Чесність з собою

Володимир Винниченко

У вітальні Кисельських зібралося душ з двадцять. Мирона ще не було, але сперечання з приводу його вже кипіли по всіх кутках. Були й непартійні, яких за згодою партійних запросили старі Кисельські, Семен Васильович та Катерина Андрієвна.

Сперечалися, не слухаючи одне одного, з роздратованням, ворожостю, ненавистю. Особливо насідали на прихильника Мирона Петра, який з злістною усмішкою доводив, що кожна простітутка вище за найморальніщу буржуазну панну. Обличчя у Петра було бліде, гарне, стомлене; в нахабних очах поблискувала задавнена злість. Часто поглядав на Віру, яка в суперечці участи не брала й сиділа з заплющеними очима в кутку. У неї боліла голова.

На Петра обурювалися всі, але, знаючи його привичку сміятись з самого себе, не дуже вірили його щирости.

В другому кутку Семен Васильович, розпалившися, з тонкою іронічною посмішкою на загострених устах запевняв Іону, Кита та инших партійних, що вони ні за що не відважуться вигнати Мирона з організації. Хоч і переконані, що це є єдиний засіб забезпечити себе від деморалізації, але не відважуться. Партійні посміхались.

— Поба-а-чимо, — казав Іона.

— Побачите — насмішкувато згожувався Семен Васильович.

Сергій спокійно, об'єктивно й трохи сумно доводив редакторові місцевої часописі та дядькові, Івану Андрієвичеві, що Мирон зовсім не одиничне випадкове явище, як запевняє редактор, і не хворий психично, як хоче довести Іван Андрієвич, але продукт реакції, подібний піні, що необхідно з'являється підчас кіпіння. Доводячи, він часом спинявся очами на Дарі. Дара була надзвичайно оживлена, весела, очі сяли, внизу щок палав такий яркий румьянець, що, здавалося, навіть на деякому віддаленню від щоки можна почути його тепло. Вона ні з ким не сперечалася. Зібравши круг себе молодь, дражнила Рисецького, важкого, незграбного, з жіночою постатю товариша, який, разураз, сам того не помічаючи, був об'єктом жартів усіх партійних дівчат. Рисецький любив сперечатись. Сперечався так само, як і ходив, важко, перевалюючись з одного слова на друге, уперто прагнучи до своєї мети й ніколи нікого не слухаючи. На цей раз Рисецький лише посміхався, обмежуючись, зарозумілими та призирливими словами. Але вони викликали ще більший регіт. Кучерява Женя весь час з жадностю хапала його слова й майже після кожного падала головою собі в коліна від реготу.

Поруч з Дарою сидів Тарас, облизував губи та ніяково посміхався. Помітно було, що почував себе не дуже добре. З приводу вчорашнього у його була розмова з молодими Кисильськими, яка закінчилася повним замиренням та заявою Тараса, що він дурень та падлюка, коли не свідомо, то безсвідомо. Але за гроші прохав більше не згадувати ніколи, він їх дістане в иншому місці. Вирішили його не дратувати й до часу виконати прохання.

Дара иноді ловила погляди Сергія й посміхалася йому у відповідь весело та радісно. Але Сергій ще уважніще оглядав усю її струнку, сяючу постать з вінцем темно-золотих кос на голові й ще спокійніще відповідав своїм супротивникам. Дара через такі погляди трохи нахмурювалась, але зараз же знову зверталася до Рисецького. Потім раптом голосно покликала Петра й наказала бути коло неї цілий сьогодняшний вечір, а суперечки залишить поки що. Втрутилась в гарячу розмову Катерини Андріевни з Наталею й з сміхом умовила останню заспівати. Наталя мала мьягкий контральто і гарно співала народніх пісень. Катерина Андрієвна була невдоволена: вона тільки що почала думку про те, що єдиний засіб підняти моральність молоді, яка падає, — це з корінем, виривати та відкидати елементи, які деморалізують її. Наталя ж була вдоволена: гаряча, безладна, нервова пристрастність Катерини Андрієвни, її напружені очі та істерично-роздратований голос втомили її. Сама Наталя була трохи повна, велика, з кокетливими, гарними очима, дуже блідим обличчям та почутьовими, яркими устами.

