичайно активний письменник тільки дивитись, мовчки, пасивно дивитись і ждати — не міг. У ньому є жага до життя і він хотів творчим мотором увійти в ту задимлену атмосферу, впустити до неї вітру життя, щоб розігнати хмари диму й роздмухати давні жарини серця. Почалось переоцінювання усіх вартостей, починаючи з тих, якими жили ті колись високоактивні, тепер мляві, розпорошені, самотні люди, починаючи з самої основи їхньої, тієї моралі, на яку спиралась будівнича робота. А якщо життя — мляве, нудне, гниле життя — не дає матеріалу до цього, то шукання нових норм життя, переоцінювання старих вартостей часто набирає у Винниченка таких форм, од яких занадто штучністю відгонить, наперед вигаданим намислом. Тут не образи втілюють ідею, органічно з неї виникаючи, а ідея спеціально вишукує для себе образів і робить це часто так грубо, ненатурально, з такою підкресленою тенденційністю, що замість живих людей — однобічні карикатури виходять, немов на них письменник метиться за свої одурені надії. Спосіб для цього у Винниченка дуже простий. Він бере звичайно якийсь утертий шаблон, якусь прописну мораль, з одного маху перевертає її навиворіт — і в результаті маємо так само прописну мораль, тільки з другого боку, скажу так —  перелицьовану. Так постала, напр., ота голосна "чесність з собою", що нею до самозабуття захопився був тоді Винниченко, доводячи її всякими можливими і неможливими софізмами. "Роздушить, розметать ту шкаралупу, в яку затиснуто мою душу" ("Щаблі життя") — це лозунг тієї чесності; з протесту проти старої моралі вона почала, а скінчила на тому, що опинились у лабетах тієї самої, тільки перелицьованої моралі, признавши чесним усяке гидотне діло, аби тільки робити його сміливо, не криючись, навіть вихваляючись, крутячи моральними категоріями собі до вподоби. Винниченко опинився тут у фатальному колі безвихідних суперечностей, кінець кінцем прийшовши власне до того, з одкидання чого почав, зміцнивши ту саму шкаралупу, яку роздушив був на початку своїх етичних шукань. Парадоксальність шляху не затушковує тут ординарності висновків та того творчого в даній сфері безсилля, що все дужче й дужче почало було опановувати талановитого письменника. Згаданим дешевим методом перелицьовування та прописної моралі постала більшість драматичних творів Винниченка, як "Щаблі життя", "Memento", "Базар", "Брехня", повість "Честность съ собою" (по-російському) й інші, — ці психологічні фокуси та кунштюки, з якими автор виробляє часом просто дивовижні salto mortale щодо психології своїх героїв. Йому здається, що коли він переверне й поставить на шпиль, скажімо, кампанелу св. Марка, то цим усі питання архітектури розв'яже, хоча на тоншому кінці тільки дзиґа може встояти, та й то хіба тоді, як крутиться. От через що усі спроби збудувати нову мораль у Винниченка незмінно руйнуються і падають од власної ваги, хоча він не тратив надії й виходив з усе новими та ще новішими експериментами ("Історія Якимового будинку" й ін.). В цих експериментах художник-реаліст увесь час боровся з аби-яким дешевенької ціни моралізатором і відповідно до того, хто саме в ньому перемагав, Винниченко давав то яскраві картини життя, то мляві й примітивні розумування, од яких тільки досада забирала на саму думку про те, на що витрачається цей хоч великий, але несвідомий своєї справжньої сили талант. Що подужає у Винниченкові — чи талант художника, чи безталання мораліста — таке питання ставив він мало не кожною своєю новою річчю. Був і небезпечний симптом: криза затягалася і все з більшим страхом примушувала дивитись на борсання дужого таланту в лещатах кволої тенденційності.

Проте, здається мені, можна вже про кризу говорити в минулому часі, як про річ пережиту. Винниченко коли не знайшов себе, то дуже до цього вже близький і цьому чимало є певних ознак. Насамперед у письменника нашого талант надзвичайно щирий, органічно нездатний ні до якої фальші, ні до якого підроблювання або силування. У нього оте шукання було не манірністю й навіть не манерою, як, напр., у декого з модерністів, у яких раз у раз із-за плеча визирав робленність та претенціозність та бажання своєю оригінальністю виказатись, а це розкриває їм карти, незважаючи на всю їхню удавану поважність, спокій або муки. Тут, навпаки, чоловік, коли мучив читачів, то й сам дійсно і не менше мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому життя; жагуче — це улюблене у Винниченка слово — добивався він правди, допитливо — теж його вираз — розплутував "дизгармонії" між сущим і тим, що повинно бути — і воно йому боліло так, як і героїв, що заплутувались у несходимих суперечностях життя, й самого автора заплутуючи. І як часто, кажучи фігурально, він сам "сидів на кручі й ошелешено дивився униз", почуваючи "не жаль, не страх, а тяжке непорозуміння", як напр., один з його персонажів, коли поставлений на комин отой "Якимів будинок" перекинувся розчавив свого будівничого!... Вже оця щирість шукання добру подавала надію на те, що вихід таки знайдеться. І от, оповідаючи справді страшні речі про "задимлених" людей, як у цілій низці останніх романів ("По-свій", "Божки", "На вагах життя" і т. ін.), Винниченко позбувається потроху моралізаторства і сатирична нотка все дужче бринить у його манері. Вона й раніше озивалась у Винниченка, як, напр., у тому героєві "Таємності", що поставив хреста над своїми шуканнями і пишно заявляє: "я — помічник (треба б сказати — товариш: звичайний у автора недогляд!) прокурора і горжуся тим", — але на ній вже цілком засновано останні його твори, як, напр., "Записки кирпатого Мефістофеля". Винниченко стає вже над своїми героями, придивляється до них з боку, як стороння людина і обсерватор, і замість моралізувати, як робив досі, пише сатиру. Це добрий знак. Щоб розгадати загадку, треба стати над нею, вилучивши її з свого внутрішнього буття.Видимо, сам письменник став на цю вже стежку, побачивши, що не кожний парадокс варт поклонів та муки, а багато з них просто здорового сміху заслуговують. Винниченко, здається мені, вже намацав твердий ґрунт під ногами й наново починає на ньому — цим разом уже насправді — будуватись, як і треба, з підвалин починаючи. Не випадком здається мені й те, що останні якраз роки діяльності Винниченка багаті й на публіцистичні праці: постала, видимо, у художника потреба й собі самому вияснити деякі життєві питання — і характерно, що виясняє він їх або принаймні ставить так, що Винниченка-моралізатора з попередньої доби великий жах напав би од такої постановки. Життєві суперечності проклятого, гнилого часу темної реакції, хвала Богові, минаються, розпались міцні мури тісних кліток, справдилося бажання Впереда з казки "Дим" — "хай дасть нам вітру життя" — і з цим, треба сподіватись, скінчиться й та темна доба, коли суперечності посіли були дужий і міцний талант Винниченка. Він, вихований на боротьбі — знов дістав звичну зброю до рук і знов може стати на свою постать — бистрого обсерватора життя, глибокого психолога і незрівнянного майстра життєвих контрастів.

