Сергій Єфремов

Історія українського письменства

Розділ 8

---

Вернутися (Розділ 7)

Зміст

Далі (Розділ 9)

 

РОЗДІЛ VIII

 

Письменство 20 — 40 років

 

Артемовський-Гулак. — Квітка. — Боровиковський — Гребінка. —  Метлинський. — Костомаров. — Другорядні письменники. — Характеристика Полтавсько-харківської школи.

 

1. Перший нового українського письменства твір з'явивсь, як знаємо, р. 1798-го. Автор його прожив потому ще десятки років, працюючи над обробкою того та й інших творів, і на його очах пройшли перші кроки відродженого письменства. Всі головніші автори початкової його доби, аж до самого Шевченка, почали писати ще за життя Котляревського, і на них безперечно позначається його вплив сатирично-реального погляду на життя й літературної манери; але, з другого боку, потроху пробиваються й нові течії, як синтез чужих впливів з місцевими традиціями. Сантименталізм та романтизм, що один за одним домінували в літературному житті Західної Європи кінця XVIII й початку XIX ст., й на нашому прищеплюються ґрунті з деякими, правда, одмінами в залежності од місцевих умов та обставин. І вже перші чотири десятиліття XIX ст. чималі дають у нас здобутки на літературному полі й фактично цілком і до останку вирішують питання про можливість і потребу, а разом з тим і про будуччину нашого письменства, як самостійної серед слов'янських літератур парості.

Перший по Котляревському зажив великої слави, як український письменник — Петро Артемовський-Гулак (1790 – 1865), знаменитою казкою своєю "Пан та собака" почавши в сатиричному напрямі Котляревського, але незабаром прилучивсь до письменників романтичного напряму. Ідея першого його твору, оте, — 

 

Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити, — 

 

разом із нещасною долею бідолашного Рябка, що за вірну службу прийняв панських канчуків не трохи — одразу ставлять молодого письменника серед кращих сатириків свого часу. Дух здорового протесту проти кріпацтва йде з кожної рисочки Гулакової казки, та автор зараз же й сам ще пояснив, кого і що розумів він у своїй сатирі. .,А доки ж буде нас зле панство зневажати?" — пише він до Квітки, йому свою казку посилаючи та просячись з нею "до хати" (до "Украинскаго Встника").

 

Пусти нас батечку, до хати!
Пусти та й склич сюди тих навісних панів,
Що воду із своїх виварюють Рябків;
Звели на струп Рябка їм підбіль прикладати, — 
Адже ж то і над псом повинно жалість мати.

 

Непевності щодо змісту "Пана та собаки" не могло бути після такого авторитетного коментарія. Артемовський одразу почав з такої високо-громадської ноти, що можна було в ньому сподіватись визначного сатирика на сучасні болячки громадські. Не згірші були й дальші його спроби чи то з мотивом сатиричним, як ,,Перелицьовані оди Горацієві", чи цілком романтичні, як "Рибалка" й особливо популярний також в сусідніх письменствах (Міцкевич, Загоскин) український Фауст —  "Твердовський''. Беручи сюжети своїх творів зі скарбниці світового письменства (Біблія, Горацій, Гете, Красицький, Міцкевич), Артемовський лишається проте оригінальним поетом, бо всюди може навіть чужим сюжетам надати щиро-національного колориту та здорової власної індивідуальності. Мова у нього сильна, яскрава, граціозна й легка навіть поруч із деякими вульгаризмами;

рясно розкидано свіжі образи, що надають принадності його поетичному стилю.

 

На землю злізла ніч... нігде ані шиширхне,
Хиба то де-не-де крізь сон що-небудь пирхне,
Хоч в око стрель тобі, так темно на дворі:
Уклався місяць спать, нема ані зорі.
І ледве крадькома яка маленька зірка
З-за хмари вигляне, як миш із-за одвірка.
І небо, і земля — усе одпочиза,
Все ніч під чорною запаскою хова ("Пан та собака").

 

Вже першими своїми творами Артемовський-Гулак закроївся був на першорядного поета, що почин Котляревського не тільки міг далі посунути, але й підвести під нього глибшу підвалину насущних інтересів життя. Але... почавши так, на жаль, скінчив він на облесно-роялістичних деклараціях та на таких просто страшних своїм зажерливим патріотизмом віршах, як незрівняне своїм цинічним тоном: "Чого ви пранці, розсвербілись?'" — де автор виявив стільки ж високодержавного патріотизму, скільки й наївності та нерозуміння обставин часу. Чого ж пропав у Артемовського громадянин та разом і поет?

Насамперед, натура це була надзвичайно скептична, що на всіх і на все, і на самого себе, дивилась крізь окуляри якоїсь епікурейської філософії: "а все бридня", поки живеш — на всі заставки живи, бо всеодно "кирпата свашка" — смерть прийде та й позбавить світового добра, — то треба ж ним натішитись і зажити до схочу. "І дрантя, і реброн — все хробаки з'їдять", один усьому кінець — смерть, забуття. Це найлюбіша Артемовському думка, найчастіше він її проказує і все до неї вертається. "Як не мудруй, а вмерти треба", — каже ця філософія, то не минай же оказії хоч пожити добре. З надзвичайною силою оцю цвинтарну філософію висловив Артемовський у першій оді "До Пархома".

 

Покинеш все: стіжки й скирти,
Всі ласощі, паслін, цибулю;
Загарба инший все, а ти
З'їси за гірку працю дулю.
Чи соцьким батько твій в селі,
Чи сам на панщині працює — 
А смерть зрівняє всіх в землі,
Ні з ким, скажена, не жартує.

 

Ну, коли так, то чи ж не всеодно, що там робиться на світі й що з Рябками коять, аби мені було добре за життя — такий практичний був висновок з тієї філософії, що всенька вкладається в три коротенькі слова: "а все бридня". Бридня, коли хочете, навіть отой неминучий усього живущого кінець-смерть.

 

Чи будеш жив, чи вмреш, Пархоме, — не журись,
Журись об тім, чи є горілка!
А є, так при на стіл! Частуй та й сам кругляй!
Чи нам, Пархоме, треба скільки?
То вже ж чи вкорочать свій вік, то вкорочай
В шинку над бочкою горілки! ("До Пархома", II).

 

І може чи не найгіршим здається Артемовському отой докір, що ним закінчив він свій "Упадок віка":

 

І марно як жили, так марно і помруть,
Як ті на яблуні червиві скороспілки,
Що рано відцвіли та рано й опадуть, — 
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.
І років через сто на цвинтар прийде внук,
Де грішні кости їх в одну копицю сперли,
Поверне череп їх та в лоб ногою — стук
Та й скаже: "як дурнями жили, так дурнями й померли!"

 

Думка про те, щоб не померти з практичного погляду отаким дурнем, що не вмів за життя порозкошувати — ось що збавило Артемовського і з поета-громадянина зробило веселого епікурейця замолоду та похмурого буркотуна на старості-літах. Якусь дивно-цинічну мішанину бачимо ми в Артемовському — мішанину високого ідеалізму з такої ж міри низьким практицизмом: то озвуться мрії молодих літ, то гору візьме ота цвинтарна філософія: "а все бридня". Сьогодні, напр., присвячує він тепле слово рідному краєві, кінчаючи щирим покликом:

 

Чи є ж в світі мати друга,
Як та Україна? ("Іванчиній-Писаревій").

 

А завтра вже глузує не тільки з тих, хто про ту матір дбає ("не слинь, Паньку!" — урезонює Куліша), а й самої матері не обмине уразливо-цинічним жартом: померла мати — кажете?

 

А що ж робить, що сталось так?)
Царство їй небесне! ("Козацька мати"). — 

 

бо все, мовляв, бридня... Ця вузько-практична філософія одвернула Артемовського од високих поривань молодості, зробила з нього і на кафедрі, і в письменстві чиновника, що нетерпляче виглядає ордена, шукає в ньому натхнення й навіть фотографується не інакше, як з цілим разком хрестів та медалів: що знижує себе нарешті до тріскучих віршів на всякі "высокоторжественные случаи". Практицизм забив у Артемовському той гарний матеріал на справжнього поета, що безперечно у ньому був. Прочитайте-но його нескінчену, добродушно-глузливу "Справжню добрість", "До Любки", деякі переклади псалмів, а особливо граціозного "Рибалку" —  і ви побачите, що міг би дати за довгий вік свій цей чоловік, якого літературна спадщина вся міститься на 3 — 4 аркушах друку, а з неї ж ще більшу половину треба одкинути, як непотрібне сміття!... Ось, напр., неначе кований переклад відомого псалма:

 

Твій розум до мого — що небо без гряниць, — 
Мій — порох перед ним і пада з ляку ниць.
Куди від духа я Твого і де сховаюсь?
Де від лиця Твого втечу я і притаюсь?
Чи в небо полину, то й Ти ж на небеси,
Чи в пекло зсунуся, то й в пеклі Ти єси.
Позичу крила я у ранньої зірниці,
Край моря полечу, де й не літали птиці — 
І там поспієш Ти рукою захопить,
Другою в глибині мене морській спинить ("Псал. СХХХІХ").

 

Ще краща, може, в своєму лаконізмі така, знов наче з мармуру витесана, характеристика лукавих людей:

 

Язик їх — патока, а думка не така:
Отрута лютая, лютіш од мишака ("Псал. CXL"),

 

І майже поруч з цим міцним віршем — солоденька водиця якої-небудь оди "На закінчення екзамена", або — ще гірше — ганебно-беззуба злість на весь світ: на "химерних Пранців" та "Ягли-чванців", на "ярипудову Ляхву", на Кошута й Мацціні, висловлена до того ж суто солдатським складом і з такими дотепами, що в руки взяти соромно й огидно.

Колись Полевой надрукував був уїдливу епіграму на Артемовського:

 

Пускай въ Зоилъ сердце ноеть,
Онъ Артемовскому вреда не принесеть:
Рябко хвостомъ его прикроеть
И въ храмъ безсмертья унесеть.