Але одтягнувши Наталю, Дара, неначе забула за неї та знову підняла сміх круг Рисецького. Петра знову покликала й зробила нагану за те, що самовільно одійшов од неї. Петро як перед королевою, схилився перед нею на одне коліно. При кожному дзінкові вона раптом замовкала, ніздрі її підіймалися та біліли на кінцях, але потім робилася ще веселіщою. Здавалось, вона навіть і не знала про те, що зібралися для якихсь суперечок, усім заважала та роз'єднувала тих, що сперечалися.

Віра иноді підводила на неї очі й пильно слідкувала за нею.

А Мирон все не з'являвся. Це починало вже дратувати. Почулися голоси, що він собі занадто багато дозволяє та що не заввадило б його провчити. Хтось запропонував навіть почати без його та, коли не з'явиться, без його ж і розібрати до кінця його „діяльність". Пропозіція знайшла прихильників, але Сергій, Кит, Семен Васильович та инші рішуче та гаряче запротестували.

Почала вже розгорятися й з цього приводу суперечка. Але в цей час почувся дзвінок, і з'явився Мирон з Олею. Оліна поява викликала легке здивовання, але Олю зараз же узяла під свою опіку Віра, до якої приєднався Тарас. Оля соромливо посміхалась та боязко поглядала на гучне численне зібрання.

Мирона зустріли, з підкресленою байдужостю, хоч кожен, здоровкаючись, казав щось веселе та гречне. Семен же Васильович навіть за талію обняв пройшов так з ним по всій вітальні.

Мирон усміхався й вередливo ростягав слова на кінцях. Обличчя було сіре, ішов своєю важкою, неначе недбалою, ходою, одною рукою підтягав вуса до ока. Але очі йому гостро, холодно, з іскорками чогось захованого та пекучого бігали по обличчях зібраних.

Дара байдуже хитнула йому головою й зараз же відповіла щось Рисецькому, від чого лице тому з невеличкими жабячими очима кольору корки, налилося кроввю та зніяковіло, а слухачі пирснули від реготу.

Почали готуватись до засідання. Почулося шикання, гуркіт стільців.

Дара раптом узяла Рисецького за руку, міцно потиснула й заглянувши в обличчя, привітно, просто сказала:

— Не сердьтесь, голубе... Добре? Я сьогодня трохи недобре поводжуся... Згода?

Рисецький засоромився, але засяв увесь, переконаний що переміг в суперечці.

— Ну, тепер, панове, сідайте — і тиша! — серйозно додала Дара до всіх і, повернувшись, несподівано підійшла до Мирона.

Мирон стояв в найдальшому кутку кімнати. Це був його звичай на всіх зібраннях вибірати найдальший куток і звідтиля, стоючи, та підтягаючи вуса вгору, сперечатись

— У мене була ваша сестра сьогодня, — зараз же почала Дара холодно та допитливо дивлячись в обличчя йому.

Мирон швидко подивився на неї.

— Коли? Сьогодня? Ввечері?

— Так, перед вечером. Вас це дивує?

Мирон прикусив губу.

— Умгу-у! — буркнув, — та-ак, тро-охи зди-вува-ло... — вже недбало та також холодно ростяг він.— Що ж вона роби-и-ла у ва-ас?

— Ми балакали... Про неї то про вас... Мирон з чудною посмішкою зазирнув їй у вічі. Потім помалу заклав руку в бокову кишеню, вийняв записку Марусі й лінво простягнув її Дарі.

— Прочита-а-йте... Ціка-а-во... Певно, результа-а-т ваших розмо-о-ов. Дара взяла записку й почала читати. Підчас читання глянула на Мирона. Він дивився кудись у далечінь, прижмуривши очі, неначе приглядався до чогось та ледве посміхався.

— Я це знала,— повертаючи записку, сказала Дара й подивилася просто в лице йому. Він не повертаючись, сховав папірця в кишеню.

— Та-ак? Можливо, навіть поради-или?

— Ні.

— Що ж таке ви їй каза-а-ли?

Все так само дивився кудись та посміхався.