Світоглядом своїм близько до Винниченка стоїть Спиридон Черкасенко (псевдонім — Стах, народ. 1876 р.), драматург, поет і повістяр. Тільки що в ньому шукання нема вже ані сліду —  навпаки: можна помітити щось ніби застигле на літературному обличчі у цього письменника, брак розвитку, росту, — певна річ, внутрішнього. Він вийшов на літературну ниву вже ніби зовсім готовий і з того часу коли й зробив ступінь уперед, то хіба щодо технічної сторони своїх творів, у якій тепер більш певну і вправну знати руку. Зміст і внутрішня суть творів Черкасенка лишились майже ті самі, що й 10 – 15 років тому. Він і тепер може сказати, як в одній з перших своїх поезій:

 

Я — вгорі, я на дзвіниці!
Я — на варті, — стережу!
Серце маю я із криці,
Як ударю — розбужу! ("Дзвін").

 

І справді, як письменник, Черкасенко стоїть на варті життя, — це реаліст з певним громадським світоглядом та запасом життєвих спостережень, з деякою дозою грубоватості в манері. Його оповідання обіймають переважно одну сферу — шахтарського життя і показують, що те життя він знає добре і вміє вибрати з нього типові постаті (збірка оповідань "Вони перемогли" й ін.). Ширший Черкасенко в своїх поезіях. Вірш у нього легкий, трапляються гарні та влучні образи, сильні звороти; в змісті переважають у нього заклики до боротьби за широке, вільне життя, протест проти міщанської буденщини:

 

Вакханка-ніч своїм богам
Побожно вміє послужити…
А я стою серед колон,
Як той оганьблений Самсон, — 
Благаю серце не тужити...
Коли б я міг цей пишний храм
Усім на тім'я повалити! ("Усміх міста").

 

Серед драматичних творів Черкасенка ("В старім гнізді", "Хуртовина" й ін.) особливо виділяється "Казка старого млина" на тему боротьби новітніх форм капіталістичного життя з "старою казкою" степів. Автор поруч реальних картин вводить символістичні образи, підкреслюючи ними дужче основну свою ідею, оту боротьбу старого з новим.

 

Живе тут казка степу,
Як легіт ніжная, як фея красна,
І все навкруг — і степ, і срібні хвилі,
І дикі скелі, й хмари у блакиті,
І вільний вітер, ніч і день — усе
Живе. Але я почуваю вже,
Що йде нова натомість казка — ваша,
І казка степу вмре, як ваша прийде.

 

Оцей момент смерті старої казки й підгледів Черкасенко і змалював виразними рисами, провіщаючи разом з тим нову казку ясної будуччини.

Великонадійна сила увійшла до нашого письменства в особі Степана Васильченка (псевдонім Є. Панасенка), автора поки що одного томика оповідань та кількох нарисів. Основна риса молодого письменника —  якийсь мрійний гумор, з яким він ставиться і до людей, і до природи, скрізь шукаючи м'яких задуманих тонів, несподіваних переходів од звичайного до чогось таємного, чого, мабуть, і сам автор ще собі до повної свідомості не довів, але що огрійливим теплом дихає на вас із сторінок його творів. "В темряві видно було одне тільки небо, далеке, темне, як оксамит, а по ньому безліч золотих жучків — лежали горілиць і перебирали золотими ніжками, не маючи сили рушити з місця" ("На світанні") — такі несподівані, але тим глибші порівняння й образи часто стрічаєш у Васильченка, і вони одразу освітять перед вами постать задуманого художника, що ніби грається-пересипається тими блискучими-перлинами розкішної мови, яких у нього повні жмені. Васильченко дивиться на світ і ніби не те бачить у ньому, що звичайним людям упадає в око. Любить він спинятись не на тому, що є, а на тому, що здається в непевному миготінні присмерку, в сутінках ночі, — і через те так багато його оповідань засновано на суперечності між тим, що є, і тим, що здається. В темряві прозові, міщанські обставини хатнього обиходу виростають у казкові розкоші, прачка Явдоха на варті од злодіїв — у таємничу постать, а звичайнісіньким злодій — у лицарський образ "його", кого чекають з таким тремтінням серця ("В тінях липневої ночі"). На звичайнісінькі речі в мінливих тінях присмерків накидає Васильченко фантастичне покривало, що для людей часто ховає за собою якесь "нерозгадане питання" ("Крізь дрімоти"), хоча в основі його лежить занадто реальний підклад. Цю мішанину фантастики з реальним до віртуозності довів Васильченко в нарисі "В хуртовину", де сильний, суто життєвий гумор тільки дужче одтіняється отією в'юнкою фігуркою пустотливого чортика, що з нудьги задумав собі зробити сміх із статечних Македонських старшини та писаря. Але в сутінь фантастики, поміж чудних прояв тогосвітських, автор не забуде пустити вам промінь сьогосвітнього світла й освітити їх тим дужчим, що несподіваним і небуденним, гумором. На цьому ж гуморі засновано і найкращі суто реалістичні оповідання Васильченка, як "Мужицька арихметика", "Роман", "Свекор", "Божественна Галя", "За мурами", "В темряві", "На роскоші", в яких знов же секрет комізму, а часом і трагізму, ситуація збудовано на суперечності між тим, що є, і тим, що здається. І зараз же, поруч — сильний ліричний одбіг, у якому автор ніби спочиває од тих вічних суперечностей, що неустанно ніби женуться за ним.

 

Наснилось мені — прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово — і всі мої оджурені, давно розвіяні, забуті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сидю тихо, сам осміхаюся, а очі бродять по темряві. І чую — просипається в них гарячий смуток.

Годі, мабуть, спати.

Завітала до хати пізно гостина, серед ночі свято нарядила, то вже сна не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як молода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка ("Осінній ескіз").

 

Невичерпаний запас щирого почуття, сильний ліризм і вміння реалістичний матеріал оповивати серпанком чогось вимріяного роблять мистецькі перлини навіть з таких творів, що в основі своїй мають, сказати б, публіцистичний сюжет. Таке, напр., прекрасне оповідання "На розкоші", або ескіз "На світанні": мотив заборони Шевченкового свята набирає у Васильченка глибоко символічного значення і розроблено його так, що пропадає все скороминуще, а натомість виступає в образах вічна тема людських надій та розчарувань. Не має конкурентів собі Васильченко і тоді, коли торкається дитячої душі, — і тут тепло та любов велика до маленьких людей чується в кожному оповіданні, ніби справді у соромливої молодої до тієї дівизни, яку вона розстеляє бережно, щоб чуже око не доглянуло. З дитячих переживань особливо любить Васильченко спинятись на моментах, коли прокидається людина в маленьких людях, і момент, коли закльовується перше почуття першого кохання, переважає в цих мотивах ("Волошки", "Оксана", "Осінній ескіз", "Циганка", тощо). Але знов же ці "весняні бурі" у Васильченка овіяні таким теплом і такою життєвою правдою, що навіть трошки суто дитячої сентиментальності не тільки їм не шкодить, а навпаки — тим більшої додає правди. "Щось гарне, гарне", невідоме й тим принадніше вимальовується з цих дитячих романів Васильченка, як і з тих перших дитячих мрій, на які таку майстерну руку має молодий письменник. "Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все замовкло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у них, вуха палахкотіли. Новий чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їх очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло й завмирало бажання сміливо вступити у той жагучий і страшний, але непереможно привабливий, прекрасний світ" ("Циганка"). Будуть люди з цих маленьких героїв, як і будуть люди з самого письменника, що вже на початку своєї літературної кар'єри зумів так правдиво відчути й так гарно змалювати "той жагучий і страшний, але непереможно привабливий, прекрасний світ".