 

Кажуть, Артемовський довіку пам'ятав Полевому цю образу. А тим часом жартома автор епіграми сказав щиру правду: "Пан та собака" і взагалі ті поезії Артемовського, що навіяні були одним настроєм з тією казкою справді забезпечили авторові довічне місце в історії українського письменства. Але разом і жаль вони на Артемовського будять за те, що не тільки не пішов він од них у письменстві далі, а навіть поступивсь далеко-далеко назад за ті свої юнацькі твори.

2. Слідом за першими зародками віршового письменства в оновлених формах починаються і перші спроби української художньої прози. Батьком української повісті був Григорій Квітка (1778 – 1843), що під своїми українськими творами підписувався звичайно псевдонімом — Грицько Основ'яненко.

Молодший сучасник Котляревського, малоосвічений, але з добрими культурними традиціями, з основами "сковородинства", що стало було немов ознакою культурної того часу людини на Слобожанщині, — Квітка добрий шмат життєвої дороги пройшов, поки на свою стежку письменника натрапив. Писати він починає аж року 1816-го в "Украинскомь Встнике", та й то спершу російською мовою. Про ті свої російські писання Квітка і сам згодом, під старість, згадує не дуже прихильно. "Съ таковыми познаніями, — признається він у листі до Плетнева, згадавши про вбогу свою науку, — писатели не бывають. Молодость, страсти, обстоятельства, служба заставляли писать, но какъ? — я въ то не входилъ. Еже писахъ — писахъ!" Був з Квітки звичайний тоді провінційний російський письменник, Фалалей Повинухин — і псевдоніма навіть собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, —  письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменна столиця — всі оті столичні "Телеграфы" та "Телескопы", "Библіотеки для чтенія", "Сверныя Пчелы". І згинув би отак собі Фалалей Повинухин згодом і ніхто б про нього не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу. І щоб вийти з болота провінціального аматорства на свіже плесо справжнього письменства — треба було переродитись. Треба було на щиронародний стати — на Україні на український ґрунт. Треба було зволікти з себе "ветхого чоловіка , отого Фалалея Повинухина, і наново вродитися — вже Грицьком Основ'яненком. Це й сталося вже в 30-х роках: "Супліка до пана іздателя" позначена 1833-м роком, "Маруся" написана трохи раніше. І тільки по такій операції, переродившись на Основ'яненка, давній Повинухин міг придбати, і придбав справді, і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро-народницьку й народну ноту, дістав до рук своїх власну склянку, з якої й сам пив з достоїнством і яку нащадкам лишив не порожню. А всенька причина цього в тому, що Фалалей Повинухин на Грицька Основ'яненка переродився.

Як воно сталося — про це сам Квітка з щирою незграбністю, простосерде оповідає в листах до того ж таки столичного приятеля свого, Плетнева. "По случаю, — пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, — быль у меня спорь съ писателемъ на малороссийскомъ нарчіи.[1] Я его просилъ написать что-либо серьезное, трогательное. Онъ мн доказывалъ, что языкъ неудобенъ и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ "Марусю" и доказалъ, что отъ малороссийскаго языка можна растрогаться. Здшніе предлагали мн напечатать и я, предохраняя себя оть насмешекъ русскихъ журналистовъ, написалъ "Салдацький патрет"... Так народився Основ'яненко. Що це —  випадок був? Ні, не випадок, хоча сам Квітка й пояснює його випадковими причинами. Народився він через те, що сам боляче відчував, як йому тісно в чужому вбранні того Фалалея Повинухина, як убрання це в однім місці муляє, в іншім само тріщить по цілому, а все загалом не відповідає насамперед правді життя та його непоборним вимогам. "Мн было досадно, — писав Квітка в іншому листі все до того ж Плетнева, — что вс летаютъ подъ небесами, изобртають отрасли (?), созидаютъ характеры, почему бы не обратиться направо, налво и не писать того, что попадется на глаза?" Літав під небесами, вигадував якісь "отрасли " та "характеры", тобто, небувале щось, і сам Фалалей Повинухин, як і цілий сонм інших провінційних та столичних Повинухиних. Основ'яненкові ж, який жив під чужим того Повинухина убранням, було це прикро, було органічно не до душі й не до мислі. То була не література, а літературщина — бліда, анемічна, вбога, позбавлена соків і барв життя, чужа йому й безконечно від нього далека. Позбавлена свого літературного життя, Україна, поза спробами власного письменства, жила тоді відгуками столичних змагань, переймаючи їх тільки формально, поки її письменні люди "літали під небесами", небувалі "отраслі" та "характери " будуючи. Та оглядаючись навкруги, бачили талановитіші люди, що вся ота літературщина тут ні до чого, що всі оті вигадки, од мови почавши й на високих "характерах" скінчивши, доброго слова не варті, коли рівняти їх до живого життя — до "того, что попадется на глаза". Воно вабило до себе очі своєю яскравою різноманітністю. Перед його живою мовою, перед потужною піснею яка бліда була ота позичена літературщина!... І наш Фалалей Повинухин не видержав. "Живя въ Украин, пріучася кь нарчію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словам и, — підкреслює Квітка, — пересказать ихъ публик". Тільки і всього ніби, але з цим анемічний Повинухин помирає, а натомість кремезна постає постать Основ'яненкова.

Переродившись на Основ'яненка, тобто виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою. Квітка починає — "Салдацьким патретом", ніби "латинською побрехенькою, по-нашому розказаною", але навсправжки таким реальним і навіть реалістичним малюнком, із самого життя вихопленим, до якого не додуматись було не тільки повітовим Повинухиним, а й столичним їхнім кумирам. І характерно, що Квітка знає, що робить. Почитайте лишень його "Супліку до пана іздателя": там він "на догад буряків", але досить виразно таки виказує, що "не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь". І мабуть ще більш переконала перерожденого в Основ'яненка Квітку, що став він на правдиву дорогу, ще одна річ, про яку теж маємо власне авторове свідчення в цитованих вже листах до Плетнева. "Извстность моихъ сказокъ, — пише тут Квітка, — разохотила здшнихъ переложить ихъ по-русски, и совершенно по-русски, точно какъ вы желаете. Слушаемъ въ чтеніи: и что же? Малороссы, не узнаемъ своихъ земляковъ, а русскіе... зваютъ и находять маскерадомъ; выраженія, несвойственный обычаямъ, изьясненія — національности, дйствія —  характерамъ, мыслящимъ по своему, и брошено, хотя правду сказать, переводъ былъ сдланъ и вычищенъ отлично". Це одворотна спроба вернутись до Повинухина од Основ'яненка і вона, як argumentum a con-trario, самим ділом довела останньому всю анемічність першого. Риса надзвичайно цікава й характерна. Спроби такі робили всі наші тієї доби письменники, аж до самого Шевченка — і результат завжди один і той самий: нічого путнього не виходить. Та й не могло вийти, бо це ж було вороття назад, до безсилого і безґрунтовного Повинухина, до безнадійного провінціалізму, тобто, до того щабля, що його український письменник вже був переступив з того моменту, як став українським письменником. Вертатись од того, що бачив і на що озивався кругом себе, од реального малювання живого життя й живим у даних обставинах словом, до того, що Квітка назвав був літанням попід небеса, — це вже психологічно було занадто важко. Піднестись до Основ'яненка Повинухин міг, вирісши, але Основ'яненкові до Повинухина впасти, змаліти — це було; б уже надприродною річчю, справжнім, глибоким і непоправним занепадом. Український письменник міг стати чимсь оригінальним у своєму крузі, російський же в обставинах українського життя засуджений був фатально на рабське копіювання централістичних зразків, тобто насправді глибокий провінціалізм, з якого не було нікуди ходу. Літературна доля такого-от Гребінки, як побачимо згодом, дає найкращий тому приклад, яким було небезпечним вороття назад до перейденого вже Повинухинського етапу. Це розумів Квітка, коли заявляв, що своїх Марусь та Галочок він не може, не вміє описувати інакше, як по-українському.[2]

І от коли анемічний Повинухин справді міг здаватись "ужаснымъ провинціаломъ" для всяких столичних письменників, то з Основ'яненком інша вже була справа. Правда, літературні диктатори того часу пробують і про Основ'яненка тієї ж поблажливо-глузливої пісеньки заспівати. Але тут вони вже самі попеклися й незабаром спали з тону, не доглянувши, як сучасники, того факту, який нам, нащадкам, кидається сам у вічі. Українські повісті Квітки з народного життя були у всьому світі першими, в яких реально змальовано селянське життя. В світовому письменстві це був перший голос про народ, навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням знайти, як сам Квітка говорив, "героїв і героїнь у квітках і запасках", показавши, що і під простим сіряком людське серце б'ється. З цього погляду-українське письменство першим промовило своє слово в оборону селянських мас і веде перед щодо народницьких симпатій між усіма письменствами світу. Французька й німецька літератури, в особах Жорж-Занд та Ауербаха, опізнились проти нашого автора на якийсь десяток літ: російська з Тургеневим іще більше.[3] З Основ'яненком у світову літературу вступив мужик — та потріпувана і зганьблена маса простолюддя, що незабаром займе своє місце в письменстві на покуті й зовсім змінить його колись салонове обличчя. А що це був український мужик, то петербурзькі мудрагелі попробували були його висміяти: провінціалізм, мовляв, — але ніяке глузування й ніяке трактування згорда не можуть перед нашими очима закрити факт світової ваги. А факт маємо такий, що цей "провинціаль ужасный", цей висміюваний колись письменник, цей Основ'яненко нову розпочав сторінку в історії світового письменства, і саме тому, що лишивсь "провінціалом": "живя въ Украин, — ще раз нагадаємо цитовані вже слова, — пріучася къ нарчію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словами пересказать ихъ публик". І коли од пишних на той час диктаторів літературних і слід, пропав, — хто ж бо й справді тепер може читати якогось там Барона Брамбеуса — то скромний Основ'яненко от і зараз ще викликає сльози на очах у багатьох із своїх читачів.