— Що казали, то вже казали. Коли побачите її, скажіть, що мені шкода, що вона так швидко пішла од мене.

— Чого ж вона прихо-о-дила й чому так шви-дко пішла?

— Приходила, очевидно, тому, що важко їй! — різко сказала Дара. — А пішла... Вона не довго була у мене. Прийшла Віра до мене та зніяковіла... І... трохи чудно трималась... Навіть образливо для вашої сестри. По мойому Сергій з Вірою цього не знаходять. Сестра зараз же пішла. Перекажіть їй, що на мене вона без моєї вини розсердилась. От і все. Перекажете?

Мирон важко подивився на неї.

— Це я винний. Я порадив їй ближче зійтися з вами. Жалкую. Але перекажу.

Почувався закликаючий до тиши стукіт. Дара хотіла ще щось сказати, але одійшла й сіла поруч з Наталею на канапі. Мирон почав крутити вуса. В очах іскорки зробилися гостріщими. Иноді здавалося, що замісць очей він має два дуже загострених блискучих, кінчики цвяхів. Але поза була ліниво-недбала, рухи повільні.

Обібрали головою Кита. Він розправив свої густі, гарні вуса, надав ще більше холодности непорушно-гарному обличчю та запропонував референтові, товаришу Іоні, викласти тему зібрання.

Іона помалу підійшов до столу голови, сперся на його рукою й обвів вітальню своїми опуклими зеленкувато-сірими очима. Голені губи його рбстяглися в тонкую посмішку. За посмішкою промінястими зморшками розстяглась і жовта шкура.

Усі мимоволі, подивились у бік Мирона. Він так само крутив вуса та поблискував очима.

Іона почав викладати тему засідання, яка власне полягала в запитанню товаришу Миронові про деякі ідеї, які він пропагує серед робітників. Пропагує ж він слідуюче:

Іона розгорнув папірець, що тримав у руках, і, зазирнувши в його, казав далі з тою ж стримано-насмішкуватою посмішкою:

— Хоч минув вже час ріжних полових вольностей, і громадянство знову стає на шлях тверезої діяльности, але, не дивлячись на те, знаходяться люди, які від „вольностей" не можуть одмовитись. Товариш Мирон один з них. У його багато ціх „вольностей".

Іона зазирнув знову в папірець.

— Перша воля — хождіння в публичні доми. Згідно з „ученням" товариша Мирона, ходить в публичні доми ні в якім разі не ганебно, а, навпаки, похвально й варто переймання.

— Це брехня! — раптом гукнув і з кутка увесь почервонілий Коля.

На його зашикали. Але Іона подивився в його бік і, посміхнувшись, сказав:

— Навіть немовлята стають в оборону товариша Мирона.

— Ви — самі немовлятко!

— Тихо! Тихо!

Іона заговорив далі:

— Друга воля, — воля „праці" простітуток. Ця праця не тільки не принижуюча, та шкідлива, не тільки не заслуговує догани, але, навпаки, є добродійна для громадянства, — рівна праці поета та фільозофа, й заслуговує заохочення. З огляду на це товариш Мирон завзято рекомендує робітникам усіма засобами піддержувати простітуцію. Одним з таких засобів він вважає організацію професійних спілок „працюючих" простітуток. Нехай збори зауважать: не боротьбу, але підтримку та розвинення цього добродійного та користного інстітуту.

— І це брехня! — знову гукнув Коля.

— Колю! — крикнула Катерина Андрієвна. — Коли ти ще скажеш хоч одне слово, підеш вчити уроки. Почувся сміх.

— Це слабо! Хай не бреше!

Мирон все так само крутив вуса.

— Коли я брешу, товариш Мирон може спростувати мої, слова, — починаючи червоніти, сказав Іона. — Товаришу Мироне! Брешу я чи ні?

Всі обернулися до Мирона.

— Продовжуйте... — неясно посміхнувся він.

