|
Вернутися (Розділ 12) | Зміст | Далі (Розділ 14) | |
Одного чудового ранку вони сиділи в саду, і м'яке осіннє сонце грало на брунатній теракоті ваз, на білій фарбі лав, на квітах і на жовтій гальці доріжок. Ранок здавався особливо ясним і свіжим не тільки тому, що сяяло сонце, але що на лаві поруч із Комахою сиділа Вер. Комаха відчував особливу приємність сидіти поруч із вродливою жінкою, бачити її профіль і іноді обережно й нерішуче кінчиками пальців, ніби боячись, торкатись її руки.
На відкритій естраді відбувалась проба симфонічної оркестри. На ясному тихому прозорому повітрі скрипки звучали підкреслено чітко, як коштовні й рідкі страдіваріюси: немов земля, небо, дерева з золотим листям були декою скрипки, і загублену тайну медожовтого прозорого лаку, що звучанню страдіваріюсівських скрипок надає таємничої вишуканости, несподівано розгаданої й розлитої в густій прозорості насиченого лакованим розчином осіннього повітря.
Вони говорили про кохання! Вер розповідала про те, що вчора вона одержала листа від одного свого колишнього приятеля.
— Далебі! Вони всі пишуть однаково: люблю й бажаю! Вони певні, що наспівувати жінці «люблю й бажаю» — це зробити для неї найбільшу приємність, ніби на світі немає інших слів абож немає інших способів сказати жінці щось приємне!
— О! — відповів Серафікус, хитаючи головою й трохи обурений, — бажати жінку — це не поважати її. Жінка повинна бути недосяжна! І ви мені здаєтесь недосяжною, Вер! Молоді люди, недосвідчені в житті, у філософії і у своїх почуттях, звичайно не задовольняються з того, щоб споглядати жіночу вроду і находити втіху саме в цьому лише спогляданні. Вони віддають перевагу своїм низьким пристрастям. Вони поводяться з жінкою брутально й безсоромно. Ви, Вер, — додав він, хвилюючися і з тривогою, — повинні визнати, що моє до вас ставлення ніколи не було нечемним абож безсоромним?
Вер подивилась на Серафікуса, помітила його стурбованість і поспішила заспокоїти:
— О, ні! Ваше поводження було завжди чемним і стриманим! Ви стримана людина, Серафікусе!
Можливо, в її очах промайнула ледве помітна іронічна посмішка.
Комаха з задоволенням упевнився, що Вер поділяє його думки, й, несміливо торкнувшись її руки, сказав:
— Взагалі, — сказав Серафікус, — я не припускаю, щоб чемна людина могла наважитись образити жінку, виявивши свою до неї хіть. Це огидно й мерзотно! Про яку чемність абож повагу може говорити людина, яка робить це? Цим вона ображає її!
Вер згадала деякі епізоди зі свого власного життя і не згодилася з доктором. Вона не знаходила нічого образливого в тому, що викликало в Комасі почуття обурення. На слова Комахи, патосні, бурхливі й аскетично цнотливі, вона не сказала «так», але не сказала й «ні»! На відповідь вона воліла промовчати. Вона не згоджувалась і не заперечувала. Вона прислухалась до тонкого мелодичного співу скрипок в увертюрі ванерівського «Льоенріна».
Музика обірвалась і дириент різко й сухо постукав паличкою по дошці пюпітра. Вер звернулась до Комахи:
— Я слухаю вас, Серафікусе. Невже ж ви ставите стриманість вище кохання й любощів?
— О, ні, але мене дивує, чому припускають, що найзручніше становище, щоб милуватися з жіночої вроди, це коли чоловік приймає позу чотириногої тварини, а жінка лягає на спину?(1) Що є ганебніше й безсоромніше, як подібне поводження з вродливою жінкою?! Це все одно, що обікрасти злидаря, знущатися з дитини, зрадити приятеля.
І знов скрипки, фаоти й флейти перервали Серафікуса. В теплому м'якому повітрі звуки флейти прозвучали особливо ніжно й непомітно розтанули за яром над блакитною річкою.