В зазначеному щойно надзвичайному, здавалось би, факті пріоритету нашого письменства власне нічого немає дивного. Молоді письменства — а таким було до якоїсь міри й українське після деякого занепаду літературної традиції на Україні, — взагалі менше зв'язані умовними традиціями й формами, ніж ті, що розвиваються без упину, — це з одного боку. З другого — стаючи вже самою мовою своєю на ґрунт щиронародний, демократичний, українське письменство повинне було й сюжети брати щиронародні, і демократичну, народолюбну ноту тяги в обробці тих сюжетів. Мова до певної міри й самий зміст визначала. Сам батько української повісті пояснює своє захоплення народними сюжетами саме цими причинами і з означеного погляду. Ми вже знаємо, як про це говорив Квітка в приватних листах, але такі ж думки разом з першим своїм українським оповіданням висловив він і прилюдно, друком. Перелічивши відомі тоді українські віршовані твори Котляревського, Артемовського та Гребінки, Квітка додає: "та є й другі , прочі, що на стихах — на стихах, а то таки і просто розмовою пишуть", — отже, виходить, не тільки до жартівливих віршів здатна українська мова, а й до поважного прозового оповідання. "За цюю вигадку, — писав Квітка до видавця "Утренней Звзды", що не цурався в своєму збірнику й українських творів, — аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцім-то з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полєзне, і що, стало бить, по-нашому опріч лайки та глузування над дурнем більш нічого не можна й написати" ("Супліка до пана іздателя"). Ще виразніше, стаючи вже цілком на національну позицію в письменстві, висловивсь Квітка в одному з листів до Максимовича. "Мы должны, — пише він, —  пристыдить и заставить умолкнуть людей съ чуднымъ понятіемь, гласно проповедующихъ, что не должно на томъ язык писать, на коемъ 10 мілліоновъ говорять, который иметь свою силу, свои красоты неудобоизъяснимыя на другомъ, свои обороты, юморъ, иронію и все какъ будто у порядочного языка". З цього бачимо, що не самі тільки місцеві традиції водили пером Основ'яненка, а й цілком ясно таки позначена національна свідомість, яка вміє цінити свою мову вже задля неї самої, задля її абсолютної вартості навіть без усяких практичних міркувань. Нічого й говорити, що на такому ґрунті цілком натурально було Квітці висловити бажання: "що як говоримо, так і писати треба", — і цим Квітка ясно сформулював найперше і найголовніше домагання всякого письменства, що на живій мові народу розростається. Та ці Квітчині домагання народної мови й життєвого змісту в письменстві, як згадано, мали ще одну коштовну рису: вони були овіяні прихильністю до простого народу, тими народолюбними ідеями, що служать окрасою всякому письменству. Погляньмо ж тепер, як ці думки прикладав до справи в своїй літературній практиці сам автор.

Народолюбний, демократичний, щиро-гуманний напрям захопив саме Квітку, що був людиною надзвичайно чулого серця та м'якої вдачі й виховався до того ж у традиціях і під впливом гуманістичної філософії Сковороди, та й у житті повсякчасно перебував у товаристві такої високо ідеальної особи, як його дружина Ганна Григорівна. Обставини виховання, релігійного переважно, і потім чотири роки перебування в монастирі в ролі справді таки трудящого послушника — глибоко прищепили Квітці релігійний світогляд: жива натура, навпаки, тягла його на арену громадської діяльності, кидаючи ним од університету до театру і клубу, од театру до просвітніх заходів і заснування шкіл, звідси до журналістики, до громадської діяльності. Як жартома характеризувала його сучасна епіграма. Квітка

 

Былъ монахомъ, былъ актеромъ,
Былъ поэтомъ, былъ танцоромъ, — 

 

але всюди вносив він запал щирості, шукав усюди живої людини й сам нею не переставав бути ніколи. Живих людей шукав Квітка і в письменстві, і через те й було йому так досадно з тодішньої російської літератури, що літала попід небесами, "творючи характери", й нехтувала тією невичерпною скарбницею характерів, що саме життя постачало. Через те і його власні повісті дають цілу галерею таких живих постатей. Нехай би з боку він до них заходив — чи то малюючи вищі прояви людської натури, чи дивлячись на світ крізь призму добродушного гумору — всюди в свої твори вносить Квітка свою людяну симпатичну вдачу. Гумор його — не ущипливий, колючий жарт Ювенала; це лагідна, м'яка посмішка людини, що теплотою сердечною вміє й гіркеє слово зігріти. Він не картає, а добродушно всміхається над людськими вадами: він не просто малює своїх героїв у свитках та героїнь у запасках, а навчає. Навчителем був Квітка не тільки в отих дидактичних, навіть (на свій час досить наївних "Листах до любезних земляків", але і в повістях, і цей неодмінний елемент дидактичності, не самими образами, а й авторськими ремарками виявлений придає принадно-наївного тону його писанням і тієї манери, що довгий час здавалась сентиментальністю. Та з Квітки не сентиментальний був письменник. Його тодішнім кажучи терміном, "чувствительность" не з вимагань літературної моди випливала, а з серця, повного гарячої до людей любові; це не штучна манірність, а притаманна манера, непідроблене чуття, непозичена щирість. Через те й за наших часів не так то вже зрідка стрічаєш людей, що можуть плакати над Квітчиною "Марусею".

Не раз зазначала вже критика, що саме в жіночих образах, які вийшли з-під пера визначних письменників, найкраще можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу. Адже завжди і всюди жінка творила й охороняла домашнє вогнище, під її доглядом та піклуванням були оті "хатні пенати", отже й традиції роду, а значить і самої породи певного ґрунту людей. Натурально, що саме в жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом і ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис. Гретхен Гете, чудові постаті жінок у Дікенса, Пушкіна — Тетяна, низка звабливих образів у Тургенєва, жінка-патріотка у польських письменників і т. ін. — на весь світ уславилися, і ми не тільки зазнаємо від них утіхи, чекаючи, як од образів, краси, але й дістаємо спроможність зазирнути до національної істоти даного народу, краще зрозуміти, чим він живе. У нашому письменстві майстром на такі типово-українські ідеальні образи був Квітка; його жіночі постаті варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства. Критика наша вже в перших своїх спробах це була зауважила і на цьому спинилася виразно. "Написав Квітка свою повість "Маруся", — так писав ще Куліш на новий вихід Квітчиних повістей, — хто не прочитає її, всяке плакало. Чого ж плакати, читаючи "Марусю"? Хіба її доля дуже нещаслива? Ні, тут не печаль обгортає душу — не з цієї криниці течуть у читача сльози. Душа тут обновляється, вбачаючи пишну красу дівочу і чисте дівоче серце. Це не Маруся в нас перед очима: це наша юність, це тії дні святі, пріснопам'ятні, як і в нас було красно, чисто і свято в серці... Побачили ми себе в тій дівчині, пишній красою і непорочній серцем, мов глянули в воду на свою молоду вроду — і як же, то нам жити на світі схотілось!" Куліш дуже добре підгледів ті ідеальні риси дівочої чистоти й юної свіжості, якими сяє Квітчина Маруся, цей справді високо-принадний образ української дівчини, наділений од автора усіма прикметами національної краси, фізичної й духовної. До якої міри може занестися в своїй любові українська жінка, показує Квітка в Галочці ("Щира любов"), яка справді усе своє життя занехаяла задля милого, себе забула, аби йому було добре, і цей подвиг життя донесла аж до гробової дошки. Та Квітка не тільки в таких "неземних", кажучи виразом одного критика, ідеальної вдачі істотах кохався, не тільки малював жінок пасивної натури. Ївга ("Козирь-дівка") теж жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, — проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її заходами обранцеві. Це вже такої жінки тип, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть перед вела, головувала в родині. Нову цьому типу варіацію бачимо в Оксані ("Сердешна Оксана"), в цьому традиційному образі українського письменства, навіки-вічні вирізьбленому в Шевченковій Катерині. Та ж таки природна енергія й мужність дала Оксані сили витерпіти наругу і не тільки з праведної путі не звихнутись, а й інших на праву стежку напутити. Чотири жіночі постаті Квітчині являють собою різні сторони у вдачі української жінки взагалі. Маруся й Галочка з одного боку, Ївга та Оксана з другого — з перевагою у перших ідеальних мотивів і з твердою практичністю цих двох — добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу любові й самопожертви з її ж-таки енергією та незламністю — ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті. Запашними квітками розцвіли ці благоуханні жіночі постаті в творах батька української повісті, і маючи велику ціну самі по собі, служать разом і тій загальній ідеї, якою перейнято всі до одного Квітчині твори.

Яка ж це ідея?