Іона з посмішкою, хитнув головою, подивився в папірець і казав далі:

— Третя воля — вільне кохання. Нехай шановні збори зауважать, що діяльність товариша Мирона поширюється на певну область. Під назвою „вільне кохання" у товариша Мирона власне мається на увазі воля сексуальних, чисто фізичних зносин. Згідно з „вченням" товариша Мирона ця воля є нова форма родини, бо стара родина оджила своє. В цілях пропаганди цієї „нової" форми товаришем Мироном улаштовуються серед робітників деякі збори, на яких пропагується й „пробний шлюб", себ-то співжиття на час (також дуже зручна форма шлюбу, як збори можуть собі уявити.) Після цього шлюбу, очевидно, простітуція також дістає підтримку натурою.

Оля великими здивованими очима дивилась то на Іону, то на Мирон та Хведора. Хведір сидів червоний потирав руки, що з ним бувало завжди, коли хвилювався, чи збірався промовляти.

— На ціх робітничих зібраннях улаштовуються инші діла того ж сорту. Він, Іона, міг би для пояснення назвати їх відомою назвою ліг в „вільного кохання",тільки не у гімназістів, але у робітників.

— Це неправда! — несподівано тихо вихопилось у Олі.

Всі обличчя повернулися до неї. Вона густо почервоніла, але твердо дивилася на Іону своїми великими боязкими очима.

— Неправда? — здивувався Іона.

— Тихо! — застукотів голова.

— Так, це неправда! — раптом з другого боку обізвався Хведір. І, хвилюючись, навіть устав.

— Ці самі, як ви сказали, ліги у мене збіраються, але... нічого цього нема... Це... Ми для спочинку... Щоб стісняти кого-небудь, цього, дійсно, нема, але... пробних шлюбів не заводимо... Мирон Антонович дуже часто буває, але щоб... Ріжне, звичайно, говориться, але не так... Це, вибачте, невірно ви казали. І це дуже образливо. Робітник також людина й розваги хоче... Одною політичною економією важко... Це... так... Недобре!

Він сів і втер лоба.

Мирон все так само посміхався та крутив вуса. Тільки очі блистіли гостро.

Іона трохи зніяковів, але зараз же обійшовся. Голова стукотом припинив шепотіння. Іона казав далі.

Звичайно, він може помилятись відносно характеру ціх зібраннь і взагалі цілої діяльности товариша Мирона, але зібраннє, що зараз відбувається, власне для того й скликано, щоб вияснити. Він, Іона, сподівається, що товариш Мирон вкаже сам на помилки реферата. А поки що він буде продовжувати... За четверту волю, власно: волю від контролі громадянства в справах кохання, себ-то відкидання навіть цівільного шлюбу. Власне кажучи це — ріжновидність „пробного шлюбу". Зібраннє, звичайно, може оцінити, оскілько ця воля нова та корисна... До того ще одна: воля від інтелігенції. Товариш Мирон гадає, що інтелігенція не повинна грати ніякої ролі в робітничому рухові. Тому...

— Фе, як бреше! — обурено крикнув Коля й демонстраційно вийшов з вітальні.

Всі посміхнулись.

— Тому товариш Мирон, не дивлячись на повторні заклики, не хоче увійти в комітет. Комітет же має відомости, що товариш Мирон веде, наприклад, агітацію за організацію робітничої газетки, яка велася-б самими робітниками. На скільки це продуктивно та користно для руху, збори можуть самі оцінити. Але він, Іона, хоче цім вказати тільки на певну міщанську, анархичну тенденцію діяльности товариша Мирона. Коли все приведене не вірно, нехай товариш Мирон призволить вказати, в чому саме полягає відхиляння від істини.

Іона закінчив і одійшов до Сергія. Той щось зашопотів йому зараз же у вухо. Іона захитав головою, згожуючись.

Всі обличчя були звернені до Мирона. Де хто шопотівся між собою. Непартійні переглядались. Редактор уважно, з помітною цікавостю розглядав Мирона.

— Чи бажаєте ви дати пояснення, товаришу? — звернувся до останнього голова.

— Так, я бажа-а-ю дати пояснення, — закладаючи руки за спину й від того трохи перехиляючись наперед, одповів Мирон. І тому що в обличчі з'явився вираз злістно-веселий, хижий, то здавалось, він збірається стрибнути на когось.

— Прошу, — дозволив Кит.