Коли перед Васильченком ще широка стелеться дорога в "непереможно привабливий, прекрасний світ", то талановитий Архип Тесленко (1882 – 1911) рано зійшов з нашого обрію і його літературне надбання, як і його. "страчене життя", вже ціле стоїть перед нами. Тесленко —  найкращий тип літературного самородка в нашому письменстві, яких чимало з'являється, але яким тяжке життя рідко коли дозволяє дійти до найвищого розвитку часом небуденної сили. Щось од Грінченкового Зінька ("Під тихими вербами") є у тому Тесленковому шуканні чистого, хорошого, ідейного життя серед скаженої дійсності, що обгорнула цю тендітну рослину, скрутила її й зламала. Але є у ньому і щось правдиво своє, оригінальне, чого ні в яких зразках не знайти. Це, насамперед, своєрідний суто селянський стиль і та запашна народна мова, секрет якої, на жаль, утратили всі — опріч хіба одного Васильченка — сучасні наші письменники. Це — далина, та, можна сказати, кришталева чистота душевна й щирість, що широко розплющеними очима поглядає на вас із сторінок Тесленкових оповіданнів. Він не мав зразків перед собою, він писав, як умів, не силуючи себе, і через те, поруч з деякою наївністю світогляду й способів, у нього така непереможна правда життя сяє. Мав право Тесленко збірку своїх оповідань назвати "З книги життя": не дописана лежить перед нами та книга, самі уривки з неї маємо, але й вони дають коштовні життєві документи в талановитій обробці природженого майстра слова. Сумне, надзвичайно тяжке життя малює Тесленко; ясно муки й сліз у його оповіданнях, повно розбитих надій, страчених сподіванок, загублених і понівечених бажань. Образ сучасного села, яким воно стає перед нами з творів свого новітнього сина, темними фарбами своїми перевершить усе, що дало нам попереднє письменство. Довгою смугою простяглися злидні, темнота, чвари, насильство; скупі хвилини радощів, шукання чогось кращого, за яке доводиться покутувати потім роками тюрми та заслання — таким постає перед нами село в оповіданнях Тесленка. Вже самі лиховісні заголовки їх ("Поганяй до ями!", "Немає матусі", "Прощай, життя!", "Да здравствует небитіє", "В пазурях у людини" і т. ін.) показують, чого може од них сподіватись читач. Сам страдник, Тесленко залюбки малює стражденну долю й інших людей і на темному тлі не знайдете тут ясних моментів. І тільки хороша й чиста вдача самого автора ясніє на ньому принадним образом.

3. Син свого часу — то великонадійного, то зневір'я повного — і другий визначний талант останніх літ, що справдив свою репутацію першорядного лірика в найновішій українській поезії і своєю музою гніву та зневір'я дає розкішний кінцевий акорд до всього українського письменства. Олесь (псевдонім), виступивши в літературі на початку віку (перші його поезії позначено роком 1903-м), теж пережив разом з громадянством і одбив у своїй поезії всі перипетії бурхливих років, починаючи од перших несміливих надій на сподіване визволення й кінчаючи поетичним виразом жалів за розбитими надіями, зневір'я до недавнього руху, прокльонів страшливій дійсності. Поет особистих переживань у перших своїх поезіях, Олесь свідомо стає на службу громадським потребам свого часу — часу кипучого та кривавого, що побризкав кров'ю й надихнув гнівом співу самого поета. В бурхливих подіях знайшов він нову велику красу, перед якою спинився в захваті.

 

Яка краса — відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла, — 
І ось — дивись: в руках замаяли знамена
І гимн побід співа невільна сторона.

 

Захоплений цією дивною красою відродження, Олесь робиться палким співцем його, тим бардом, що піснями своїми загріває людей до боротьби, бадьорості додає й одваги. З його струн зриваються тепер потужні мотиви, такі далекі від особистої лірики першого періоду; прискорений темп їх і запальний тон так відповідає подіям гарячого часу.

 

Я більше неплачу.
Я муку свою
В кайдани стальні закую:
Народ мій закутий в кайдани,
Горять його рани...
І душу свою
Я ранами його віддаю.
Я більш не співаю: в борні уночі
Співають залізні мечі...
Народ мій мечі розсікають,
До бою скликають, — 
І меч мій в борні
Нехай заспіває мені.

 

Обурення проти насильства, гніву за окривджених повно в поезіях Олеся 1905 – 1907 pp. і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не здіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви ані трохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення. Біблійний пафос, натхнення пророка вчуваються іноді в піснях, що справді стрілами крилатими влучають "в серця катів і зрадників гидких":

 

Вам казано — любіть братів,
Діліть добро, не будьте псами,
Бо Бог в рабах запале гнів
І піде вас судить з рабами,
І піде вас судить з рабами
І вчине суд страшний над вами...

 

Та час великих надій минув, зневір'я посіло громадянство і Олесь переніс на свою ліру цей новий настрій: "прокляття, розпач і ганьба" полилися з-під струн його. Співець гніву — робиться співцем зневір'я, поетом контрастів і тим, що повинно бути: заговорив художник суперечності між вищою індивідуальністю, осяяною вічним і невпинним змаганням до ідеалу, та юрбою звичайних істот, що животіють під млою буденщини, не маючи ні сили, ані бажання скинути її з себе ("По дорозі в казку"). Знов мотиви розчарування, жалів на тяжку самотність, але вже з інших причин, залунали од такого недавно ще бадьорого співця:

 

Стою один... журюсь самотно на руїні,
Співаю щось помалу і без слів...
Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні,
Серед могил і зламаних хрестів ("Даремно все").

 

І не диво: серед могил і зламаних хрестів, на тому цвинтарі, де поховано надії на краще життя — страшне щось діялось:

 

Свої — серця нам виривали,
Чужі — тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти ("Ми плакали").

 

Останнє — та недовідомість і безпорадність — може, найстрашніше для людини, що так недавно ще бачила ясний шлях перед собою. Але надія поетова не вмирає:

 

О, ще не всі умерли жалі,
Не всі проспівано пісні,
Не всі захмарилися далі, — 

 

поет не скорився перед дрібною буденщиною і новими своїми піснями справді прояснив оті "захмаренії далі".