В одному, на мою думку, з найкращих з художнього боку оповідань своїх, у "Перекотиполі", Квітка дає зразок того, як правда перемогла й подужала неправду, виявивши її через такого випадкового й німого свідка, як степове бадилля. Мотив це в світовій літературі досить звичайний, але Квітка надав йому свіжих барв і цілком самостійної обробки. Мені здається характерним для Квітки вже те, що він зацікавився таким сюжетом. Оцей потяг до правди, невтомне шукання її й повна віра, що правда переможе навіть там, де, здавалось би, жодних на те виглядів немає — це головний мотив Квітчиних творів і власне всі вони в тій або іншій формі, позитивну чи негативну дають ілюстрацію до питання, як жити по правді, або виставляючи просто ідеал правдивого життя, або показуючи, що робиться з людьми, коли вони одбігають од того найвищого мірила людських учинків. Правду Квітка розуміє широко, перед лицем її на цім світі всі рівні: всі тут, каже Квітка, "такі ж гості, як ти і усякий чоловік — чи цар, чи пан, чи архиєрей, солдат, чи личман" ("Маруся"). За наших часів це трюїзм, але не забуваймо, що за Квітки інші думки панували, інший і погляд був на личмана, на кріпака, на трудящого взагалі чоловіка. І всіма своїми творами Квітка протестує проти поділу людей на вищих і нижчих, дарма що жодним не обізвався словом проти кріпацтва і не в ньому бачив сучасне лихо світове. Лихо для нього було найстрашніше в моральному занепаді людини, добро і правда — в моральній вищості людської природи. Звідси й виникає у Квітки нехтування соціальною стороною людського життя та моралізаторський тон його оповідань, їх дидактична тенденція, що скрізь проглядає од першого й до останнього оповідання. Подекуди й шкодить художній цілості оповідання ця тенденція і читач з досадою од неї одмахується; подекуди вона міцно злютована з самим змістом, випливає з образів і читач мимоволі вбирає її в себе разом з художніми образами. Але без науки, без моралізування не можна собі уявити Квітки, як не можна й одібрати в нього отого невпинного шукання життєвої правди. Правди шукає Наум Дрот ("Маруся") і знаходить її в покірливості перед тим, що вважає за вищу волю. В ім'я правди побивається Тихін Брус ("Добре роби, добре й буде"), що принципом життя поставив широку формулу: "брат наш — усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, — усе чоловік, усе боже создание", і практично свою діяльність звів до того, що "треба тут заробляти, щоб там від нього (Бога) милость мати". Через те ось і вражає таким дисонансом дивовижний кінець цього оповідання — з тією медаллю нещасною, бо він величну і вічну ідею цілого розмінює на дрібняки хвилинної суєти. Задля правди терпить знущання і правди добивається Ївга ("Козир-дівка"), що не розуміє навіть, як можна спинитися на половині дороги, не дійшовши цілої правди. Ради правди зреклася власного щастя і світ собі зав'язала Галочка ("Щира любов"), що мала право сказати: "я сполнила самий святіший закон його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе! Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалася... не змогла... я чоловік". Правду — знайшов Петро ("Сердешна Оксана"), що мав досить сили в собі, щоб простити за зневажене кохання і своє розбите серце віддав таки любій людині. Правдою керуються герої повісті "Божі діти", та й зміст інших оповідань, навіть жартівливих анекдотів, можна скрізь звести до примату правди в людському житті. Не кожного разу ви згодитеся з автором щодо вартості його правди. Іноді вона здається вам, а надто тепер, прописною правдою; іноді, як у згаданому медальному епізоді з Брусом, вона аж верне од себе, — але все-таки ви не можете в героях не бачити особи автора, що не з холодним серцем ставиться до насущних, здавалось йому, питань. Ставлячи за найпершу повинність натури людської моральну чистоту, особисту правдивість та добрість, Квітка й шукав зразків цього в людях і найлюбіші йому постаті були ті, що "душу свою полагають за други своя" в якомусь чистому, ідеальному пориві. Ради цієї правди ідеальної він навіть правдою реальною, правдою життя ладен був поступитись, — ось звідки взялись у нього ті добрі справники та губернатори, що, немов класичний отой deus ex machina, з'являються на допомогу доброчинним героям, коли драговина життя от-от має їх засмоктати. Квітка дуже добре бачив увесь нелад сучасного життя і сам завдавав йому досить дошкульних ударів, малюючи здирство, кривосуддя, продажність ("Конотопська відьма", "Козир-дівка", "Шельменко", "От тобі і скарб" і т. ін.), але все це знов-таки брав він як особисті вади, як гріхи проти тієї правди самоствердження, яку над усе ставив він у житті. Він і в думках собі не покладав, що ці вади мають підвалину в соціальному ладу, — більше, соціальні кривди не існують для нашого письменника, хоч не раз до них він так щільно підходив, що треба було один тільки останній крок зробити, щоб зрозуміти, де корінь і сила усього лиха. І Квітка того ступеня останнього не зробить. Здається, трудно й уявити собі картину соціального розпаду страшнішу над ту, що змальовано в повісті "Козир-дівка", коли Ївга ходила правди у всякого начальства шукати, і ці сторінки своїм живим реалізмом є, мабуть, чи не найкращим з усього, що написав Квітка. Типи отих "судящих", од низу до самісінького верху, що "вони на те судящі, щоб підписувати, а на те секретарі, щоб писати, як їм хочеться", змальовано так реально і з такою правдою художньою, що можуть бути найдужчим документом проти того загального ладу, який їх плодить і їм потурає. Що ж Квітка? Раз тільки не видержав і дав загальний, синтезуючий штрих: "вже начальники позбігалися, як тії мухи до меду, бо вже звісно, що кому припаде біда, кому лучиться лихо, а судящим то відсіля, то відтіля перепадуть хаптурки, попаде дещо і у кишеню: вони на те судящі"... Але це випадок, автор усе-таки кінець-кінцем обмежиться безсилим: "лиха година з такими судящими", або вичитає їм нотацію: "коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав Бог день — і йди до свого діла та розглядай пильно, щоб усе по правді зробити, а опісля вже й гуляй". І як найвищу інстанцію, згадає він їм хіба що на тому світі кару: "Нехай лишень ніс поткнуть от туди! Згадаються їм і бублички, і сахарець, і родзиночки, і усе-усе. Не минеться і те, що не знаючи діла, тільки підписували за секретарем; ніщо не минеться". Мала це втіха для цьогосвітських Левків та Ївг і лиха знайшли б вони, а не правди за такого ладу. І щоб не дати їм пропасти, щоб таки правда зверху була, не зостається нічого іншого, як доброго губернатора вигадати, нанизуючи випадок на випадок наперекір усякій правді — і реальній, і художній.

І так у Квітки всюди. Без усмішки не можна тепер читати, напр., його "Листів до любезних земляків" з наївними порадами жити великими сім'ями, не ділячись, тікати од "проклятої горілочки", працювати ("сюди-туди мотнися, сокиркою порубай, ціпом помахай, скотинкою пороби") та дбати про чорний день, кидаючи всі зайві гроші на схованку в забиту скриньку. В "Листах" довелося Квітці вперше говорити на цілком соціальні теми, довелося згадати й кріпацтво — питання, яке він систематично обминає в своїх повістях, — і от яка ідилія вихопилася з-під його пера: "як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі хлопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, так над своїм підданним усяк поміщик убивається (!), подушне розприділя, порядок дає і захищає їх від усяких обид чи по сусідству, чи від чого б то не було; некрут дає по своїй волі кого і скільки слідує, і усяке таке, як є у своєму господарстві. За те (!) вони повинні поміщику своєму робити, слухати його у всякім ділі і як отця і начальника почитувати; а через те облегчениє є начальству: вже їм нема хлопот прямо з мужиками" і т. ін. Що це — кріпосник завзятий пише? Ані трохи, — просто людина, для якої зверхні обставини життя дуже мало що важать, а через те заведений соціальний лад мусить бути недоторканим; ця добра собі людина навіть не журиться питанням, чи підкреслене у нас "за те" справді стоїть у якомусь логічному зв'язку з "клопотом" пайовим, бо для неї особиста мораль, а не громадські форми на першому стоять плані. Так само і з державним ладом. Заохочуючи, напр., платити податки прикладом Христа, що своє "кесареве кесареві" оддав грішми, з риби вийнятими, автор цілком забуває, що тепер таких чудодійних грошей не буває, і через те вся його наука б'є якось мимо мети, яку він собі націлив. Кінець-кінцем ось на яку вбогу, пісну мораль зводяться у Квітки неначе силоміць видушені міркування на громадські теми: "поперед усього вчіте їх (дітей) Богу молиться, до церкви божої ходити, начальників і батька й матір слухати, старших себе шанувати і против усякого, хоч против меншого себе, звичайним бути" ("Листи до любезних земляків"). На більше не спромігся наш симпатичний автор, хоча дуже близько стояв був од зовсім іншої науки. І тим ближче, що картини його з панського побуту багато подають антитез до змальованої щойно ідилії в людських стосунках.

Он до яких мізерних результатів довело нехтування громадської сторони в житті людину, що вміла добре спостерігати життя й мистецьки його малювати. Оте нехтування викривило цим разом його художнє дзеркало, в якому поруч дійсного життя, що хотів автор показати (згадаймо — "почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадется на глаза?") — часто одбивалась ніде в світі небувала й неможлива ідилія добрих начальників, гарного життя під панською рукою, чудових порядків там, де вся держава, мов червою, кривдниками кишіла й була "черна неправдой черной", мовив один із Квітчиних сучасників. Те ж саме викривлене особистими поглядами дзеркало одбило в собі й надзвичайний роялізм Квітки, що іноді доходить до блюзнірських, як на релігійну людину, поривань, і цілковите нерозуміння таких політичних подій, як, напр., польське повстання. Квітка на все кругом дивиться очима непоправного романтика, що в своїй душі утворив собі якийсь ідеальний лад і міцно за нього держиться, хоч би яке каміння сипалось йому на голову, руйнуючи рису за рисою той лад і саму правду його розбиваючи на друзки. І скільки для нас може бути симпатичний отой особистий ідеалізм такого романтика з його невпинним шуканням правди та несвідомим демократизмом, стільки ж повинна бути антипатичною його громадська низькоокість, що не може звести в систему правду особисту з правдою громадською й зв'язати їх міцною ниткою синтезу. Симпатична й гарна особисто людина. Квітка був жертвою свого панського походження й становища, однобокого виховання й малої освіти, і це все заважало йому шукати не самої правди особистої, а далеко ширшої й міцнішої правди громадської, що вбирає в себе, як частину, і ту любу Квітці особисту правду. Згадуючи нашого письменника добрим словом, як батька української повісті й творця чудових типів, особливо жіночих, ми все ж повинні одкинути цілком мало не всю його моральну науку — вузеньку й дрібну та навіть і для свого вже часу негодящу.

