|
Вернутися (Розділ 13) | Зміст | Далі (Розділ 15) | |
Розділ ХІV
Наступного дня Комаха чекав на Вер. Він не зважився був прийти до Ельснерів і подзвонити. Він не хотів бути нетактовним. Він стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Він стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Він міг простояти годину, добу й не помітити, як лине час.
Накрапував дощик. Іноді переставав, іноді збільшувався. Вер могла зовсім не вийти з дому, але він стояв і ждав.
Нарешті — Вер! Комаха пішов назустріч.
Вер спитала:
— Ви йшли до нас?
Він не йшов до них, він ждав її. Запитання поставлено так, що Комаха відповів:
— Ні!
— Ну, якщо ні, то проведіть мене.
Вони пішли, Вер ішла трохи попереду. Комаха дещо відстаючи. Він бачив вигин капелюха, підголену шию, кінчик гострого прямого носа, обтягнене синім жакетом плече.
Вони пройшли кілька кроків, коли Серафікус перервав мовчання:
— Я хотів би поговорити з вами, Вер.
Вер запропонувала:
— Повернімось додому! Там буде зручніше.
Вони піднялись по східях. Комаха йшов за Вер. Ноги в панчохах кольору достиглої пшениці були міцні й стрункі. Коротка синя спідниця окреслювала м'який прямокутник над литками, де згинались ноги. Поруч з ними на східцях, вигинаючи гнучке тіло, сходинка за сходинкою, підіймалась кішка з пожадливими круглими зеленими очима. Вона йшла нечутно, ледве торкаючись лапами сходинок. На східцях різко пахло кошачою уриною.
Вер почувала, що Комаха хвилюється. Його хвилювання передавалось їй. Вона не наважувалась озирнутись. Вона вся була в напруженому чеканні несподіванки: відчуття краю безодні, моменту зриву, хвилинної миті падіння шкереберть у непритомність, у провалля.
Вона була певна, що ось зараз, як тільки вони ввійдуть у кімнату, він схопить її, закине обличчя і, притиснувши її до себе, відкидаючи рукою волосся, пожадливо й злісно прошепоче їй в уста, в її закинене обличчя:
— Я люблю вас, Вер! Я хочу вас, Вер!
Підвладна своїй уяві, Вер почервоніла. Кров прилинула їй до обличчя. Обличчя палало. У тремтінні похололи пальці, чоло і ніс. Вона зблідла. Вона не здавала собі ясно справи, що вона зробить, якщо це станеться — відповість «ні» абож покірно й мовчки простягне, віддаючи й віддаючись, уста. Чи може, ображена різким рухом настирливих рук, вирветься в обуренні від нього і сухим гострим тоном, хльосканням батога, обірве:
«Василю Хрисанфовичу! Ви забулись!»
Нервуючись, вона одімкнула двері французьким ключем. Непевна себе, вона швидко відчинила двері до своєї кімнати:
— Йдіть!!
Хіба можна передбачити перебіг подій? Вер знала одне: масивна постать дужого Комахи імпонувала їй.
Зрештою вона губилась перед цим великим масивним чоловіком.
Комаха ввійшов у кімнату і спинився біля дверей. Він не рухався. Це дало їй можливість дещо заспокоїтись. Вона ще тремтіла в нервовому напруженні, але тремтіння поволі спадало вже. Вона ввійшла в ролю чемної господині. Ритуальна усталеність форм вступала в свої права. Вона запропонувала:
— Прошу, сідайте!
Комаха сів. У свідомості Вер промайнула уява того, що він оце зараз зробить, як вона підійде до фотеля, в якому сидить Комаха, стане біля фотеля. Комаха простягне їй руку, вона дасть йому свою. Повторюючи уявлену вигадку, вона наблизилась до фотеля.
Комаха не дивився на неї. Він узяв зі столика попільничку й почав уважно й мовчки розглядати, ніби прийшов сюди навмисне тільки для того, щоб подивитись на цю попільничку.
Поводження Комахи здивувало Вер. Воно справило на неї враження, їй здавалось, що це певність чоловіка, здатного на спокійну й врівноважену методичність вчинків, що плекає в собі повільність ведмедя. Що це тваринний спокій. Вища міра чоловічої певности себе і жінки, яка повинна йому належати.
Уникаючи очима зустрічатись з Комахою, Вер поглянула на його масивні, важкі папьці... Цими пальцями гнути срібні карбованці і вузлом в'язати залізну кочергу. Вер відчувала, як хруснуть кості і в слабій безвільній безсилості здригнеться її тіло в його важких обіймах.
Не підводячи очей з попільнички, грузький і масивний, заповнивши своєю монументальною мішкуватою постаттю вузький для нього фотель, Комаха почав говорити. Він говорив, розтягуючи слова, з перервами між окремими уривчастими нескінченими фразами.
— Бачите, я прийшов... Вчора трапилось непорозуміння. Ви, певне, мене не зрозуміли.
Слів було надто мало, щоб сказати все, що він мав сказати. Йому було важко звільнитись від спротиву цих двох слів «непорозуміння» і «не зрозуміли», що перші прийшли йому на згадку і в яких він безпомічно заплутався.