Колись давніше, як Олеся ще не захопила була буря громадського руху 1903 – 1906р., любив він спинятись на життєвих контрастах, на боротьбі в природі і в душі людській, малюючи "щастя-муку", "журбу-радість", сміх мішма з слізьми. В його початковій поезії "з журбою радість обнялась": "в сльозах як в жемчугах мій сміх" — говорив сам Олесь, і кожен, певне, пригадає хоча б його знамениті айстри, над якими тільки по смерті схилилося ясне сонце пестливим промінням. Любив він теж природу, яку взагалі вміє відчути й змалювати, добираючи тонів з неї до переживань власного серця. І от, перебувши бурю гніву та зневір'я, поет усе частіше обертається до тих давніх своїх тем, але з новими настроями підходить до них, немов знову передумав, перечув і перестраждав свої юнацькі спостереження з життєвих контрастів. Основним тоном його поезії робиться супокій, тихий смуток, якісь пантеїстичні поривання, спершу може й для самого автора неясні, бо не з повної свідомості вони вийшли, зате гарні й принадні своїм глибоким настроєм, що нагадує ліричні драми Кримського. Супокоєм філософа дихають тепер його поезії, що

 

Виливають в звуки муки — 
Світові, твої, мої ("Вийди, змучена").

 

У власній рані поет хоче розкрити "рани світові", — більше: прагне злитися з природою, з усім світом, розплистись у ньому душею, забувши недавнє минуле, що таких ран глибоких завдало було йому.

 

     Душа моя
Скрізь в повітрі розлилася...
Степом, небом пройнялася,
Світ в мені і в світі я. ("В степу").

 

В такому єднанні з цілим світом поет бажав би тепер бути просто музичним органом того світу, голосною луною розлитого скрізь у природі життя, кожний нерв свій струною зробивши. Цей пантеїстичний настрій у Олеся зродив навдивовижу гарні, тихою задумою й глибоким ліризмом перейняті поезії, як оце, наприклад, сумовите запитання:

 

Пожовклий лист в вікно моє влетів,
Немов про щось він мав сказати.
Немов один вмирати не хотів
І труп між трупами лежати.
Влетів, упав і більше не жиє...
Ах, і раніш він знав, що жить не буде...
Чому ж летів сюди в вікно моє
І впав мені на теплі груди?

 

Згаданим настроєм оддають і більші твори Олеся в цьому періоді, як поеми "Щороку", "Над Дніпром", "Трагедія серця" й інші, виказуючи тугу за щастям, невловимість його на тлі все тієї ж вічно мінливої боротьби в природі. Палкі поривання до щастя кінчаються в Олеся неминучим розчаруванням, вічним незадоволенням, непорозумінням між близькими істотами й самотністю, коли серце скрізь шукає любого привіту, "та ніхто не одгукнеться і ніде душі не чуть" ("Щороку"). Буває, як у поемі "Трагедія серця", що навіть перспектива нового щастя гине перед згадками про старе, немов пригасла тінь його бентежить спокій і докором стоїть перед людиною:

 

     умерле часом
знову воскресає,
встає в усій своїй невиданім красі
і журно дивиться на тебе.
Тремтять його уста
і чуються слова докору:
"Забув... забув і зрадив".

 

Страх, що "думка вічно буде літати над минулим" труїть хвилини раювання і становить справжню трагедію серця, що переживає "вічність мук" замість хвилинного задоволення.

Самими трагедіями серця поет, проте, себе не обмежив. Олесь, як і його герої, не забув минулого і відгуки колишнього — того живого й бадьорого настрою, що був вилився колись цілим каскадом надзвичайно сильних поезій — живуть у ньому, не вмираючи. Більше навіть, — і оті трагедії серця надихають його протестом проти панування самих особистих мотивів, дають силу перетерпіти самотність та одчуження.

 

Ти самотній? Завжди? всюди?
Викинь сміло прапор свій!
У пустелі життєвій
Без мети блукають люди.
Вдар не в дзвін, а в серце дуже,
Зважся жить, або не жить — 
І каміння закричить
І запалються байдужі. ("Мусить бути").

 

І, як показує недавня, п'ята зряду, збірка поезій Олеся, у нього збереглася та сила бити по серцях, запалюючи байдужих і небайдужих та накликаючи — 

 

Нових і слів, і діл блискучих,
Нових озбороєних надій,
Бажань і поривів могучих
І грому в бурі молодій!...

 

З гамором, з безтурботним сміхом, буйно влетів в українську поезію Грицько Чупринка (народ. 1879 р.) і вже першим збірником своїх поезій показав і свої гарні прикмети, яких у нього багато, так і хиби, яких у нього теж не бракує.

 

Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир! ("Гей на весла!"), — 

 

таким був один з перших покликів молодого поета. З усього він робить собі сміх, проти всього протестує, з усього силкується здерти якесь покривало, яке часто тільки ввижається поетові, усе на поетичні "дзеньки-бреньки" повертає:

 

Викликає ясний дух
Вірш легесенький, як пух,
Вірш, як усміх неньки,
Вірш маленький, коротенький
Без задуми, без вагання,
Без кохання, без благання, — 
І серденьку легко-легко,
Бо прогнали сум далеко
Дзеньки-бреньки ("Дзеньки-бреньки").

 

В багатстві звуків — сила Чупринки. Можна сказати, що він і сам зачарований, і інших може чарувати отією різноманітністю тонів, музикою ритму й рим, яку посідає його ліра, — і в них він милується, ними перебирає не як досвічений співець, а просто з стихійною, суто елементарною силою. Звуки — я сказав би, коли б не боявся тривіальності виразу — розпирають поета і рвуться на волю, на простір, навзаводи з вітром, з бурею, з піснею солов'я, з гамором життєвим. Запас ритму і рим у Чупринки просто таки невичерпний, і легко, граючись, немов кокетуючи своїм природженим даром, з словом поводячись як спортсмен, він обминає всякі труднощі і дає надзвичайно хитре й вигадливе мереживо найтоншого вірша.

 

Дрижать, біжать живі акорди
І настрій серцеві новий
Дає то поклик їхній гордий,
То жаль минулий життєвий. ("Звуки").

 

Але поза звуками, поза акордами — нема ще поета в Чупринці. Надзвичайно сильний у звуковій стороні, так само надзвичайно млявий він щодо художніх образів; широкий і різноманітний там, вузький і блідий, одноманітний і вбогий тут і брак фарб на своїй палітрі надолужує теж самими звуками. Але тут не сила вже виявляється, а тільки порожнє стрясання повітрям, що нікого не зворушує, нікого не страшить, нікого не займає й робить іноді просто комічне враження невідповідністю між метою й засобами, як оте "бахну! трахну!" в "Білому гарті". Часто, дуже часто замилування Чупринки звуками та безсилля в сфері образів виявляється накопиченням більш або менш гучних слів, які не справляють, проте, голосного враження, — як отой тріскучий "Ураган" з його вигаданим, надуманим "блиском-громом", "илом-пилом". І тут виявляється у Чупринки, поза зовнішнім громом та ефектами, така вбогість мови, що кроку він не може зробити, не взявши чи то москалізму, чи якогось суто-газетного виразу або навіть недоладного новотвору.