3. Кругом Артемовського-Гулака й Квітки, цих двох центральних фігур в українському письменстві 20 — 30 років, стоїть чимало інших письменників, як Боровиков-ський, Гребінка, Бодянський, Максимович, Метлинський А., Костомаров, пізніше — Петренко, Забіла, Афанасьєв-Чужбинський тощо. З них такі, як Максимович та Бодянський, більш належать українській науці, ніж письменству в тіснішому розумінні; іншим маємо дати місце тут, як літературним працівникам, що в гурті творили той фон, який неодмінно повинен бути для більших письменників, і хоч почасти задовольняли потребу в українському художньому слові.

Боровиковський Лев (1811 – 1889) почав писати по-українському, теж бажаючи показати, що "мнніе ложно, якобы языкъ малороссийскій способенъ только для выражешя смшного и низкаго". Як на ті часи, була це досить характерна у нас літературна постать. Почавши писати під впливом подій літературного відродження, Боровиковський шукає нових стежок для письменницької роботи в тих течіях, що рясно постачала світова література. У чужих письменників — у Жуковського, Пушкіна, у Міцкевича — в формі чи то перекладів чи переробок тільки й знаходить він задоволення своїм літературним змаганням. Самостійних поезій у нього не багато ("Чорноморець", "Волох"), коли не рахувати байок, теж на інтернаціональні здебільшого сюжети. Видані р. 1852-го "Байки і прибаютки" Боровиковського тепер мало відомі, хоч трапляються серед них досить дотепні варіації на популярні байкарські сюжети, та й оригінальних чимало, оброблених лаконічно, подекуди сильно і вдатно. Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих "Байок і прибаюток" його ім'я ми вже ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років.

Проте з Боровиковським увійшло до нашого письменства дещо таке, з світової скарбниці, що поставило його ім'я в історії письменства досить твердо. Вже в Артемовського-Гулака ми стрілися були з відгуками на ту потужну течію в письменстві, що під титулом романтизму буяла тоді в усьому літературному світі, старих богів перекидаючи й нові втоптуючи стежки для думки людської, підіймаючи перші прапори народництва в літературі. Я вже згадував, як розвивався цей напрям у нашому письменстві, що разом з літературним несло і національне відродження, на гаслах народності засноване, — і симптом романтизму знайдено у всіх наших письменників початкової доби. Типово-романтичним, напр., твором був Артемовського-Гулака "Рибалка", на позичений у Гете мотив, з усіма прикметами й аксесуарами цього літературного напряму: з фантастичним сюжетом, з народними персонажами, з перевагою почуття, з вільною манерою вислову, що вже сама була протестом проти класичної умовності. Але справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минає під знаком романтизму. Од нього самого ми знаємо, що він мав написаних дванадцять балад, заснованих на українських народних переказах. На жаль, вони свого часу не дістались друку і, мабуть, до нас не дійшли. Надрукована тільки одна з них, але саме така, що виявляє найтісніші зв'язки нашого письменства з світовим, бо на українському ґрунті прищепила той сюжет, що обійшов був свого часу всі європейські літератури.

Року 1774-го з'явилась знаменита "Leonore" німецького романтика Бюргера, що засвідчила виразний вплив англійських пісень Персі та перших творів Гете. Ця балада потягла за собою цілу низку наслідувань по всіх європейських літературах, між іншим — у слов'ян: по-російськи її переробляє Жуковський ("Людмила" 1808 р. та "Свтлана" 1812 р., а потім і дослівно перекладає); по-польськи Міцкевич ("Ucieczka") і Зан ("Neryna") і т. ін. Через слов'янські переробки нарешті, р. 1829-го, цей популярний сюжет про мерця-нареченого, (не чужий українському фольклору) заблукав і до нашого письменства у формі балади Боровиковського "Маруся". Порівнюючи цю баладу з її різномовними сестричками, бачимо, що найближче вона стоїть до Жуковського "Свтланы", але те ж таки порівнювання доводить, що український автор не йшов безоглядно за своїм зразком, а вільну мав руку, в основу своєї праці поклавши фольклорний матеріал., "Його Маруся, — справедливо зауважив Франко, — то не костюмована Світлана, то українська сільська дівчина; її суджений — то не сентиментальний коханок у селянськім костюмі, але український парубок, що приїздить до своєї судженої "з щирою любов'ю", але не говорить з нею про ту свою любов, тільки про те, що потрібно їм для того, аби "сповнити закон", повінчатися відповідно до українських народних звичаїв:

 

Вибирайте старостів!
Хай музика грає!
Русу косу розплітай,
Хусточки заготовляй!

 

Отже, "Марусю" Боровиковського треба поставити в ряду із тими творами, що прилучили наше письменство до однієї з загальноєвропейських літературних течій, а самого автора вважати осадчим на нашому ґрунті романтизму, який згодом яскраво одбився надто в творах Метлинського, у перших поезіях Шевченка, та озивався навіть і в декого з пізніших поетів (Яків Щоголів). Рано замовкнувши, Борови-

'•ковський проте тривкий залишив по собі слід у нашому письменстві.

Більшої з художнього боку ваги була літературна діяльність Євгена Гребінки (1812 – 1848), якому високо-вартні "приказки" забезпечили на довгий час ім'я в історії письменства. Ще на студентській лаві починає Гребінка Перекладати українською мовою Пушкінову "Полтаву" {1831 – 1835), потім пише згадані вже приказки (вийшли в Петербурзі 1834 р.) та інші свої вірші, які так припали були до вподоби тодішньому громадянству й забезпечили популярність молодому авторові. Ці українські твори написав Гребінка, спочиваючи по військовій службі на селі на Полтавщині. Але перебравшись до Петербургу, починав він працювати і в російському письменстві — й потроху рвуться у нього ті нитки, що прив'язували його до рідного краю, він усе далі одходить од українського письменства, йдучи слідом за геніальним земляком своїм Гоголем. Російською мовою понаписував Гребінка чимало повістей та оповідань, беручи для них теми переважно з українського життя та історії. На суд нащадків приходить Гребінка як російсько-український письменник, і суд той уже вирік нелукавий свій присуд.

Було в українських творах Гребінки щось справді своє, інтимне, ліричне, але все це тікало од його, коли він переходив на чужу ниву, де йому й доводилось по суті копіювати російського Гоголя; щоб кінець-кінцем зникнути в промінні його слави без сліду для російського письменства. Як російський письменник, не здужав Гребінка створити щось таке, що хоч би на короткий час пережило свого автора, і його забуто зараз же по смерті. В історії російського письменства Гребінці немає місця. Справжній талант літературний, свіжість настрою, щирість та безпосередність художнього почуття виявляє Гребінка тільки в "Приказках" та деяких ліричних поезіях, писаних українською мовою. Легкий блискучий стиль, мистецька форма, цікавий зміст та справжній гумор його приказок з тихим відтінком мрійної сумовитості в ліричних поезіях — стали причиною того, що ім'я Гребінчине стоятиме раз-у-раз високо в історії українського письменства. Це справді для Гребінки "камінь, єгоже не брегоша зиздущії", сам автор — найперше. Справедливе і правдиве слово про Гребінчині приказки сказав Куліш: "Коли рівняти їх і до сусідньої словесності, то навряд чи є в ній кращі приказки од Гребінчиних, а тільки що сусідські дзвони голосніші від наших". Серед українських байкарів Гребінці назавжди забезпечено одно з найперших місць поруч із кращими заступниками українського байкарства. Вол. Лесевич, аналізуючи творчість Гребінки, дуже влучно порівняв його українські твори з російськими і довів, що тільки в перших автор був сам собою й давав щось правдиве своє; не вимучене й не вимушене, свіже і настроями, і думками, й формою. І коли що зберігає ймення Гребінчине од забуття, то якраз ота невеличка книжечка його українських творів, а не великі томи російської писанини.

М'якої лагідної вдачі людина. Гребінка неначе передчував, що життя закрутить його й одіб'є од рідної стихії, і цей настрій гарно вилив у поезії "Човен".

 

Як човнові море, для мене світ білий
І змалку здавався страшним;
Та як заховаться? Не можна ж вік цілий
Пробути з собою одним.
Прощай, мій покою! Пускаюсь у море
І може недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм.

 

Гребінчині приказки дають гарний приклад того, як художня форма єднається з добірним змістом, і це робить їх свіжими й досі, незважаючи на їх поважний вік. З м'яким гумором спиняється Гребінка на громадських вадах свого часу — кривосудді, неробстві вищих класів, кріпацькому гніті і т. ін., роблячи іноді надзвичайно гарні ліричні вставки, як-от відомий початок "Рибалки":

 

Хто знає Оржицю? а ну-те обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні, — 
Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь...

 

У Гребінки в приказках багато стрічаємо дотепно схоплених побутових деталей, які однією-двома рисочками дуже влучно показують обставини того часу. Напр., повні колоски у нього хиляться — 

 

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки ("Ячмінь");

 

або:

 

То, сказано, пани — щоб день у день гуляли,
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли ("Рожа та хміль"),

 

Кріпацька старовина — з неробством та пихою одних, з хилянням та роботою тяжкою других — встає перед нами, мов жива, з цих кількох рядків. Подекуди автор навіть стилю тогочасного дотримується, як цей-ось чудовий присуд судовий, створений у дусі старих приказних актів:

 

Понеже віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласти,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м'ясо розідрать суддям на рівні части,
Лисичці ж ратиці оддать ("Ведмежий суд").

 

Це, а надто з тим класичним "понеже" — зовсім-таки сценка з старого суду з усім його крутійством та неправдами. Проте автор не зневірився, дивлячись, на отакі кривди, все-таки переважає у нього щира віра в те, що темній силі не подужати ясної правди, яка повинна наверх вийти, як те сонце в гарній байці "Сонце та хмари":

 

Хмарами півнеба замостило,
На сонечко мов ніччю налягло,
А сонце вище підпливло
І хмари ті позолотило.

