Чесність з собою

Володимир Винниченко

На другий день зранку Тарас буз тихий, задумливий та сумний. Віра зустріла його підчас чаю трохи натягнуто й винувато. Але він цього не помітив, очевидячки, шукав випадку, щоб щось сказати їй на самоті.

Але це йому не вдалося. Надійшли події, які відсунили все на задній план.

Почалося з селян. Ще не встали ранком з за столу, як почувся дзвінок, і Аніся прибігла до їдальні з заявою, що прийшли „наші мужики" і хотять бачити пана.

Виявилось — депутація, при тому найбезглуздіща, брудна, обідрана, складена з найбідніщих селян, що арендували у Кисельських землю. Колись він займався адвокатурою, але тепер покинув і жив тільки з аренди. Мужики привезли гроші, але депутації дали доручення: прохати пана Кисельського відступити землю за шість карбованців десятину, замісць десяти. І вжили своїх звичайних хитрощів: до депутацій обібрали найубогіщих мужиків, при чому, очивидячки, звеліли їм одягтися бідніше та мати пригнічений вигляд. Головою ж депутації обібрали Панаса Гниду, лагідно-ущіпливого дідка та Омелька Підкидька, придуркуватого молодого мужика, на диво подібного до Сергія. Казали на селі, що Омелько був нешлюбний син Семена Васильовича, прижитий з гарною бабою — московкою. Семен Васильович нічим цих чуток не підтвержував, але селяне уперто та хитро завжди виставляли наперед Омелька, коли треба було прохати пана про щось значне. І, дивна річ, підперті в такий спосіб, прохання їхні майже завжди виконувались, Семен же Васильович кожного разу неначе не помічав Омелька. Але після того дуже уїдався на своїх, що було ознакою великого роздратовання на самого себе.

Тепер цей Омелько стояв попереду всіх в передпокою й ухмилявся. Иноді оглядався назад і підморгував односельчанам, втираючи одягненою на палицю шапкою носа. Односельчане пригнічено глибоко зітхали, хрестились та з тоскною тугою дивилися на брудні сліди від своїх ніг.

Всі вийшли з їдальні до вітальні послухать. Семен Васильович похмуро вислухав Панаса Гниду.

— І вам не соромно, панове? — докірливо похитав він головою. — У вас стало совісти йти з таким проханням до мене?

Панас Гнида склав як на молитву руки.

— Ой, паночку! Щоб нас земля свята не знесла, як легко нам було йти до вас з таким проханням. Не совісти, але терпіння, паночку, не стало! Голод не терпить...

— Як би у таких горницях, — раптом підморгнув Омелько Вірі, — то й потерпіть можна б.

Віра почервоніла, а Семен Васильович скосив очі на Омелька й сердито сказав:

— Ні до чого ви все це, люди добрі, вигадали... Неможна. Я й так проти сусідів-поміщиків віддаю... просто за дурницю, а ви... Недобре так, недобре... Вам як мед, то й ложкою. Недобре...

— Паночку! — скрикнув Панас. — От щоб мені старому на тім світі чорти язика вирізали та свиням викинули, коли я хоч одне слово збрешу вам. Вірите, — пів села вже хліба свого не має! Хоч на рік нам полегкість зробіть... Змилуйтесь!.. Плюньте на нас та скажіть: „Хай вам біс, беріть." Їй богу, паночку, ріднесенький! От так скажіть, та й підемо собі. І підемо, паночку... паночку... Їй богу!.. Цей рік платили десять, з шкури лізли та платили, тепер же й шкура лускає. Візьміть, паночку, шість ... Будьте замісць батька!

— Ціна хороша! — зітхнув Омелько й дружо посміхнувся Сергієві. У того чоло було вкрито сіткою зморшок. Дара скоса подивилась на його. Сама вона увесь час стояла з палаючими внизу щоками та напружено, гостро вдивлялася в убогі, злякані постаті селян. Вигнуті брови грізно нахмурились, ніздрі підіймались, біліючи на кінцях.

Тарас стояв у самих дверях та зпідлоба хмарно поглядав то на Омелька, то на Сергія, неначе зрівнював: Омелько, зустрічаючи його погляд, дурновато-похмуро підморгував, втираючись шапкою.