Мирон підождав хвилинку, поки затихне зовсім, і неголосно почав:

— Това-а-риш Іона допустив в свойому, докладі невеличку поми-и-лочку. Замісць мої-ї-їх поглядів виклада-ав, пе-евно, свої... Це часто трапля-ається з „артистами". Крім цього, я більше нічого не маю сказати.

— От власне! — голосно зареготав Коля, який знову повернувся. Іона насмішкувато усміхнувся.

— Ви одкидаєте, таким чином, все, що говорилося товаришем Іоною про вас!? — раптом всім тілом повернулася Дара до Мирона. Очі їй дивились майже грізно, ніздрі підіймались.

— Тихо, панове! — спинив голова. — Так неможна, треба прохати слова. Говорить товариш Мирон.

Мирон чудно подивився на Дару.

— Так, я заперечую.

— Але це ж...

— Панове! Так не можна! Товариш Мирон, ваше слово.

Мирон одвернувся від Дари.

— Таким чином, пано-о-ве, — знову почав він, мені здається, ми можемо закінчити наше засідання. Питання вичерпано.

— Ловко! — пробурмотів хтось насмішкувато.

— Дозвольте, товаришу! — раптом сердито втрутився Сергій. — Нам всім відомо, що саме ці погляди ви завжди висловлюєте й мало не за погляди партії виставляєте їх. Так неможна. Ми хочемо поясненнь.

Мирон усміхався.

— Ви хочете знати мої погляди на ці питання, чи те, що я кажу робітникам?

— Це одне й те саме, сподіваюсь...

— Ні, не зовсім. Так що вам бажано?

Мирон вже не тяг слова. Рухи зробилися різкими, поривчастими, в очах сяли веселі мстливі іскорки.

— Те, що ви, звичайно, говорите робітникам. До останнього нам немає діла! — також різко сказав Сергій.

— Добре! Я, їм кажу слідуюче: коли робиш що небудь, роби цілим єством своїм. Ні розумом, ні чуттям, але й тим і другим разом. Думка проста, а ні трішки не крімінальна. Правда? І ілюструю її всім тим, про що так дотепно казав товариш Іона. Тільки ілюструю. Суть не в ілюстраціях, а в думці. Наприклад. Візьмемо, хоч би цю саму простітуцію й цього самого товариша Іону. Він, звичайно, ходить до простітуток і звичайно...

— Не судіть по собі! — спалахнув Іона.

— Ви не ходите? — здивувався Мирон.

По зборах пройшов гомін обурення.

Мирон неначе не помітив нічого. Тільки в губах промайнула веселість.

— Прошу осіб не торкатись! — строго зауважив голова.

— Мене це дивує... підняв брови Мирон. — Тижнів зо три тому товариші Петро, Рисецький і товариш голова разом з вами були в публичному домі... Хіба не так, товаришу, Петре?

— O, j-а-а... — по німецьки протяг Петро таким тоном, неначе гордився, що був, і поважно розправив невеличкі вусики.

Голова та Рисецький почервоніли. Іона ж швидко ступив уперед і, змахнувши рукою, закричав:

— Я ходив туди, щоб спостерігати таких... як ви та ваш товариш Петро! Можете навіть у його запитати!

— Цілком вірно! — поважно та безтурботно підтвердив Петро. —Товариш Іона тільки потримав на колінах маленьку грішницю й в чистоті пішов собі. Ми ж усі лишилися.

Почулись вигуки обурення та сміх. Коля щось гарячково й голосно почав доводити Жені.

— Це низько і гидко! — раптом швидко з обуренням підвелась в кутку Віра. — Це звичайна манера пана Мирона відповідати на неприємні для його запитання. Ми не маємо бажання тут слухати про всяку мерзоту! Чуєте! Ви відповідайте на поставлені запитання. Голове! Слідкуйте ж за порядком зборів!

Голова шепотівся з Сергієм. На вигук Віри обернувся й постукав олівцем об стіл. Гарні очі йому злісно блестіли, з щок не зійшли ще червоні плями.

Мирон, здавалось, милувався з усього, що робилось і з цікавостю приглядався до обличчь. На вигук Вірин посміхнувся.