Так само зайвиною оддають у Чупринки та чимось чужим і його претензії на голосні фрази та лозунги, як отой його вславлений "бунт для бунту", або "муза кривавого сміху", оті демонічні котурни, на які час од часу пробує поет спинатись.

 

В темну далеч міжпланетну
Я мов Демон полечу
І звідтіль юрбу бешкетну (sic!)
Блиском ночі освічу ("Казка").

 

Або:

 

Смілим іспитом (!) смертельним,
Димом, полум'ям пекельним
Подихну
Вгору, вгору
Без розбору — 
Серед степу, серед бору
В полі, в морі,
На просторі,
Всі устої, всі підпори
Зворухну ("Ураган").

 

Дарма — зовсім це не страшно, бо всяк розуміє, що це лиш фрази й бенгальский вогонь, свого роду "дзеньки-бреньки", які, до речі, можуть бути на своїм місці, але порожнім дзвоном дзвонять, як "кимвал бряцающий", коли автор натужиться на щось демонічне. Тим часом муза Чупринки менш усього здатна спинатись на демонічні котурни і як навіть вона збирається "дзвоном радісних пісень" чарувати, то й те не зовсім до лиця їй, бо вона носить у собі тугу, що з розпачем межує. І коли вона творить не про людську славу, коли буває сама собою, тоді з'являються у автора великої сили й краси і незрівнянної щирості поезії, як "Останній звук моєї ліри" або "Перемога"

 

Я не гнусь, мов раб, під гнітом,
Доле, мачухо лиха,
Знай — з тобою, з цілим світом
Я, поб'юсь з лицем одкритим
Проти злості і гріха
Смерті в очі я загляну,
Жах могильний я стерплю:
Всеодно я маю рану
Нестерпучу, нездоланну — 
Рану смертного жалю ("Перемога").

 

Трудно з більшою силою й простотою розкрити "рану смертного жалю", як це зроблено тут, і коли автор говорить про перемогу, коли на іншому місці він обіцяв, що останній звук його ліри

 

Не буде криком безпорадним,
Не буде стогоном зневіри,
А гімном радісно принадним
Того співця, що лине в мрії
Перед морозом повновладним ("Останній звук") — 

 

то це тільки показує, що великий запас життєвої сили одважила поетові мати-природа. Але він сам ще мало що з тією силою зробив. Він ще не знайшов себе. Ще звуки, самі звуки, водять ним і йому лишається багато ще попрацювати біля того, що дала природа, щоб не метеором осяйним перелетіти в нашому письменстві, а глибший по собі слід полишити.

Зовсім інший має талан-долю Микола Філянський, що вже видав дві збірки своїх поезій. Байдужий до турбот життя співець природи, він відповідно до її змін розкладає й свої настрої ( "Calendarіum"), кохаючись переважно в блідих тонах, у завмиранні природи, в згасанні ясного світу, в споминах минулого.

 

І втихне сонця світ. І сяйва діамантів
Закриють дня красу. І ключ я свій візьму
І розгорну я літ колишніх фоліанти
І серцем весь ввійду в таємну їх пітьму. ("Над нивою".)

 

Вдумливо розгортає поет книгу природи, але і в ній читає ті самі загадки, які стоять і в людському житті й на які нема у нього ні одгадки, ні відповіді.

 

В холодну даль дивлюсь дарма,
І думи змовкли, стали...
Землі б спитав — лежить німа,
Небес — закрили хмари ("Я йду дібровою").

 

Якоюсь безнадійністю, глибоким принциповим песимізмом перейнято гарні й щирого чуття повні пісні Філянського. Рідко коли озветься він бадьорішим тоном і, правду кажучи, такі тони й не личать цьому співцеві особистих переживань і, поминувши одну хіба поезію ("Гукайте їх") йому їх і не вдати. Це чиста лірика, справжній голос серця, який ніколи не дозволить собі ні різкого слова, ні навіть жвавішого поруху, який оживлюється самим переживанням колишнього і тихими рефлексами на сучасне. На буйну роль такий голос і не важить, він бринить занадто, скажу так, інтимно, але це не заважає йому знаходити шлях до іншого серця, що й само настроюється в унісон до співця свого інтимного світу,

4. Поруч із цими визначнішими письменниками останнього часу виступає ще чимало інших, що своїми творами звертають увагу на себе й подають надії, що письменство їхніми працями буде розвиватись невпинно й рости на силах. Не до одного напряму належать вони, вплив різних літературних шкіл одбивають у своїх творах, даючи в них усе, чим живе сучасне громадянство, — всі ті змагання, до яких простують люди в широкому світі. Українське письменство давно вже, ще в творах своїх класиків, починаючи з Шевченка, переросло рямці того "домашняго обихода", на якого прокрустове ліжко хотіли його силоміць покласти. Воно бралося освітлювати — і по спромозі своїй таки справді це робило — все життя, не обмежуючи себе доктринерськими загородами та зовнішніми перетиками, що понаставляли кругом лихі люди та обставини. Людина, вся людина, з усіма її потребами й широкими змаганнями — ось що було об'єктом нашого письменства, і новітнім письменникам без міри вже легше йти шляхом, протоптаним попередниками в цей бік. Не беручись ворожити долі нашим молодим авторам, я дозволю собі навести тут наймення тих із них, що, здається мені, твердо стали на літературному полі і вже тепер, коли ще навіть не розгорнулись уповні на всю міру свого хисту, являють собою корисних і надійних робітників.

Поет і повістяр П. Капельгородський в своїх творах виводить далі нитку кращих традицій українського письменства. Оповідання, а надто поезії його, на громадянські теми переважно, перейняті наскрізь бадьорим настроєм борця, — це справді "відгуки життя", як назвав Капельгородський збірку своїх поезій, в яких чимало знайдемо образів і картин з українського побуту та природи і разом одгуків на сучасні мотиви.

Стихійною, хоча й необробленою подекуди силою віє од поезій Ю. Будяка (псевдонім), що кохається в різких тонах, в яскравих фарбах, у сатиричному погляді на життя. Його збірка "Буруни" дає зразки сильної лірики як на громадянські теми ("Ідилія", "Веселий марш" тощо), так і з особистих переживань ("Квітчастий танок", "Мій шлях" та інші). З прозових творів Будяка звернули були на себе увагу цікаво й колоритно написані "Записки учителя", що подають картину вчительського бідування на Україні за недавніх часів.

Молодими померли поети — Ол. Козловський (помер 1898) та О. Доорохольський (помер 1900), твори яких можна назвати справжніми передсмертними мелодіями. Особливо подавав був надії Козловський, що його Франко вважав "одним із найталановитіших, а може навіть просто найталановитішим поетом нашої наймолодшої генерації"; пахощами молодощів, щирою тугою за страченим життям оддає його збірка "Мірти й кипариси".