За яром, за кручею, за клубками осінніх темночервоних квітів голубіла річка, голубіло небо. Голубіла, голубіла глибока блакитна далечінь. Осінь. Музика. Сонце! Тиша!
Доктор Серафікус промовляв далі:
— Розпуста й шлюб обтяжили й розклали почуття, що не має нічого спільного ані з тим, ані з тим, ніби споглядання вроди обов'язково сполучено з ліжком і розстібнутими удзиками.
Це були міркування безстатевої людини! Доктор Серафікус малював перспективи запереченої сексуальности й стриманих почуттів. Він боронив право чоловіка на інтелектуальне споглядання жіночої вроди. Коханню, звільненому від брутальности, він сподівався надати інтелектуального почуття. Він мріяв про те, щоб бажання, викликане вродою жінки, було інтелектуалізоване, перетворене на естетичну цінність, піднесене на рівень такого розумового почуття, як і почуття від поезії, музики й малярства.
Вер сказала Комасі:
— Усе те, що ви кажете про кохання й вроду, все це надто невиразне! Це якісь туманні схеми, плутані, розпливчасті абстракції! Кінець-кінцем ви, Серафікусе, заперечуєте все, щоб нічого не ствердити. Єдина конкретність, що нею ви оперуєте, це неація, якщо в неації може бути хоч якась конкретність. Це все якісь «ніби» й «над»! Невже ж ви гадаєте, що з вашими абстракціями й запереченнями може хтось погодитись?
Серафікус підхопив:
— О, Вер! Ви чудесно засвоїли істоту справи! Отже, саме так, як ви кажете. «Над» і «ніби» — єдине справжнє блаженство, солодке благо, вища втіха. І до цього блаженного й досконалого «над» і «ніби», як до останньої мети, змагається й прагне все. І шлях до нього — шлях абстракцій і неатизацій. Одкинь усе...
— І в коханні?
— І в коханні! Кохання як абстракція й неація, кохання, в якому «відкинь усе» буде найкращим проявом кохання, кохання, що є тільки «над» і «ніби», тільки таке кохання й є справжнім коханням.
Вер з жалем подивилась на Комаху:
— Поза сумнівом, у вас є дані мати на увазі й самих себе, коли ви так говорите! Невже ж ви ніколи не прагнули кохання?
Комаха відповів одверто. Він не боявся бути відвертим. Хіба ж він не впевнився, що Вер дивиться на кохання так само, як і він? Вона не перешкоджає милуватися з неї, і навіть любувати саму її, коли він, Комаха, несміливо торкається її руки.
— О, ні! Я знав усі хвилювання, що їх знає й кожен чоловік, кожен шістнадцятилітній хлопчик, але мене треба було покохати супроти мене самого. Розуміється, це був випадок, що цього не трапилося, але з цього випадку я зробив доброчинність. Жіноча врода хвилювала мене так само в 16, у 26 і в 36 років, але я ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки. До того ж я вибрав собі фах ученого. Стриманість є фахова здібність ученого. Протягом довгих років я змагався сам проти себе. Я переміг себе. Я приборкав свої почуття. Я дисциплінував себе. І я можу пишатись, я досяг своєї мети, я цілком спокійний. Тепер я не боюсь, що я зраджу себе.
Він узяв Вер за обидві руки і, дивлячись їй у вічі, сказав:
— Я мушу признатися вам, Вер! Раніш я ніколи не наважився б ось так піти з жінкою в сад, сидіти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити свої почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму житті один епізод, коли до мене, колись — це було давно, дуже давно — зайшла одна дівчина й запропонувала поїхати з нею вдвох за місто.
— І ви?
З гонором доктор Серафікус відповів:
— Я? Розуміється, я відмовився! Я тоді не міг ручитися за себе. Я був надто молодий і надто нестриманий. Поїхати вдвох за місто з дівчиною, чим це могло кінчитись?..
— Нічим, певне, жахливим! — сказала Вер,
— Не кажіть так. Не кажіть так! — застеріг її Комаха. — Я ж міг закохатись у ній — не так, як оце зараз, що милуюся з вашої милої вроди, Вер, цілком певний себе, а як це буває звичайно.
— І що з того?
