SLA 468S 2002. Student translations.
Link to translation.
СЕМЕН ЖУРАХОВИЧ
НОВА МАМА
Тепер він прийшов до неї. Через вісім років. Його обличчя, в якому було ще стільки хлопчачого, то хмурилось, то ясніло; віц і не приховував своєї розгубленості.
Ще більше розгубилась Марія. Метушилась по кімнаті, вибігла на кухню й повернулась ні з чим; не могла згадати, що там забула. Потім накрила стіл новою скатертиною.
— Чай питимеш? Ти так несподівано... Ми давно не бачились.
— Давно не бачились,—повторив Сава і уважно подивився на неї.
Марія пригощала його чаєм, печивом. Розпитувала про роботу. Тільки про роботу. Сава відповідав коротко. Дивився на неї розгубленими очима і нервовим рухом пригладжував русявий чуб.
— Ти начебто не впізнаєш мене,— невесело пожартувала Марія.
— Пізнаю,— посміхнувся Сава.— Ти така ж, як і була: хороша... і трохи незрозуміла. А знаєш, чого я прийшов?
Марія повела плечима. Серцеві нараз стало тісно в грудях, воно вдарило в дзвони, оглушило. Схопила чайник, хотіла вибігти на кухню і знову поставила на те саме місце.
— Скажеш, то знатиму...
Сава розглядав свої великі пошерхлі руки і мовчав.
Потім підняв очі, оті злякані хлопчачі очі, і сказав:
— Я знаю, Маріє, між нами нема такого почуття, яке буває в двадцять років. Нам, нівроку, стукнуло тридцять. 1 й одна і я тепер один... Я тебе глибоко шаную. Ти знаєш... Відколи вперше побачив. І завжди про тебе думав, як про близьку людину. Ти справжній друг. Марійко, ти мене колись трохи полюбиш. Але й зараз... Мені здається, що й зараз нам краще бути разом.— Сава опустив очі й тихо додав: — І Петрикові потрібна мама.
Закам'яніле обличчя Марії набуло кольору жовтої глини. Вона міцно стиснула зуби, щоб не зацокотіли. Дивилась на нього сірими, трохи підсиненими в кутиках, очима, немов уперше бачила.
Сава важко підвівся.
— Пробач, Маріє... Я розумію: для тебе все це раптово. Може, ти подумаєш? — І вже неприродно бадьорим топом сказав швидко й гучно: — Дзвони, заходь. Хіба ми не можемо бути друзями? Так, Марійко?
Марія теж підвелася, сковуючи його тим же напруженим поглядом, підійшла близько й поклала йому руку на плече.
— Я згодна, Саво,— глухо вимовила вона.—Нам справді краще бути разом. Тепер посміхнися.— І сама посміхнулась, але дуже сумно.— Ти мене не зрозумів, Саво. Як завжди...
Тремтячими пальцями Марія торкнулась його скроні, розпатлала чуб і поцілувала в кутик губів з такою гіркою ніжністю, що в Сави перехопило подих.
А вночі, лежачи в її ліжкові, він дуже тихо, з трудом підбираючи слова, говорив:
— Знаєш, Маріє, це вже древня історія, але тепер я тобі признаюсь. Тоді... Ну, тоді, коли ми зустрічались, ходили в кіно, ти мені більше подобалась, ніж Тоня. Але ти так строго дивилась на мене. І взагалі ти завжди була трохи незрозуміла... З Тонею все було простіше. Потім ти стала вже зовсім сувора, і все зайнята, зайнята... А я завжди про тебе думав, як про близького друга. У мене не було сестри і в думках я називав тебе сестрою.— Він цілував її очі, губи.— Я вірю, ти нас полюбиш, мене і Петрнка. Він такий чудовий хлопчик. От побачиш, Марійко...
Він заснув біля неї і смішно, як мала дитина, сопів уві сні.
А Марія, вражена всім, що сталося в цей день, в цей вечір, не могла заснути. Вона не плакала. Але раз у раз великі сльозини збігали їй на скроні, губились у волоссі. Вона не витирала їх.
Вісім років проминуло відтоді, як Сава одружився з Тонею. Марія пам'ятала те весілля, мабуть, краще, ніж Сава. Чому? Ну, чому? Ніхто про це не знав і не повинен був знати. Насамперед не повинен був знати Сава. Для нього вона завжди була трохи незрозумілою. А сама себе вона розуміла? Ще б пак! Вісім років гіркої, за сімома замками прихованої любові. Кожна випадкова зустріч з ним ставала святом. А вона примушувала себе хмуритись. Наодинці говорила йому пестливі слова, а віч-на-віч голос її звучав іронічно: «Як живеш, хлопчику-горобчику?..»