 

Знайшов у собі Гребінка громадянську сміливість і на те, щоб дати науку вищим класам про людяне ставлення до народу. Приказка "Злий кінь" показує, що, на думку автора, тільки людяний і справедливий, без кривди народові, лад громадський може забезпечити спокій у державі. Останній рядок цієї приказки: "Пани! Чи чули, як Деркач коня піймав?" — бринить пересторогою отим усім "судящим", що ніколи не дбали про добру славу серед народу, а тільки про власну вигоду. Взагалі треба сказати, що такі приказки, як "Ячмінь", "Ведмежий суд", "Сонце та хмара", "Будяк та коноплиночка", "Могилині родини", "Грішник", "Мірошник", "Рибалка", "Вовк і огонь" тощо, надовго зостануться коштовними перлинами нашої поезії.

Опріч поезій, Гребінка в своїй літературній спадщині лишив і прозою гарний зразок, один із перших у нашому письменстві, в якому не тільки дав художній малюнок української природи, а й виявив ідейну прихильність до рідного краю, піклування про духовні потреби своїх земляків. Ще року 1838-го, порозумівшися з Квіткою та з іншими українськими письменниками. Гребінка заходжується коло того, щоб до якогось російського журналу давати під своєю редакцією самостійні додатки українською мовою. Краєвський згодився був видавати такі додатки чотири рази на рік при своїх "Отечественныхъ Запискахъ". Ці заходи чомусь не здійснились, і Гребінка заходився тоді сам коло українських збірників. "Що ж то роблять земляки оцими довгими темними зимовими вечорами? — загадався Гребінка, списавши зимовий вечір на селі. — Давай зіб'ю їм книжку. Позбирав, що було у мене писано по-нашому, і своє, і добрих людей, що — спасибі їм — наприсилали, одніс у друкарню — от вам і книжка" ("Так собі до земляків"). То був збірник "Ластівка", що вийшов р. 1841 у Петербурзі. На жаль, це була остання вже праця Гребінчина для українського письменства, його прощальне слово, хоч увесь збірник і кінчався бадьорим та надійним "До зобачення".

4. Амвросій Метлинський (1814 – 1870), опріч згаданого у нас на своєму місці етнографічного збірника "Народныя Южнорусскія псни", видав ще власного компонування "Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили" (1839) та з своїх і чужих творів "Южный Русскій Зборникъ" (1848). Метлинський, що до своїх поезій узяв епіграф із народної пісні — "Ой у полі могила з вітром говорила" і навіть псевдонім — Могила, мабуть чи не найближче з українських поетів підійшов до західної романтики і зосібна до польсько-української школи. Романтична вдача поета тягла його в минуле, розкривала очі на колишні події, яких свідками тепер зостались тільки високі могили по степах українських, і став Метлинський співцем минулого. З тих же романтичних джерел випливала й любов його до рідного краю. Згадуючи свою бабусю стареньку, що засіяла перше насіння любові до рідного в душі онука, поет каже:

 

Вона мене кохала: піснями пеленала
Рідним словом кормила, рідній мові учила ("Бабусенька"), — 

 

і всі пісні бабусині були про ту давню старовину. Тугою й сумом овіяні, у Метлинського його поетичні згадки. Ось устає в думках поетових свідок колишнього, гетьман, і прислухається до того, що робиться в рідному краї:

 

На сторожі моє ухо!
А все тихо, а все глухо!...
Чи козак і кінь умер?
Чи орел без крил, без пер?
Вже врай втихомирився: чую — од моря до моря
Не пахне вже ворога дух,
Немає вже вражого трупу...
Як на гробовищах в ніч глупу.
Де смерть все розсипала в пух,
Все, чую, тихо од моря до моря ("Гетьман").

 

А колись не те було.

 

Колись, мій синку, ми тії могили Трупом та трупом начиняли;
Колись, мій синку, ми в тії могили
Злих ворогів було спати клали ("Степ").

 

І гине, забувається та давня старовина, що клекотіла колись живого життя клекотом, як те море, невпинним. Кращі твори свої, як "Козача смерть", присвятив Метлинський отій незабутній старовині і найінтимніші свої почування виливає він у жалях над блискучим, як йому здавалося, минулим і темним сьогочасним життям. Та найдужчий жаль не за тим блиском пориває поета, — 

 

Ні! крик — то ще не крик, який учує ухо
І до якого мир привик.
Отто страшніший крик, як тихо, глухо, Замовк язик, бо в серці крик ("Гулянка").

 

Що ж то за крик серця? Звідки він і з чого? Метлинський дає вихід наболілим почуванням у розпачливому крикові "останнього бандуриста":

 

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі,
Пісня в народі, бо вже наша мова конає.

 

Та хоч і покликне так у тузі останній бандурист, проте живе таки в серці у нього надія на відродження рідної поезії:

Може і пісня з вітром ходитиме,
Дійде до серця, серце палитиме;
Може й бандуру ще хто учує.
Й серце заниє і затоскує...
І бандуру, і мене
Козаченько спом'яне ("Смерть бандуриста").

 

Умер бандурист, замовкли струни, зітліла й бандура, але "пісня по миру літає". Рідна пісня, рідне слово — єдине, що лишилося в скарбниці народній, і поетові воно стало чимось теплим, огрійливим, близьким:

Було щастя, були чвари,
Все те геть собі пішло,
І як сонце із-під хмари
Рідне слово ізійшло ("До гостей").

 

От через що так держиться Метлинський за рідну мову та звичаї й живе самою прихильністю до рідної землі. До чужих, до гостей — каже він — ми приязні, ми раді їх привітати, тільки ж, обертається він і до гостя, — 

 

Тільки не внось свого, гостю, звичаю:
Батько казав, що як свій оддамо — 
Ми і дітки наші пропадемо ("До гостей").

 

З питанням про зраду рідному краєві найперше доводилося спіткатись українському письменникові, що загадався над долею рідної мови й звичаїв. Вже в попередніх словах Метлинського є відповідь на те, як дивиться на неї поет: зрада й національна смерть — одне для-нього. Тому страшнішого нема гріха на землі од зради й немає милості до зрадника поет.

 

Хто тебе, родино, рідний зневажає,
Хай той на чужині серця не має.
Та щоб до кого в горі притулитися,
Та щоб було з ким горем поділитися ("Зрадник").

 

Мов Каїн проклятий — хай не знайде собі ніде спокою той, хто край свій свідомо покине, хай муки його живим будуть прикладом: "отак, діти, не робіте". І ці суворі прокльони, що так не пасують до мрійної вдачі Метлинського, тільки показують, яким страшним хронічним лихом на Україні було оте зрадництво, що й добродушних, толерантних людей могло до зненависті допроваджувати. Метлинський не замикається в якійсь націоналістичній виключності, — навпаки, не цурається він ні чужих впливів, ні чужої науки:

 

Дальше в світ — шукать науки!
Годі мліть, зложивши руки!
Чужий розум нам підмога, — 
В світ дорогу, в світ дорогу! ("Дорога"), — 

 

кличе він, тільки разом зазначає й власні шляхи для діячів рідного слова. В ніби програмовій поезії "До вас" характерна рисочка, що з негативного погляду дуже добре становить ті завдання, які накидає Метлинський українському письменству:

 

Нам, братця, нам, братця, вже нам не ходити
Та до панів, до панів тих великих у гості, — 

 

каже поет, найдужче протестуючи проти "місця теплого в панського порога": по високих хатах та по хоромах панських не чувати предківської мови і йде без упину там глум із темного народу. Протест отут діло добре, — але які ж позитивні поклики поетові, куди шлях він проказує? І тут доводиться знову констатувати, як і в Артемовського та Квітки, брак певного ясного світогляду, що служив би за провідну зорю всім оцим письменникам. У демократичну концепцію Метлинського вривається раптом отой несподіваний роялізм, нічим власне й не зв'язаний з основним тоном його ідей, та ще який войовничий роялізм!

 

Нам, братця, нам, братця, під конем трощити
Ворогів наших невірних проклятії (!) кості...
Або в морі
На просторі
Цареві служити,
Славоньки собі шукати,
Ворога губити,
Та щоб наших було знатні
Гей, братця, гей, братця то наша дорога ("До вас").

 

Що то за дорога і куди вона провадить і на віщо цей вибух суто зоологічного почуття якоїсь атавістичної зненависті — на це даремно б ви шукали відповіді у Метлинського. Але в результаті ви знайдете програму, безперечно і цілком вже збудовану на основі саме тоді оповіщеної офіціальної програми Миколаївських часів з їхньою троїстою панацеєю — "православія, самодержавія и народности".

 

Є в нас Віра. Царь і Мова,
І чимало нас, Словен:
Все своє в нас, — ну чого вам
Ще шукати в бусурмен? ("Самотні співці").

 

Одне слово — забуто вже, що "чужий розум нам підмога" і що нас далі в світ закликувано — "шукать науки": "все своє в нас" та й годі!... А як ще, до того, й оте "нас" не вирізнено виразно з державного розуміння, то звідси зовсім недалечке вже й до одописного "Пожару Москви" з предивенною йому радістю, що

 

Царство Білого Царя широко розляглося,
Од восходу до заходу сонця простяглося;
Є там чимало місця для сили,
Місця чимало і для могили.

 

Не зауважив тільки необачний співець, що якраз на найдорожчому для нього пункті народності — починається колізія між офіціальною народністю та українським патріотизмом і любов'ю до рідного народу, — та колізія, що незабаром і сліпому видна стане, коли Орлови та Дубельти почнуть катувати українське письменство... І коли ми ще можемо зрозуміти в устах російського письменника гордовитий виклик:

 

Такъ высылайте ж намъ, витіи,
Своихъ озлобленныхъ сыновъ:
Есть место имъ въ поляхъ Россіи
Среди не чуждыхъ имъ гробовъ, — 

 

то оте бліде і безбарвне "місце для могили" в устах українського письменника різнить занадто фальшивою нотою. Тим більше, що місце для могили "в царстві білого царя" зготують незабаром Бенкендорфи та Валуєви з Юзефовичами в любій серцю Метлинського Україні...