Повісті й оповідання Наталі Романович-Ткаченко ("Мандрівниця", "Манівцями", збірка "Життя людське") перейняті революційним романтизмом, малюючи обставини й напрями серед революційної української молоді. Авторка постає немов літописцем-белетристом нашого революційного руху, який пережила сама й який дав їй силу матеріалу для художнього малювання. У героїв Романовички багато ліризму та тієї туги за особистим щастям, що показує мрійну, м'яку вдачу, яка часто входить в колізію з суворими обставинами революційного життя. Далеко од всяких політичних бур стоїть і суто побутовими рисами розпочала свою літературну діяльність Марія Проскурівна (оповідання "Од сіна до соломи" й "Пані писарка", повість "Уляся"), Спокійним тоном і в простенькій, напіветнографічній формі вміє Проскурівна мережити гарні картини з українського життя, даючи пластично вимальовані постаті дійових людей.

Леонід Пахаревський — співець одцвілих надій, тужливих переживань, яких рясно доводиться зазнавати серед нашої буденщини чулому й жадібному на добро та красу серцеві. "Свята нема, бо не видно на землі щиро веселих очей і мелодій радісних не чути" ("Пісня дзвона" ) — це основний мотив Пахаревського, що озивається на ту буденщину життя то побутовими картинками ("Буденні оповідання"), то ліричними рефлексами ("Пожовкле листя"). Це чистий лірик з натури і через те кращі у нього твори останньої категорії і слабше вдає він заклики до боротьби, що фатально збиваються раз у раз на розпачливе бажання: "Хай буде, що буде, аби тільки не буденщина, бо вона засмокче, скрутить, знесилить, уб'є ("Під новий рік"). Цю спільну з Пахаревським песимістичну рису має Надія Кибальчич-Козловська (померла 1914 p.): вона теж у своїх поезіях та оповіданнях здебільшого торкалась запитів та переживань інтелігента-сучасника, душу якого розпинають впливи складного життя, скажу так, на хресті самоаналізу й рефлексів. Авторка, видимо, сама глибоко переживала ті перехресні впливи і це одбилось на її творах (окремо видано "Поезії" та "Оповідання") тужним колоритом шукання якогось незнаного щастя, навіть просто тихого відпочинку для душі, — шукання, що кінчиться раз у раз трагедією розбитих надій.

Галина Комарова і Галина Журба (псевдонім) дали по кілька гарних поезій та оповідань з реального життя, що дозволяють сподіватись од авторок їх дальшого поступу; на жаль, творчість обох письменниць якось малопродуктивна. Симпатичний гумор пробивається в мініатюрах Майорського (псевдонім), що теж зовсім перестав останніми часами показуватись на літературній ниві.

Зробила чималий поступ у своїх останніх поезіях Христя Алчевська, поетеса квіток, туги за сонцем, за високостями ідеалу, за чистою красою. Дедалі меншає в її поезіях (збірки "Туга за сонцем", "Вишневий цвіт", "Пісні серця і просторів") штучного пафосу, а натомість щирого чуття прибуває й технічної вправності. Близько настроями стоять до Алчевської Максим Рильський (збірка поезій "На білих островах"), Яків Мамонтов та Ол. Неприцький-Грановський ("Пелюстки надій" і ін.) з їх естетизмом та замилуванням до краси, яку вони шукають у природі та в переживаннях закоханого серця. Прихильником чистого мистецтва виступає й Михайло Жук, що в поезіях своїх ("Співи землі") розробляє переважно мотиви особистої лірики. З прозових творів Жука відзначається чистотою рисунку й настроєм оповідання "Тільки встати", що нагадує імпресіоністську манеру Чехова з його влучним образом життєвої буденщини.

Пошарпане обличчя нервового інтелігента XX ст. визирає з розпачливого квиління Петра Карманського. У нього можна знайти чимало поезій з сильним настроєм, висловленим у яскравій образній формі ("Ой люлі, смутку"), та багато разом і претензійності, що зводить цього талановитого поета на похилу стежку рисковитих з художнього погляду експериментів (збірка "Пливем по морю тьми"). Силою обурення й вислову відзначаються останні поезії Карманського на воєнні теми ("Кривавим шляхом").

Форма перемагає у Сидора Твердохліба, відомого також своїми перекладами українських поетів на мову німецьку та польску. До віртуозності часом доводить форму в своїх поезіях Василь Пачовський (збірка "Розсипані перли"), у якого, очевидячки, домінує теж естетична кісточка, що часто виявляється просто порожнім кокетуванням вигадливою формою. Цілком нещасливо випали символістичні спроби Пачовського ("Сон української ночі"): роблений пафос автора не доходить до серця, не запалює його й лишає читача холодним.

Ніжністю тонів та красою вірша звертає увагу на себе один з наймолодших поетів Павло Тичина, лірик з задуманою, мрійною душею і разом з великим нахилом до новаторства в сфері вірша. Його поезії, особливо останнього часу, часто вражають лаконізмом і силою вислову, що виявляють небуденну оригінальність. Подає добрі надії Дмитро Загул як оригінальними поезіями ("З зелених гір"), так і перекладами, одмітними легким, мелодійним віршем.

Можна б ще, опріч згаданих, назвати кілька імен, але останні мало вже що додадуть до загальної картини сучасного українського письменства, що пройшло перед нами на попередніх сторінках.

Та звичайно, що на красному письменстві не обмежується вже тепер наша літературна продукція. Відколи почалась і розвивається преса, відтоді повинно було з'явитися й чимало нових працівників на полі публіцистики, літературної критики, взагалі поточної літературної роботи, що заповнюють своєю продукцією наші періодичні видання.

Згадаємо тут Л. Бурчака, О. Грушевського, В. Доманицького (помер 1910 р.), Д. Донцова, Вол. Дорошенка, Д. Дорошенка, М. Євшана, В. Левинського, В. Липинського, М. Лозинського, А. Ніковського, В. Панейка, С. Петлюру, В. Піснячевського, М. Порша, В. Прокоповича й ін., працею яких держиться тепер наша література нинішнього дня, освітлюючи всякі справи нашого громадського та літературного життя з погляду національних потреб та інтересів.

Згадані працівники та інші, що все збільшують кадри літературних сил, можуть бути за фактичну заруку того, що "не вмре поезія, не згине творчість духа", не вичерпається й не засохне джерело духовної діяльності серед українського народу. Людський дух, жадний на правду і поступ, вічно посилає і слатиме нових і нових творців, що й самі без упину йдуть до світла і правди, і ведуть усіх, хто так само не задовольняється буденщиною й прагне вищих форм щиролюдського життя. В цьому безупинному шуканні маємо гарантію й нашого розвитку у прийдущі часи.

 

5. Але перед тим, як перейти до тієї стадії вищого розвитку, довелось нам зазнати таких ударів, у яких навіть на все здатна й безмежно безоглядна російська дійсність себе перевершила. Наш огляд письменства та його громадського підкладу й долі неповним був би, якби ми не згадали про обставини тих чорних років, що пережило українство напередодні свого національного воскресіння.