Дядьки не зводили з Кисельського поморщених, обвітряних, закислих очей і боязко та жадно ждали. Він з посмішкою жував свого вуса й слухав Панаса.

— От що, — раптом заявив він, — останнє слово: відступаю вам ще одного карбованця, але більше ні за що не можу. Ні за що!

— Паночку!

— Ні! — раптом чомусь дуже розсердився Семен Васильович і зараз же швидко роздратовано звернувся до своїх.

— От зібралися! Що тут цікавого?

— Ви б їх хоч сісти попрохали! — голосно й різко сказала Дара.

Це вийшло так несподівано, що всі спочатку й не зрозуміли. Семен Васильович навіть з непорозумінням підняв брови, але зараз же нахмурився і, махнувши рукою, з злісним роздратованням сказав:

— Ах, покиньте ви, будь ласка, хоч тепер... Не до ваших ідей тут...

І повернувся знову до селян. Ті, також нерозуміюче подивившись на Дару, зараз же знову жадібно витягли до його, як гуси, голови.

Дара зашарилась по самі вуха, алі нічого не сказала. Сергій стурбовано кашлянув, переступив з ноги на ногу й поправив пенсне.

Дара раптом повернулась і, не хапаючись, але твердо пішла з хати.

Сергій подивився їй услід.

Семен Васильович ні за що не уступав і був в такому роздратованню, що навіть- один раз брутально безглуздо вилаявся, від чого ще більше розсердився. Віра обурено швидко вийшла. Останніх же вигнав сам Семен Васильович, кричучи, що нікому не дозволить ніякого контролю над собою. Ще соціалізму нема, і він уклінно прохає дозволити йому самому порядкувати своєю власностю! Указівок чути не має ніякого бажання.

Селяне вкінець були перелякані та пригнічені. Розмови не привели ні до чого.

Вручивши дві тисячі Кисельському вони поодинці, спотикаючись та ніяково ступаючи по підлозі, вийшли на сходи. Стоючи у себе в кімнаті біля вікна, Тарас бачив, як вони на вулиці одягали шапки, сумно та довго радились про щось і потім всі так само низкою поплентались кудись ліворуч.

Дара вже не бачила цього. Вона пройшла до себе в кімнату, склала, як звичайно, руки на грудях і почала швидко ходити з кутка в куток.

Постукало.

— Ввійдіть!

Ввійшов Сергій. Дара глянула на його так, як дивляться на людину, про яку знали, що це вона ввійде.

Сергій, допитливо та винувато поглядаючи на неї, мовчки підійшов до столу й розгорнув книгу, що лежала там. Дара зараз же одняла її, одклала в бік і, дивлячись просто в лице йому, рішуче забалакала:

— От що, Сергію: коли ти прийшов казати мені, що я зробила дурницю, наївність, ти ж, звичайно, за тим прийшов...

— Нічого подібного...

— Ну, все одно, ти це думаєш. Підожди. Я сама це думаю. Цим, звичайно, не поможеш. Але от що: я більше не можу! Не можу, досить з мене! Нестерпно.

— Що саме? — тихо, без здивовання, неначе зарані вже знаючи відповідь, спитав Сергій, знову потягнувшись за книжкою.

— Все це! — різко одштовхнула вона його руку від книги. — Або ми поміщики й тоді благодійних комедій нема чого нам строїть... Він уступив?

— Ні...

— Звичайно. Так от, або ми поміщики, злодії... Так, я згожуюсь з Мироном... Проте, я тобі це й раніще казала... Так от: або поміщики — тоді їдьмо закордон, плюнемо наріжні партії, давай мені убрання, коханців, розважай мене. Або ж з комедіями раз на завжди покінчить: робити. Ніяких рент, мужиків, нічого. Хочеш?

Сергій сумно посміхнувся.

— Даро, вибач мені, я знову скажу: це наївно... Ти не ображайся... Але подумай, що ти говориш. Сама ж знаєш, що це неможливо... Неможливо, смішно, непотрібно...

— Ти находиш?

— Господи, Даро, ну як же инакше? Це ж вийде така сама комедія, тільки смішніще та шкодливіще. Віддати землю селянам, наробити з десяток дрібних буржуїв, пьявок, самому ж бігати по уроках, шукати переписки, труситись над копійкою й не мати ні одної вільної хвилини для партійної роботи... Ну, для чого це?