В таку драговину невилазну завели Метлинського й деяких інших його типу українців слов'янолюбці ідеї без ясного розуміння і самих тих ідей, і загальної політичної ситуації. Українські слов'янолюбці стали вже були на тій фатальній межі, за якою починається оте огуджене "місце тепле", коло панського порога: розвиток і доля московського слов'янофільства, що за ту межу переступило, надто це виразно показує... На щастя для нашого письменства, у нас межі тієї все ж не перейдено, і вже діяльністю Костомарова знайдено належне місце слов'янолюбним ідеям на українському ґрунті. Згодом доведеться нам докладніше спинитись на отій ідейній поворотці в громадських настроях на Україні, а зараз розглянемо ще діяльність Миколи Костомарова (1817 – 1885) як українського письменника, хоч і як історик, він теж найбільше своєї праці присвятив Україні.

Як поет, не займе Костомаров визначного місця в історії нашого письменства. Його поезії та дві драми й кілька драматичних уривків, опубліковані р. 1838 — 39 під псевдонімом Ієремії Галки, то гріхи, мовляв, молодості, до яких, він згодом більш і не вертався. Попереду згадано вже, що Костомарова спонукало писати українською мовою і як та непереможна "страсть ко всму малороссійскому" потягла його "йти в народ" і зробитись опісля істориком його життя. Спершу прихильність до народу виливається у Костомарова в художніх спробах народною мовою. Не маючи великої ціни художньої, ці твори нашого історика цікаві проте, як ознака того повороту, що від безкритичного напрямку перших українських романтиків, од гірких їхніх жалів за минулим та повної безпорадності в сучаснім приводить потроху до вогневої музи Шевченка з її наскрізь соціальною поезією, що все українське письменство спрямувала на новий шлях політичного протесту. Костомаров більше од своїх попередників уміє вже зміркувати і зважити старовину й сучасність і знаходить потроху нові мотиви для рідної бандури. Не до самої тільки Еллади, певне, прикладав він оці, напр., рядки:

 

Ти не спиняла дітей, вони гризлись з собою як звірі:
Ти все шукала слободи — нікчемная грошей раба!
Ти прославляла війну людоїдну і в Спарті проклятій
Пан для потіхи пускав злих на Ілота собак.
Ти научала народи втікать до неволі од волі,
Ти зопсувала найкращий неба восточного дар...
Пам'ять посмертна твоя засліпляла маною нам очі, — 
Ми, на тебе глядючи, не бачили самі себе ("Еллада").

 

Миколаївська Росія з її "неправдой черной" виразно виглядає до вас із цих ущипливих слів... Але мана розпалась і люди таки побачили й пізнали себе; самосвідомість національна сяйнула вже на Україні, і Костомаров цю самосвідомість хоче використати для рідного краю. Характерні з цього погляду зізнання зриваються у молодого Костомарова. В демократичному образі молодиці сама Україна йому звеліла — 

 

Співай, казала, для всього роду.
Співай, казала, для всії родини:

 

і поет складає присягу:

 

Співатиму, співатиму, поки гласу стане,
Хоч і слухать не захочуть, я не перестану ("Пісня моя").

 

І хоч Костомаров перестав рідною мовою "співати", та й взагалі потім багато на що інакше дивився, ніж замолоду, проте своєї присяги додержав: Україна до останніх днів його життя помітне мала місце не тільки в думках його, але і в праці. Тим більше замолоду: тепер ще не додумавсь він, як на схилі віку, до теорії "литературы для домашняго обихода" і силкувавсь на всі потреби часу озиватися рідним словом. У нього знайдемо тепер не тільки поезії на сюжети конкретного життя, а й філософсько-поетичні міркування на принципові, скажу так, теми, — як "На добраніч", "Зорі" і т. ін. Він уміє знайти гостре слово і проти "розвінчаного правдою тирана", й проти того лукавого, "що в гасло неволі обертає хрест всечесний, гасло правди й волі", і проти панства, і проти вчених, "що од простих світло заховали"; він пробачає час, коли

 

Прокинуться всі народи,
Завіт вічний приймуть,
Ворогів тисячолітніх
Вороги обіймуть ("На добраніч").

 

Правда, це більше проповідь, аніж поезія. Художник у своїй історичній діяльності, Костомаров занадто багато домислу вводить до своїх поетичних творів на велику їм шкоду. Над безпосереднім чуттям у нього завжди панує тенденція, що призводить до однобічного погляду на стосунки людські: правда і воля, щастя і доля неподільно для Костомарова єднаються з християнством, і морально-індивідуальна сторона і в його ідеології переважає, хоча вже починають озиватися й соціальні моменти життя. Слов'янство вперше у нього забирає особливу увагу ("Слов'янам"), до того ж не тільки в етнографічно-романтичному розумінні, але і в політично-соціальних своїх домаганнях вільне й рівне, як покаже незабаром програма Кирило-Мефодієвського братства. Інтереси народу потроху все дужче й голосніше починають бриніти у Костомарова, в якому і тоді вже озивався голосно історик, — та навіть у минулому він наперед ставить моменти національного й демократичного характеру, його Хмельницький вже цілком свідомий з національного погляду діяч і демократ, що за програму собі ставить — вибити "із лядської неволі народ руський", не зрікаючись простого люду, бо "то права рука наша" ("Українські сцени"). У своїх драмах, як "Сава Чалий" і "Переяславська ніч", Костомаров пробує розв'язати питання соціологічної природи, вводячи в колізію особисті справи, як кохання, бажання слави, тощо, з громадськими мотивами, як любов до рідного краю і до народу. Ці контрасти особливо виразно поставлено, подекуди навіть гарно, в трагедії "Переяславська ніч". Лисенко з його бажанням помститись за особисті й національні кривди та священик Анастасій з його лозунгом "не помста, а свобода" — це антиподи, що різними йдуть шляхами та одне одного не розуміють; так само антиподами, з другого боку, виявили себе Марина з її перевагою громадського елементу над особистим та Герцик, що ввесь своєю приватною справою захоплений. Автор знаходить розв'язання колізії у християнському братерстві та людяності, бо навіть Лисенко, що горить увесь помстою, згадує в останній час, "що і вояк мусить бути чоловік і християнин". Характерно, що не прилучається до загального замирення сам один тільки егоїст Герцик, так само, як тільки подвійний зрадник і провокатор Гнат ( "Сава Чалий" ) не має до себе милосердя: хоч би який не був великий злочинець, але зрадник гірший за всіх, бо, як каже, обертаючись до зрадника, Костомаров — 

 

    ...шкода, що зробив ти,
Не зрівняється із ними ("Клятьба").

 

Такі, загально кажучи, були погляди Костомарова тоді, як він виступав ще в українському письменстві. З громадського боку це вже був крок уперед і дуже шкода, що Костомаров опісля не бере безпосередньої участі в українському письменстві. З пізніших творів його треба згадати ще повість "Черниговку", хоч у ній тільки розмови дійових осіб написано українською мовою, принаймні в тій редакції, що була надрукована. Це яскраво оброблена на підставі історичних документів картина обопільних стосунків між українцями та великоросами в перші після з'єднання України з Москвою часи. Повість справляє велике враження своїм цікавим змістом: національну колізію між заступниками "двох руських народностей" у побутових обставинах XVII ст. поставлено гостро, і нема мови, якій з них автор свої симпатії оддає.

Нам треба тут згадати ще кількох письменників з тієї ж початкової доби нового українського письменства.

Одним із найперших у нас романтиків був Василь Маслович, видавець "Харьковского Демокрита" (1816), в якому й містив свої, між іншим, і українські вірші. Н. Шрамченко, автор кількох у народному дусі поезій, написаних в 30-х роках, але виданих аж геть пізніше (1900 р.), наслідував народні пісні досить, як на свій час,

добре.

Типовою на той час постаттю був Віктор Забіла (1808 – 1869), безталанний "співець власного горя"; теж складом народної пісні виспівував він свої "пісні крізь сльози" — особисту нещасливу пригоду в коханні. Щирі ліричні тони бринять у тих тужливих піснях, неглибоких, але по-своєму зворушливих. Кращі Забілині пісні: "Не щебечи соловейку", "Гуде вітер вельми в полі", "До милої", "Туга серця". Гарним Забілі партнером був симпатичний, але так само неглибокий Михайло Петренко (народ. 1817 р.) з його невиразними пориваннями у якесь далеке, незнане небо ("Дивлюся на небо") і з такою ж невиразною тугою та смутком ("Весна", "Думи", "Минулися мої ходи"). Елегійним настроєм перейняті "Думки на могилі" Петра Охоцького-Огієвського (народ. 1814 р.), автора кількох байок, пісень та етнографічного оповідання "Крути не верти, а треба вмерти". Такий, як у цих поетів, настрій у глибоких та сильних натур то поезію демонізму зроджує, як у Байрона, то поезію безмежного смутку, як у Леопарді, — у середніх же він дав тільки поезію безсилого зітхання й, замість світових проблем, самі "пісні крізь сльози" їм надихнув та поробив їх "співцями власного горя", не більше.

Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817 – 1875) був автором кількох популярних романсів ("Огнище", "Скажи мені правду" й ін.), які й досі ще виспівують сентиментальні панночки. З банальним таки, нівроку, змістом цей віртуоз форми єднав неабияку віршовницьку вмілість, так що деякі його поезії ходили між людьми як Шевченкові (за такі прислано їх, напр., до "Основи" ), а одна так навіть потрапили була до збірника Шевченкових творів "Гарно твоя кобза грає" — у Празькому виданні "Кобзаря").