19 липня 1914 року зірвалась буря великої світової війни. Росія —  офіційна самодержавна Росія, що нічого не забула і не навчилася нічого — почала її з актів, які нагадують 1876 рік, тільки в безмірно більшому та ширшому масштабі. З одного боку, зроблено претензійний жест на адресу австрійських "поневолених" народів, що їх, сама ходячи в ярмі, Росія бралась "визволяти", з другого — тією самою рукою зараз же, в ту ж мить, схоплено за горлянку український народ, щоб перетяти йому всякий доступ свіжого повітря в легені й нарешті зовсім перервати його національне життя. Війна, як відомо, розпочалась дебютом галицьких москвофілів, які на той час, в особі своїх проводирів, зібралися в Росії і зложили до царських ніг долю своєї батьківщини. Не хто, як вони ж, і задали тон усій отій визвольно-облудній кампанії. Настроївшись по-москвофільському камертону, першу перемогу над ворогом російська влада здобула тут, у Києві, бо вже другого дня по оповіщенню війни припинено газету "Рада", а трохи згодом і всю українську пресу, не виключаючи навіть спеціальних, наукових тощо органів. Винесена військовою хвилею на гору цензура кинулась надолужувати за той час, коли їй були короткі руки принаймні до суто літературних творів, і українське письменство одразу вступило в смугу справжнього військового терору. З почину київських цензурних сфер витягнуто з пороху колишню українську "конституцію" — таємний указ 1876 р.. і почато прикладати його навіть у деталях, забороняючи, напр., фонетичний правопис і вимагаючи забутої вже "ярижки"("lех Floriniana"); знов пішла гонитва за окремими словами і терміни "Україна", "український" зникають навіть з російських газет; одна за одною конфіскуються українські книги, надруковані ще за спокійних часів... Цензори одверто й цинічно нахваляються, що тепер, коли вже "визволено" Галичину, їм цілком розв'язано руки на Україні, і вони аж тепер здужають "зробити кінець" українській справі. І легко зрозуміти те розпачливе питання, яке передсмертним криком вирвалось у одного з найкращих заступників старого покоління, у Ол. Русова: "Та чи єсть же, чи існує тепер те українське життя", коли всі ознаки його винищено?

"Визволення" Галичини справді до краю розв'язало руки російським властям та охочим патріотам. Слідом за російським військом сунули до Галичини Дудикевич з товариством і, ставши господарями в рідній землі, вони кинулися нищити все, що нагадувало їм про їхню недавню ганьбу, безсилля й зрадництво. За допомогою російської адміністрації й того гайвороння, що звідусіль злетілось на теплий труп добитої, здавалось уже, Галичини — зчинилась там справжня оргія обрусительства. Де з'являлося російське військо — там зараз же замовкали українські видання; зникали школи, нищились "Просвіти" і всі інші, навіть суто економічні, організації, за вітром і з димом пожежі пускались пошматовані українські книжки. Справедливо зауважив один із галицьких письменників, що мали ми добру оказію "побрати практичну лекцію того, як то наші літературні пам'ятки пропадали в старину, в Х — XVIII ст., та зрозуміти, чому копії деяких наших пам'яток заховалися на далекій півночі, а в нас і сліду по собі не лишили. Адже Торки, Хозари, Берендії, Печеніги, Татари, Турки і всякі інші племена, що перевалювалися через нашу етнографічну територію, не могли виявляти більше розуміння для нашої культури від теперішнього христолюбивого воїнства" (Вол. Гнатюк). Останнє, здається, таки перевершило своїх попередників-хижаків. Руїна —  це слово таке знайоме з нашої історії — не тільки матеріальна, але й руїна культурна йшла слідом за переможною армією російською; пустеля запанувала на місці колишніх культурних вогнищ. Так і згадувались слова старого українського патріота: "Проходя тогобічную... Україну, потім на Волинь, в княженіє Рускоє ж до Львова, Замостя, Бродів і далі странствуя, видіх многії гради і замки безлюднії і пустії, вали негдись трудами людськими аки гори і холми висипанії і тільки звірем дивіїм прибіжищем і водворенієм сущії... І поболіх серцем і душею, яко красная і всякими благами ізобиловавшая земля і отчизна наша Україно-малоросійськая во область пустині Богом оставлена" (Величко). А серед тієї пустині москвофільське гайвороння "насаждало" православіє та російську школу, силоміць неволею перетягало нещасних галицьких хлопів на "русскихъ и православныхъ", попереду позганявши з місць та на Сибір позасилавши усіх визначніших українських діячів або навіть тих, про кого була думка, що вони виступатимуть проти москвофільських оргій.

 

Минали місяці; прийшли різдвяні свята
Й ніхто їх не стрічав у галицькім селі.
Не вдарив в церкві дзвін. Україна рознята
Від болю і журби приникла до землі
І ревно плакала над свіжими гробами,
Що постелились скрізь — долинами й горбами (Карманський) — 

 

таку картину малює самовидець з того страшного часу новітньої руїни. Кров'ю обкипало серце в українців, коли доходили сюди жахливі звістки про те, що діється в Галичині, і тим гірше почувалася несила щось подіяти, чимось допомогти під цей проклятий час, коли над усім запанувала гармата. Здавалось, що прийшла пора останнього конання. Декому й справді-бо ввижалось, що над Україною пронеслась катастрофічна хвиля, що всі здобутки українства винищено, з корінням вирвано, що затоптано й запльовано навіть те місце, на якому вони буяли. На якийсь час усе мусіло знов піти під землю, та вже тепер пропала була надія на те, що є на світі куточок, де не має сили жандармський чобіт, куди не сягає цензорська рука. Був такий момент — кінець 1914 і початок 1915 р. — коли на всенькій нашій етнографічній території не виходило жодного українського видання і тільки за бойовою лінією, на чужині, ще озивалось слово протесту проти нечуваної кривди, що чинилася над "братнім народом" рукою його непроханого "визволенця".

Вже з коротеньких цих заміток видно, на яку дорогу зійшло було українство. Але це невимовно тяжке становище погіршувалось ще тим, що не самих урядових репресій довелось українству зазнати. Далеко гірше і тяжче боліла заступників свідомого українства та реакція, та "освободительная" манія, той психоз патріотичний, що враз опанував і посів усе громадянство в Росії, навіть ті його частини, з якими ніби налагодилось було за попередніх часів співробітництво в української інтелігенції. Українці, що з перших днів війни її справжній підклад на власній спині відчули і стали в опозицію до того військового чаду, який охопив усіх і все в Росії — враз опинилися в повній ізоляції; в момент загального — певна річ, нещирого — братання класів і націй, загального замирення й опрощення, на словах тільки, старих гріхів — вони лишились єдиним "внутрішнім ворогом", і у них одразу порвались усі зв'язки з суголосними елементами серед російського громадянства. Ми різними мовами говорили і, певна річ, не розуміли один одного. Навіть кращі заступники російського громадянства умовляли українців тільки терпіти і коритись, обіцяючи допомогу на колись і разом докоряючи, що українці прогортають ту страшну правду "визволення", яке руїнницькою хвилею прокотилось од краю до краю всієї української землі й особливо залило нещасну закордонну Україну. Це кращі, — а гірші зовсім розперезались і вже без жодного сорому, з цинічним знущанням добивали повалене, здавалось, українство. Усякі Струве, Муретови й інші російські націонал-ліберали перевершили вже й одвертих чорносотенців і під захистом військової цензури справляли свої канібальські танці над поваленим ворогом. "Тебе нема!" — писав про Україну Олесь — 

 

"Тебе нема"! Чому ж над місцем тим,
Де ти стоїш, так смішно їм?!
Кому показують дорогу?
І так знущаючись, над ким
Свою справляють перемогу?!