— Товаришу Мироне! Чи бажаєте ви відповідати на запит організації? — раптом різко спитав голова. У вітальні затихло.

— Я ж, одповідаю, — сказав Мирон.

— В такому разі прошу осіб не торкатись. Це не є відповідь. Ваше слово.

— Вам же запитання поставлено ясно, — закричала знову Віра, — не крутіться та відповідайте: чи ви визнаєте в простітуції зло чи ні?

— Визнаю, — усміхнувся Миром.

— А-а ... В чому ж це зло?

— В чому? Хм... Багато де в чому... Ну, хоч би в тому, що „порок торжествує, а чеснота принижується. Що топчеться моральність, що людиною користуються, як яким небудь мужиком в поміщицькій економії.

Віра зблідла й сильно закусила губу.

— А ще в чому? — не зводючи з його потемнілих очей, глухо, погрозливо кинула.

— Ще? Хм! Хіба мало в чому? — потиснув він плечима. — Ну, скажемо, ще хоч би в тому, що ні одна порядна жінка не гарантована від зради чоловіка з цими тваринами. Ні одна мати не може бути покійною за свого сина. Ні одна порядна панна не може ввечері вийти на вулицю, щоб не наткнутись на ціх падших. І мало того, вони иноді мають нахабство з'являтися в порядну родину! Хіба це не зло? А турботи багатьом жалосливим паням, які притулки впоряжають.

Катерина Андрієвна почервоніла.

— Хіба це не зло? А дідусям деяким хіба не турбота? Мені трапилось якось чути про одного поважного, високоморального дідуся, який до того запалився братською любовью до одної „тварі", що до насильства мусів був удатися. Знайшлися дурні люди, які хотіли до суду тягнуть, але дідусь мав таке довірря в громадянстві, що до суду не дішло. Подумайте, скільки трапляється порядним людям страждати через ціх мерзенних дівок!

Іван Андрієвич сидів мов нічого й не було, хоч на його кидалися швидкі погляди. Але Катерина АндрІєвна в явному обуренню нахилилась до Семена Васильовича та щось швидко й горячково зашепотіла йому. Семен Васильович з насмішкувато злісною, ледве помітною посмішкою, покусював вуса, й дивився собі під! ноги.

Петро усміхався й голосно тягнув:

— O, ja-a...

Раптом до столу голови підійшов Сергій з якимсь листом паперу в руках. На висках у його виступили червоні плями, чоло вкрилося сіткою, зморшок, очі світились роздратовано та злісно.

— Прошу вибачення! Пане голово! — почав він голосно.

Всі затихли й повернулися до його.

— З огляду на те, що пан Купченко через свою очевидну скромність не хоче поділитись з нами своїми цінними думками що до простітуції і одкараськується... — Сергій

неначе стримав себе, — недоладними та нечемними жартами, то дозвольте мені перечитати зборам от цього документа. Я його не читав ще, мені його тільки що дали, але судячи по підзаголовку та по деяким прогляненим мною місцям, це повинно бути щось подібне до символу віри прихильників простітуції. Дещо на зразок агітаційного програму. Коли збори нічого не мають проти...

— Читайте, читайте! — почулися голоси.

— Пане Купченко, чи цей лист вам знайомий? — підняв трохи в гору папір Сергій.

Мирон усміхнувся.

— Так, знайомий.

— Може, ви згодні з ним?

— Цілко-ом . . .

— Тим краще, прошу уваги.

Сергій поправив пенсне й голосно, з усиллям розбіраючи гектографичні літери, почав читати:

„Відношення до простітуції."

„Коли ідеш до простітутки, то чесно, не лукавлячи з собою, дай відчит собі, через що йдеш до неї."

— Звичайно! — вставив Іона.

„Досвідом життя свого й розумом перевірь своє бажання. І коли досвід життя твого та розум сходяться з бажанням твоїм,— ти правий. Іди та роби, що, хочеш."

— Ого! — знову кинув він. На його зашикали.

„Коли ж досвід життя твого та думка повстають, то зроби їх остільки виразними для самого себе, щоб від їх родилося почуття огиди до бажання твого. І бажання зникне, ти будеш також правий."