Спиридон Осташевський (помер 1875 p.) видав у Вільні 1850 p. латинкою "Пів копи казок для веселого мира", а згодом у Києві (1869 p.) "Півсотні казок для веселих людей" — з того ніби матеріалу, "що казали старі люди і що цікавого або дивного за моїх літ сталося". "Ми, українці, — пише в передмові до першої збірки автор, — знаймо, в що наші діди давно вірили, слухаймо казок, які старі люди розказували, учімося пісні Народа — то нас до чогось доведе". Осташевський не всюди гладеньким віршем переказує всякі народні легенди (про Зміїв вал, про могилу Сороку, про Потоцького Каньовського і т. ін.) і закінчує першу книжку передруком з Артемовського-Гу-лака балади "Пані Твардовська" (sic) з гумористичним листом до автора. Ліричні пісні Осташевського подекуди бринять патріотичною польською тенденцією.

До 40-х років належать і перші в нашій літературі виступи письменниць-жінок. Марта Писаревська (1799 – 1874?), з відомої літературної родини Писаревських (дружина Степана Писаревського, мати Петрова) надрукувала у Корсуна в "Снопі" (1841) "Петраркину пісню", талановитий і цікавий одгук італійської поезії на нашому ґрунті, та по тому й замовкла навіки. Поруч неї можна поставити Олександру Псьол, якої поезію "Свячена вода" згадував з великою хвалою Шевченко. Здається, цій же таки авторці належать і ті "Три сльози дівочі" (датовані 1847-м роком), що їх опублікував аж згодом (у "Хаті", 1860) Куліш.

Низку поетів того ж типу замикає Олександр Шишацький-Ілліч (1828 – 1859), хоча хронологічно він вступив до письменства вже пізніше. Про нього нам довелося вже на своєму місці згадати як про автора хвальшованих дум — літератури теж характерної саме для романтичних настроїв. Власний Шишацького-Ілліча набуток поетичний, виданий у Чернігові двома збірками — "Українська квітка" (1856 – 1857), складається з двох поем ("Олеся" та "Юлиця") й кількох десятків віршів патріотичного, з неодмінною пожежею Москви (нав'язла їм та пожежа!), та любовного змісту, досить проблематичної вартості.

Треба сказати, що всі згадані тут поети були якимись випадковими гостями в українському письменстві. Давши більш-менш помітний первоцвіт, що дозволяв сподіватися чогось більшого, на тому вони й спинилися і далі своїх перших спроб не пішли, хоча безперечно кожен з них мав хист до того. Як справедливо зауважив Ів. Франко, всі вони "якось так зав'яли на пні, закинули перо, або коли й писали дещо, то для себе, щоб дати вихід тим неясним поривам, які ворушилися в їх душах, але з тою сумною певністю, що те, що ворушиться в них, не зворушить нікого іншого". Та й не диво: вже починалась блискуча поетична діяльність Шевченка, вже сяйнули широкі ідеали Кирило-Мефодієвських братчиків — і вузенького діапазону цих Шевченкових попередників не вистачало на могутній резонатор Шевченкової поезії; невиразні з громадського боку погляди здались занадто перестарілими перед широкою програмою братства. Піти за віком, ударити в нові струни — не було сили, старі ж справді нікого зворушити вже не могли. Становище всіх поетів передшевченкової доби, тих епігонів чистого романтизму дуже добре означив Гребінка на закінченні своєї "Ластівки": "Полюбіте ж, земляки, нашу "Ластівочку", читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов'ї, — тоді хто стане слухати ластівку?!" ("До зобачення"). Справді — вже розпочинав свою пісню на Україні велетень української поезії й незабаром одсунув у сутінок усіх своїх попередників. До того ж, мабуть, прибили ще їх і зовколишні причини — саме ота катастрофа з українським письменством 1847 р.: треба було або виявити справжню мужність громадян, або занишкнути, причаїтись. Поставлене на важкий іспит безсилля, натурально, вибрало оту другу дорогу.

 

5. Як бачимо, українське відродження, в зв'язку з західно-європейським романтизмом та національним рухом серед слов'янських народів, дало в літературі у нас цілу громадку визначних, як на свій час, письменників, які повинні були виконати початкову роботу національного відродження. Це та громадка, яку ми об'єднуємо під спільним іменем Полтавсько-харківської школи. Перше завдання, що стояло перед українським поколінням 20 — 30 років, було — закласти знов підвалини під літературні традиції на Україні і слідом за Котляревським привчити освічену публіку до рідної мови як самовиразу нації; довести, що мовою кріпаків можна, як і всякою людською мовою, висловити всі почування, всі потреби людські; показати під сірою свитою звичайне людське серце, а під сільською стріхою загальнолюдські горе та радощі, — одне слово, людину знайти і привселюдно виявити в тій робочій худобі, якою був тоді український плебс, і нагадати вищим класам, що у них, словами Куліша кажучи, "есть родной языкъ не для того только, чтобы выбранить неисправнаго мужика". З цією початковою роботою українське письменство до 40-х років упоралось досить добре. Вже самим фактом своєї появи на історичній арені письменства мужик робив революцію в розуміннях, скидав традиційних кумирів з п'єдесталів, перевертав старі забобони про поділ людей на білу й чорну кістку, демократизував громадянство. Для емансипації людини на Україні оце мужицькою мовою писане письменство зробило свого часу без міри більше, ніж усякі абстрактні теорії та декларації рівноправності, бо воно практично говорило про горе та злидні цілком конкретних людей, — дарма, що не про все горе, не про всі злидні: доповнити і розробити картину глибше — то вже буде справою життя дальших поколінь. Може, через те, що наші письменники передшевченківської доби захоплені були цією початковою роботою елементарного визволення особи людської — може, через те, кажу, й не звертали вони уваги на громадські питання і з політичного боку, як ми бачили, виблискували своєю пересадною лояльністю. Факт в усякому разі перед очима, що вони то єднають українство з російським великодержавним патріотизмом, як Артемовський та Квітка, то вигадують теорію матері-України і царя-батька, як у Корсуна; то пробують навіть примостити свої українські симпатії до такого явноворожого українству й цілком непевного місця, як офіціальна народність, що бачимо у Метлинського, а вже щодо московської пожежі 1812 р., то, мабуть, і в російському письменстві не мала вона стільки бардів, як серед наших романтиків (Метлинський, Корсун, Шишацький-Ілліч).[4] Звичайно, тільки натуральний тоді брак політичного виховання, наслідок злющої реакції, що сповила була Росію по 1812 році, а надто по грудневому повстанню 1825 p., міг породити такий хаос ідейний, оці спроби єднати те, що в самій суті своїй ніяк поєднатись не може. До того ж спричинилось, мабуть, само місце, де працював цей гурт письменників. На лівобічній Україні, а надто на Слобожанщині, де був тоді центр українського руху, національні й соціальні суперечності не так ще виявляли себе рельєфно і не так дошкульно допікали, як на правому боці Дніпра. Через те протиставлення українця великоросові, як двох різних типів національних, хоч і було зроблено, але не доведено до логічного кінця; претензії державного централізму хоча й були вже на прикметі, бо давалися взнаки, але не стрічали ще організованої й принципово умотивованої одсічі, — на це ще не настав тоді був час. Різнорідні перехресні впливи ще не сформулювались у виразну теорію; вони ще нуртували один насупроти одного, виносячи наверх часто випадкових людей випадкові думки. Українство того часу було швидше настроєм, ніж переконанням, випливало більше з серця, аніж з голови. Та вже й тоді бачимо серед українських письменників спроби стати біля одного діла організованою громадою, знайти для спільної роботи якийсь певний осередок. Ми вже знаємо, що в Харкові постають такі місцеві видання, як "Украинскій Встникъ", розпочинається низка літературних альманахів, що скрізь бувають зародками й предтечами власної преси. Твори українською мовою друкуються й по російських виданнях, як "Встникъ Европы", "Молва", "Маякъ" і т. ін.; але українські письменники вже почувають невигоду проситись раз у раз у прийми й бути випадковими гістьми в російській журналістиці. "Господи мій милостивий! — писав, напр.. Гребінка до Квітки, — як-то народ гарно; пише по-нашому, — і чом у тії журнали нічого такого не беруть?"... "Треба написати по-нашому, — немов одповідає на те Квітка, — а Москаль, що журнал компонує, закопилить губу та й не схоче друкувати". Почувається потреба власного органу, і ми вже знаємо, що були й практичні заходи, щоб осадити власну оселю в формі періодичних українських додатків до "Отечественныхъ Записокъ" під редакцією Гребінки. Додатки ції з р. 1839-го вже мали виходити, але — не знаємо, чому — справа з ними до скутку не дійшла і знов українцям довелось задовольнятися сурогатами періодичної преси в формі збірників. Наново оживає справа з виданням українського журналу вже р. 1846-го в Києві серед гуртка, що склав Кирило-Мефодієвське братство, і найпалкішим тієї думки прихильником був Шевченко, але... ми знаємо, чим скінчилися всі заходи братчиків. Після погрому 1847-го року про українське видання було вже й думати годі...

Ми бачимо, як потроху росте на силах українське письменство, одшукує свою стежку, поширює і поглиблює національну свідомість, дає все нових та й нових діячів рідного слова. З перших своїх початків, з творів Котляревського, Артемовського, Квітки й інших, принципіально стало воно на правдиву путь, бажаючи служити інтересам народу, розуміючи під цим словом широкі маси українського покріпаченого тоді поспільства. Гуманітарна течія зразу ж пройшла крізь нове українське письменство і зробила його здатним до дальшого розвитку. Не було поки ще тільки людини, талантом такої дужої, що б оцей широкий гуманітарний зміст і не зовсім ясні національні почування звела до одного кореня, сформулювала виразно, вложила б у принадну форму й вивела тим письменство з стадії "обласного провінціалізму" та перед очі всього цивілізованого світу поставила. Такій геніальній людині, ходом самого письменства, ґрунт підготовлено вже до 40-х років, усю попередню роботу зроблено, — і геній українського слова справді з'явився. То був Шевченко.