 

І прилюдної на це відповіді не було та майже не зустрічали й одсічі переможці: що урядова, а що й громадська цензура зв'язувала думку і хіба сама одна "Украинская Жизнь", під вічним цензурним обухом, пробувала систематично підіймати хоч краєчок завіси, що спустилась над українською справою, та ще з чужих видань "Русскія Записки" й "Голосъ Минувшаго" озивались на українські теми прихильно.

Легко зрозуміти, як почувало себе українське письменство за таких обставин: воно враз замовкло. Не було йому ні притулку після катастрофічної загибелі всієї української преси, та не було як і говорити під цензурною довбнею, коли не тільки думки, а й сама мова знов стала об'єктом цензурних заходів. Правда, весь час воно робило спроби відновитись і знайти якийсь вихід з тісного гробу, куди його покладено, тікаючи з одного міста до другого: київська "Згода", харківське "Гасло", одеська "Основа", московський "Промінь" і т. ін, —  але ці спроби цензура доганяла на перших же числах і нищила. Нелегальні видавництва ("Боротьба" й інші) теж не могли встояти через технічні труднощі. Тим-то про письменство на Україні у цей тяжкий час говорити, очевидно, нема чого. Так само не могло воно рости й за бойовою лінією, на руйновищі спалених осель, сплюндрованих міст і сіл, витоптаних нив, у таборах вигнанців, на чужині, знов же таки без притулку й пристановища. Не до "звуковъ сладкихъ и молитвъ" було українській музі в цей час і ті нечисленні літературні новини, що чудом доходили до нас з-за бойової лінії, буквально кров'ю обкипали, малюючи жахливі картини руїни, бойовища, насильств, знущання над усім, що дороге людині. Серед цих пісень війни особливо відзначаються поезії П. Карманського (цикл "Кривавим шляхом" — болючі відгуки на знищення Галичини), дещо з творів Б. Лепкого, Кобця й ін., що з'являлось на сторінках віденського "Вістника Союзу визволення України". Мало було таких літературних відгуків на національне лихоліття наше, але те, що було, має свою характерну рису. Незважаючи на всі страхи, що довелося пережити українцям, окрушини українського письменства під військовий час не одбили в собі жахливих мотивів завойовницького патріотизму, не виявляють агресивних тенденцій і навіть почуття нерозважної, такої зрозумілої за данних обставин, помсти за подіяну кривду. Навпаки — вищою людяністю обвіяно багато з тих новітніх творів українського письменства, що появилися під ці часи загального здичавіння і потоптання всього людського на землі. Як зразок, пригадаю тут оповідання А. Крушельницького "Між окопами". Ніч під різдво. Вояки сидять у своїх шанцях, переживаючи хто в душі самотою, хто в товариській розмові цей великий, для кожного українця романтичною поезією обвіяний "святвечір", "І якась така туга обхопила всіх, що слова вмовкали на устах, розмова рвалася, запанувала розбільна мовчанка. Вона страшніша була, ніж найжалібніші слова"... І враз не видержали вояки: наперекір усякій обережності, по шанцях залунав спів, — рідна колядка "Бог предвічний" широкою луною розлилася навкруги, одбиваючись у далекому холодному небі. "І вже ми умовкли, вже скінчили колядувати, — так кінчається оповідання, — а звуки коляди луною котяться по горах. Вискакую з окопу — не можу зрозуміти. Чи то справді луна така йде? Ні!.. То таки чути спів і здалека, з долини, від ріки. Від ворожих окопів. І ще десь на нашому крилі заблукав кінець коляди. І тут, і там... І в наших, і в ворожих окопах. Неначе перекликалися два могутні хори, так лунає в повітрі величня поважна арія нашої колядки". "Свої, українці, і з сього і того боку", "діти одної матері, рідні брати" — стояли навпроти себе, готуючись смерть завдавати один одному і таки справді завдаючи...

Оця страшна свідомість братовбивчої боротьби, якої не могли ні на одну мить позбутись і заглушити в собі свідомі українці з того і з цього боку бойової лінії, ці "вороги-брати", певно положила свої сліди на всю психіку українців і одбилась вона безперечно і в письменстві військового часу. До обурення проти ворога раз у раз домішується оце почування туги через нелюдську суперечність, що порізнила й розвела "дітей одної матері" та кинула їх у ворожі табори, примусом "ворогів" з них ізробивши. І через те нема справжньої ворожнечі, а більше суму пробивається навіть тоді, коли серце горить з обурення, коли душу заливає почуття помсти за кривду. Фатальна доля українського народу найдужче, може, виявилась у цій кров'ю позначеній суперечності...

"Війна в кривавих ризах тут", як писав ще Котляревський. Війна з усім її страхіттям. І точилася людська кров і кінця-краю тому не було видно... Але та сама війна, що мала навіки-вічні Україну приспати і в холодну могилу покласти весь український народ — зробилась початком його воскресіння. "Останній удар", занесений над Україною, впав на голову її ворогів. Це можна було наперед угадати, тямлячи рясну історію всіх таких "останніх ударів", які не раз переживала вже Україна і після яких через щось до нового, знову ж таки "останнього" удару треба було ворогам братись. "Останнього удару" завдав українському письменству р. 1847 Микола І; "останній удар" прочувається у Валуєвському "не было, нjatтъ и быть не можетъ"; безперечно, останнім ударом здавалося творцям указу 1876 р. їхнє хирне діло... І навчені досвідом українські письменники знали, що життя сміх собі робить з цих "останніх" ударів, з цих заходів людей, що втратили голову од хвилевої перемоги. Під час найбільшої оргії україножерства, року 1915-го, я, напр., з повною свідомістю й повною ж відповідальністю за свої слова писав, — по-російськи, бо по-українськи ніде було: "Съ несомненностью можемъ утверждать, что послjatдній очередной ударъ по украинской литературjat является дjatйствительно послjatднимъ — но лишь по системjat, съ которой никакая честная и свободная литература несовместима".

Слова ці історія довела до діла. Останній удар по українству обернувся на самих напасників, на систему, що тими ударами лиш жила й живилася. Справдилось віще слово до України великого борця за визволення українського народу:

 

Та прийде час — і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі. (Франко).

 

Після визволення має, видима річ, прийти пора культурного будівництва творчого хазяйнування в своїй хаті і на своїм полі. І, певне, перша в цьому хазяйнуванні черга належатиме письменству: воно своє діло зробило за страшних обставин поневолення — зробить його і за нових форм вільного життя. Інші завдання стоятимуть перед ним, але істотна природа його — оте висвітлювання усіма сторонами народного життя — навіки лишиться непорушною...

 

Вернутися (Розділ 14) Зміст Далі (Розділ 16) ELUL logo