„Але не роби того, що розум твій обо почуття визнають поганим. Брехня перед другими може виправдана бути, перед собою ж — ніколи."

„Через те оті, що брешуть собі, крадуться, як злодії, до простітутки, самі, знаючи, що роблять погано. Чоловік, який без кохання, але в „законному" шлюбові купив жінку, не червоніє йдучи до неї, бо сам гадає, що купувати женщину з благословіння громаданства — не є зло."

— Стиль з апостольского писанія — кинув Іона.

Всі слухали дуже уважно; Дара вся упьялася очимa в Сергія, злегка навіть нахилилась уперед.

„Але як би ти не йшов, памятай, що йдеш до людини, від якої чекаєш задоволення твого бажання."

„Коли негарний, самотній, бідний, коли життям окривджений, в родині нещасливий і не можеш инакше задовольнити бажання тіла свого, то памьятай, ідучи до простітутки, що вона по силі послугу робить тобі."

„Коли вдачею загарячий і кров спокою не дає й до простітутки ідеш за заспокоєнням, памьятай, що ідеш до людини, в якій відчуваєш потребу."

„Коли непоміркованим, нестриманим життям привчив себе до похоті, як пьяниця до вина, ідучи до простітутки, памьятай, що шукаєш в ній пьяного задоволення."

„Але як би ти не йшов, — як до лікаря за заспокоєнням, як до шинку за підняттям, як на базар за шматком хліба, — памьятай, що ідеш за послугою."

„Через те, коли йдеш, то йди не як злодій, не як той, що відчуває себе злочинцем, але як той, хто потрібує?"

,,Не осуджуй також, відходючи, простітутку за те, що не дала того, чого не може дати."

„Коли памьятатимеш це, не будеш мучити себе й простітутку зневагою до неї. Зрозумієш, що ні ти, ні вона ні винні за те, що утворено віками життя."

„Але багато зла уникнеш."

„Піднявши її в її власних очах, полекшиш її тяжку професію. Даси їй змогу боротися за себе всіма доступними їй засобами. Повернеш велике щастя бути матіррю й громадянкою."

„Памьятай це, ідучи до простітутки. А більш за все хай памьятають її близькі та самі простітутки: не ті, що зневажають, жаліють та брешуть самі собі, усунуть зло. Зневагою, жалостю та брехнею вони побільшують його. Не усунуть його також ситі та вдоволені, але тільки нужденні та невдоволені, тільки ті, що страждають.

„Найбільше ж за всіх нехай робітники поміркують над цим, бо їхні дочки та сестри складають найбільшу частину мешканиць публичних домів. Нехай памьятають, що вони, як простітутки, продають себе й через продаж свої праці так само позбавлюють себе здібности творити, як їхні сестри родити. Не з мораллю ситих та вдоволених рахуватись, але з собою та власним досвідом. Всяка мораль установлюється пануючими; робітники ж в пануванню не винуваті, отже не їхня й мораль сучасна. Тільки з собою нехай чесні будуть. Кожен, хто в такомуж як вони, становищу, той буде згоден з ними."

„Отже памьятай все це. І нехай кожен вчинок твій буде плодом згоди розуму та чуття твого й тільки твого, але не тих, хто инакше живе та почуває. Будь чесний тільки з собою!"

Сергій закінчив і, посміхаючись, склав папір.

Збори, очевидно, ждали не того. Зашелестів шопіт. Більшість, судячи по нерішучому, виразу обличчь, не знала, як реаґувати. Коля гарячився й з палаючими щоками доводив щось Жені. Де хто поглядав на Мирона. Він з помітною цікавостю придивлявся до обличчь.

Дара не підводила очей і гралась торочками скатертини. Видко було нижню частину щоки, вкритої румьянцем.

Шопотіння почало переходити в неголосну балачку, і нарешті почулися окремі слова тих, що сперечались.

— Безумовно наївно!... Утопія!

— Дебати! Дебати!

— Пане голове! До порядку!

— Так І до анархизму — два кроки... Міщанський індівідуализм.

— Повне відкидання!...

— Голове!

Гомін побільшувався. Мирона не чипали, неначе чекали чогось.