Дара подивилась йому просто в лице.

— Скажи Сергію, ти розумієш, чого я хочу, чи ні?

— Признаться, слабо розумію...

— Це помітно. Не дивлячись на те, що ми мало не що дня до нудоти говоримо про це, ти все так само уперто, неначе навмисно, не хочеш зрозуміти мене. Навіть чудно. Ти зрозумій, що мені нема ніякого діла до твоєї землі. Продай її, віддай гроші на партію, викинь їх, — мені це байдуже. Я хочу робити! Розумієш? Не комедію ламать, але серйозно. На себе робити, саму себе утримувати на світі. Мені сором удавати з себе обороницю селян, коли сама беру з них. Мені, взагалі, соромно, що мене хтось утримує. Розумієш ти мене чи ні? Людина перш за все повинна бути активною в життю. Перш за все. А яка ж це активність, коли найголовшще, коли все істнування твоє підтримують за тебе инші? Що це?.. „Партія, служіння партії; на партію гроші". Дурниця, обдурювання себе! Зароби та віддай на партію, це икше діло. Давать же те, що принесли селяне, це нісенітниця. Все віддай, коли на те пішло! Е, та й не в тому суть. Скучно, нудно мені без роботи. От і все! Не можу, не звикла...

— Ти ж робиш... для партії... — зовсім тихо та нудно сказав Сергій.

Дара усміхнулась.

— Ну годі...

Настала важка мовчанка. Дара ходила по хаті, Сергій же уважно розглядав свої тонкі білі руки з жовтуватим відтінком.

— Ну, а коли б я... все віддав на партію? — раптом тихо, не підводячи голови, почав він.

Дара зупинилась.

— Ну?

— Ти не мала б уже наміру покинуть мене І... пішла б тоді зо мною?... І нічого б... більше тяжкого у нас не було?

Дара мовчала. Потім глухо спитала:

— Це була б жертва для мене?

— Припустимо...

— Ні, тоді з тобою б не пішла!

Неначе якась полегкість почулась в її голосі. Сергій уважним довгим поглядом подивився на неї.

— Чому? — нахилив знову голову.

— Тому, що обовьязана була б платити тим самим, жертвами. Обовьязана була б жити з тобою. Не рівні були б. Знала б, що для мене зробив, а йдучи від тебе, позбавляла б усього. Це тяжко.

Сергій ще з більшою увагою розглядав свої руки.

— І тільки тому не пішла б?

Дара дуже почервоніла.

— Що значить?... Звичайно!

— Чому ти так ухопилась за те, що це жертва?

Дара нахмурилась.

— Тому, що це — жертва. Ти не сам це робиш! Сам увіруй, що так треба зробить! Ну, покиньмо.

Руки у Сергія злегка тремтіли, але він їх розглядав.

— Значить? — кинув він ледве чутно.

— Що „значить"?

— І так тобі... нестерпно і... відавши все, нестерпно...

Дара не відповідала. Раптом в жагучій злости заломила руки й стріпнулась усім гнучким сильним тілом.

— Ех! Схопила б все це прoкляте, розкидала б к чорту на всі боки! Е, як надзвичайно препаскудно все це!

— Значить? — ще тихіще та упертіще повторив Сергій.

— Нічого не значить! Не знаю. Годі про це. Побачимо... Іди, я хочу бути сама.

Сергій не рухався. Потім глибоко зітхнув, підняв голову й помалу пішов до дверей.

Дара скоса слідкувала за ним, сувора, зла. Раптом швидко, підійшла до його, обняла за плечі, повернула голову до себе й з глибокою ніжностю, жалем забалакала:

— Прости, Сергійку... Не можу я, любий... Ти можеш, ти звик, мені ж чуже все це... Ці селяне... Як не бачу, ще куди не йшло, але як побачу... Ну, та ми ще подумаємо. Ти ще подумаєш... Ти хороший. Ти мій тихий, ніжний... Не сердься на мене, золотко...

Сергій глянув на неї. Очі великі, чисті благаюче дивились на його, уста свіжі, ніжні, розкрилися якось по-дитячому, безпорадно, зворушливо.

Він з мукою, помалу повів головою, мовчки визволився й вийшов.

Дара непорушне, з болем дивилась йому вслід. Брови ж уже грізно хмурились.