З вікна сіялось тьмяне нічне світло великого міста. Марія повернула голову. Сава спав. Обличчя його було лагідне, спокійне. Трохи розкритий рот ховав у кутиках почервонілих цілованих губів сонну посмішку. Він і тепер ні про що не здогадується. Він ніколи не знатиме, що в цю щасливу ніч її душили сльози.
Тепер усе в її житті повернулось на інший лад. Нетерпляче поглядала на годинник, чекала п'ятої і перша вибігала з поліклініки. Навіть трохи соромно було. Дома все горіло в її руках — прибирала, возилася на кухні. Потім прибігав Сава і кидався їй на поміч. Але поміч з нього була ніяка.
Скатертина лягала навкіс, хліб він краяв товстелезними скибками, а тарілку з борщем не міг донести, не хлюпнувши масної плями на підлогу. Марія сварилась, тягла його за вухо. Сава сміявся і цілував її. І знов Марія сварилась, бо обід холонув. Потім вони рушали в кіно або ходили алеями вечірнього парку.
Все було добре. ІЛДе не було в її житті таких щасливих днів.
Але десь там, глибоко-глибоко, проростало зернятко тривоги. Вона знала ім'я тієї тривоги, з якою вона тепер .мусила критися ще старанніше, ніж раніше крилася зі сво-гю любов'ю. Петрик. Син Тоні і Сави. Чужа дитина. Як він поведеться з нею:1
Тривога наростала мірою того, як наближався день, коли Сава мав поїхати до своєї матері, щоб узяти Петрика.
Іноді Сава помічав, що Марія раптом замовкає на півслові.
— Що тобі? — питав він з щирою турботою. Ця щирість зворушувала її. Марія довго дивилась йому у вічі, потім усміхалась і казала:
— Міного... Трохи голова болить.
Вона й справді була трохи незрозуміла, ця сіроока, мовчазна й зосереджена в собі тридцятирічна Марія.
Сава поїхав до Полтави через два тижні і пробув там три дні.
Марія перейшла па ці дні до Савиної кімнати, і, може, тому її ще дужче охопили страх і непевність. Удома й стіни допомагали. Вдома все було знайоме, звичне, добре. А тут шибки здивовано дивляться на неї, а чужі стільці підставлають ніжки.
Нерозрубними вузликамн спліталися думки і серед них найболючіша: чи зважила вона всі «за» і «проти»? «Тільки не гарячкувати— умовляла Марія саму себе.— Треба все поміркувати й зважити розсудливо, спокійно».
Отже справа стоїть так: вона мусить замінити дитині матір. Ні, не замінити,— стати матір'ю. А хто підкаже їй, як це зробити і чи можна таке підказати? Вона боїться, коли б хто-небудь знав, як вона боїться тієї хвилини, коли хлопчик переступить поріг свого дому.
Марія підходила до столу й розглядала фотознімки.
Сава, мабуть, не випадково поклав тут фотографії, на яких Петрика було знято одного, без Тоні. Ось він лежить на килимку рожевий, голий. Ось він стоїть, вилупивши оченята й розставивши товсті ніжки. Ось, надувши щоки, підпихає дерев'яного коня... Мами дивляться на такі знімки, охаючи й сюсюкаючи: «Кирпуля, синуля... Зайчику мій!»
Марія закрила очі й холодними губами вимовила: «Зайчику мій...» Голос її прозвучав глухо й урвався.
Яка вона була щаслива ці два тижні! Здавалося, ще трохи, і вона забуде оті перекреслені вісім років.
Та ось приїде Петрик.
Марія дружила з Гонею. Разом ходили на танці, в кіно. Там, у клубі, вони й познайомилися з Савою. Він танцював то з однією, то з другою. Але танці були йому не до смаку. Ходили до Дніпра, їли морозиво і розмовляли, розмовляли... Потім Сава проводжав їх додому.
Десь у глибині душі Марія була певна, що Сава дивиться їй у вічі, що тисне їй руку не просто так... Він закохався в неї, цей вайлуватий хлопчина з розпатланим русявим чу-брм. На самоті, вже дома, вона шепотіла йому слова, від яких горіли щоки.
Одного разу Марія не пішла до клубу. Захворіла мати — тоді ще жила її мати. Потім ще з якоїсь причини не пішла і вдруге. Одне слово, вона не бачила Тоні і Сави тижнів зо два. Зустріла їх випадково, вони виходили з кіно. Щось тієї хвилини до болю вразило Марію — чи веселе, розгарячіле обличчя Тоні, чи ніяковий погляд Сави. Вона довго не признавалась сама собі, що ревнує. Ревнує до лютості, до щему в серці.
Ще кілька разів утрьох ходили до клубу і в кіно. Марія змушувала себе посміхатися, розмовляти про всякі речі. І мала силу не виказувати своїх почуттів, коли Тоня великодушно, певно, сама милуючися своєю щедрістю, сказала Саві:
— Потанцюй з Марійкою. Ех ти, кавалер...
А через півроку було весілля. Марія ревно допомагала