— Що з того? Ви питаєте? Мені захтілося б, може, поїхати з нею за місто і вдруге, і втретє. А в мене був черговий маістерський іспит. Що ви хочете? Ще, може, я навіть одружився б, і хто зна, чи був би я оце тепер співробітником «Аrсhіv fЯr klаssіsсhе АltеrtЯmеr».
Співробітництво в «Аrсhіv fЯr klаssіsсhе АltеrtЯmеr» Комаха цінив вище від себе, своїх бажань, своєї змисловости, можливого одруження.
Вони говорили про кохання! Не раз чоловіки говорили з Вер про кохання, і більшість говорила банальності, бо що є банальніше від цієї звичайної, повтореної багато разів фрази: «Я люблю вас!..»? Ці звичайні слова, тисячу разів повторені визнання могли іноді спалахувати райдужним феніксом, відновленим із попелу звичайности. Та жадна з чуваних фраз не бриніла так надзвичайно, як ці книжні слова, що їх з такою поважною серйозністю й екзальтованою піднесеністю проголошував серафічний Комаха, прагнучи заперечити кохання.
Комаха й Вер сиділи на лавочці, тоді гуляли по саду. Стояли, спершись на бар'єр, і розглядали широкий краєвид: синю річку, жовті піски, брунатні поля, далекі блакитні обрії. Ходили вдвох не кваплячись по самотніх доріжках саду. Підіймалися, сходили.
Вер оцінила вишукану витонченість думок, висловлених Комахою. Вони були цитатні й вичитані. Здавалося сумнівним, щоб у цих чужих, не своїх думках, таких абстрактних і нереальних, могла бути бодай хоч крапля щирости. Ці фрази, з важкою синтаксичною будовою, з напруженим і ненатуральним розташуванням рідких, звичайно не вживаних слів, що їх узято в іншому, відмінному значенні, розшукавши їх спочатку на шпальтах словників, бриніли як важкий переклад із чужої й мертвої мови, як навмисне пристосовані приклади для пояснення складного граматичного правила.
Вер сподобалась надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, — все це було ефектно, парадоксально й риторично, — але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її. Чи варт було так довго й так патетично-підкреслено проповідувати аскетичне споглядання жіночої вроди, заперечення кохання і, кінець-кінцем, не зробити спроби поцілувати вродливу жінку?
Коли Корвина дратували розмови Комахи, то Вер — його поводження. Вона не надавала великого значення словам і фразам, але вона й не любила мандрівок у реально неіснуючому. Кожна абстракція повинна мати свій реальний сенс і конкретне значення.
Вони пішли додому. Комаха проводжав її.
Вер була розчарована. Вона відчувала деяку ніяковість, ніби вона зробила щось негідне абож не зробила того, що повинна була зробити. Почуття чогось незробленого мучило її, як почуття морального сорому. В середині себе вона відчула прикрість і порожнечу.
Комаха, навпаки, був цілком задоволений із себе, з прогулянки й Вер. Його охопив мирний і лагідний настрій. Він досяг того, чого прагнув. Усі його бажання здійснені. Його уважно слухали. З його думками згоджувались. Йому дозволено було торкатись під час прогулянки з Вер її руки.
Він проводив Вер до самого дому.
На східцях, коли Серафікус алянтно й церемонно поцілував руку Вер й збирався повернутися, щоб іти, раптом, цілком для нього несподівано, з запалом в очах, уся розквітнувши, сміючись, Вер перегнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробігла в швидкому побіжному поцілунку губами по його губах, щоці, і тоді на вухо прошепотіла Комасі:
— Я вас люблю, Серафікусе!
Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь «свої», дзвякнув ланцюжок, і все замовкло.
Комаха стояв приголомшений і розгублений. На губах і на щоці у нього залишилися сліди карміну.
На східцях різко пахло уриною. Чорна кішка з пожадливими, напівзакритими зеленими очима, піднявши хвіст, напружено згинаючи гнучке тіло, терлась об рати східців. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалібно, показуючи йому молочно-білі зуби.
| Далі (Розділ 14) | Зміст | |
1. Говорячи це, Комаха цитує Платона. Прuмітка автора.