—Я не хотів би, щоб між нами були непорозуміння. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли, бож я зовсім не такий, як ви можете гадати, а навпаки.
Говорити було важко, як людині, що довго бігла навздогін за трамваєм.
— Так ось я прийшов попросити в вас, якщо це можливо для мене, пробачення.
У владі свого уявленого збудження Вер не усвідомила сенсу сказаних слів. Слова, що їх вона чула, доходили до неї через якийсь туманний серпанок; це були глухі, далекі, розчавлені слова, які належали невідомій мові. Кожне слово було відокремлене, існувало само по собі і для себе. Не мова, а невідома «заумь».
Пробачення? Чому пробачення? Вона не зрозуміла сказаного. Що значило це слово? Та хіба не все одно, що говорить ця людина з лапами ведмедя?! Всі слова однакові, і всі вони непотрібні. Жадне слово не означає нічого. Вер ждала.
Комаха обірвав. Розгублено він поглянув на Вер, на її стиснені губи, на зблідле обличчя. Боляче відчув усю безплідність своїх нікчемних спроб виправдатись. Усе загублено. Пробачення не дано.
Стиснув руку і глухо в агонії безнадії сказав:
— Ну... то... я… піду.
Він підвівся.
— Ви йдете?
— Й-ду!
Слово було таке коротке, обірване, зім'яте. Купка болю. Одчай невиправданих знищених сподіванок.
Вер стояла перед Комахою. Тільки тепер вона побачила змучене обличчя Комахи, спазматичну гримасу на його губах.
Учорашній день спустошив Комаху. Він оголив його. Комаха відчув огиду до себе. Вночі він не спав, він не міг працювати сьогодні зранку. Те, що вчора сталося, Комаха сприйняв як цілковиту катастрофу. Він був свідомий своєї провини перед Вер. Він поводився безглуздо, підло, брутально, як негідник, як людина без сорому й чести. Він дозволив собі вчора в розмові з Вер говорити на хисткі й двозначні теми. Бруд є завжди бруд, нечисте завжди нечисте.
Чим, власне, відрізняється його вчорашнє поводження від поводження того приятеля Вер, що в листі до неї писав: «люблю й хочу», і що на нього з обуренням нарікала Вер? Комаха гірко докоряв собі. Вся непристойна безсоромність його вчорашніх розмов з Вер була тепер для нього ясна й безперечна.
Що після всього повинна була подумати про нього Вер? Він називав людські пристрасті низькими, плотські бажання - нечистими. Але як повірить йому Вер, що все це з його боку зовсім не була двоїста нещирість і гидке зрадливе лицемірство? Як упевнити її, що він говорячи про зречення й чистоту, не мав жадного наміру заховати цими словами пристрасть - любовне бажання нестримного свого «хочу». На стіні його кімнати висіла тепер машкара розпусника з порожніми очима й щоками, нафарбованими циноброю.
Налагодити такі хороші, такі милі, такі прості взаємини з Вер і тоді раптом попсувати все. Сьогодні він прийшов до неї покутувати свої гріхи й злочини.
Хай сказане сказав не він, хай і не він перший насмілився на поцілунок, але не треба ошукувати ані себе, ані інших. У нього вистачило внутрішньої сміливости й сумлінности визнати, що це не вона, а він перший сказав: «Люблю». Вер сказала, замість нього, не сказане ним. Тим гірше, що сказав не він. Коли б це зробив він, у нього не лишилося б цього гіркого присмаку лицемірства. Він не довіряв більше собі.
Вер стояла перед Комахою й посміхалась. Позасвідомо вона зрозуміла, що Комаха, попри всю свою масивність, слабкий, безсилий, несміливий, пасивний, що це не він, а вона міцна й дужа, що вона може зробити з цим Комахою все, що хоче.
Вона поклала йому руки на плечі і зазирнула у вічі:
- Ну, так що ви хочете мені сказати?
- Я? Вам? Багато, Вер! Дуже багато! Ви не сердьтесь на мене. Вчора я поводився з вами брутально. Я ніколи в світі не наважився б прийти до вас сьогодні й ще раз побачити вас, коли б мені не було надто прикро, і не тільки тому, що я вас образив, але що й шкода мені наших взаємин, які я так недоречно попсував.
Тільки тепер зрозуміла Вер, у чім справа й що до чого, - він прийшов просити пробачення за те, що зробив не він. Вона боялась людини, яка найбільше в світі саме боялась її.
Захлинаючись від сміху, через сміх, Вер каже:
- Серафікусе! Це незрівнянно!
Мимоволі обличчя Комахи розпливається в посмішку. Він починає сміятися. Він бере Вер за обидві руки. Він не певен, що так годиться зробити, але він такий приголомшений розгорненням подій, що не зовсім усвідомлює свої вчинки. Для нього ясно одне, що Вер не сердиться на нього, що він, очевидячки, зробив або сказав якусь смішну недоречність.
- Я поцілую вас, Серафікусе, тільки з однією умовою, не просіть пробачення, не просіть, бо я не можу. Не можу, Серафікусе!
Комаха відчув у своїх руках слухняне, покірне тіло Вер.
| Далі (Розділ 15) | Зміст | |