Оля не зводила з його очей, ніби ловила погляд, щоб щось сказати. Але він не дивився в її бік.

Голова ж радився про щось з Сергієм та Іоною.

Гомін і безладдя побільшувались.

— Голове! До порядку! Голове!

— Панове! — нарешті заняв він своє місце. — З огляду на те що ми маємо дуже мало часу, питання ж ставиться дуже серйозно, поступила пропозиція товариша Сергія одкласти дебати до слідуючих зборів, призначивши їх яко мога швидче. Останній же час вжити на пояснення товариша Мирона, коли він побажає дати їх.

— Ні, ні! Зараз дебати!.. Зараз!.. Не хочемо! злякалися!..

— Одкласти! Одкласти !.. Пізно...

Крики перемішалися. Вже нічого не можна було зрозуміти. Мирон раптом підняв руку й різко сказав:

— Панове! Хвилину уваги.

Всі повернулися до його й швидко затихли.

— Панове! Чи будуть дебати зараз чи потім, справа ясна — для ціх зборів ця „програмка", як тут сказали, не годиться. Її місце не тут. Більше я ніяких поясненнь давати не хочу. Нудно й непотрібно. Обмірковуйте її самі. З приводу ж инших питаннь, які були зачеплені товаришем Іоною, як що бажаєте, можу дати пояснення й зараз. Але позаяк маю мало часу, прошу мене не переривати. Чи хотять збори вислухати мене?

На обличчях була розчарованність, невдволення, нерішучість.

— Дозвольте декільки запитаннь, — раптом тихо спокійно вимовив Іван Андрієвич.

— З приводу простітуції?

— Так... Як ви ставитесь...

— З приводу простітуції я більше поясненнь давати не бажаю.

— Позвольте! — різко, злісно крикнула Віра. — А як ви поясните те, що, не дивлячись на корисну й почесну професію простітуток, ви всеж-таки взяли свою сестру з публичного дому? Це чесно, з собою?

Мирон пильно подивився на Віру. По лиці їй, як краплі дощу по склі, збігали у низ струйки, перешарпуючи губи.

Настала повна тиша.

Дара, яка швидко підняла голову при запитанні Віри, неначе затаїла дух, чекаючи відповіді.

Мирон посміхнувся.

— От тому, що чесний тільки з собою, нікому відчиту давати не маю охоти. А тим більше вам, Віро Семенівно.

— А-а! „Відчиту"?! Другим проповідувати легко, а самі брешете. Брехня — вся ця ваша проклямація! Брехня! Тільки свою розпустність хочете теоріями пояснити... Гидко! Я сьогодня бачила вашу сестру, і вона сама мені сказала, що їй тільки тепер добре, коли вона серед чесних людей живе. Сама сестра ваша! Чого ж ви брешете тут з своїми проповідями?! Чесність ваша до других — нечесна! Чуєте ви!

— Я ніколи й не „проповідував" правдивости та чесности з другими, Віро Семенівно. Даремно ви так хвилюєтесь та лізете в чуже життя. Коли ж з собою нечесний, то не вам про це знати. Таким чином — різко кинув він до зборів, — чи хочете чути мої дальші пояснення? Час закінчити цю комедію!

— Коли вони будуть такі, як це... — почала було Віра, але їй не дали доказать.

— Слухаємо!.. Слухаємо... Кажіть далі.

Лице Миронові було похмуре, губи зробилися тонкими, голос звучав різко, рішучо.

— Пояснення мої будуть в тому, ж дусі. Ні що до шлюбу, ні до кохання, ні що до інтелігенції я своїх поглядів нікому не навьязую. Коли ж казав робітникам про інтелігенцію, то тільки як ілюстрацію нецільности, млявости та нечесности з собою приводив. І брати прикладу з їх не радив; рахуватись з їхньою опінією не радив. Інтелігент живе мораллю та привичками, що дістав у спадщину від дідів — гнобителів. Інтелект же пристосовує до пригноблених. Від того розірваність і брехливість з собою. Наприклад: кожен інтелігент визнає інтелектом, розумом повну інтімність та свободу в справах кохання. Кохання — особиста справа кожного, і ніхто в цю справу втручатись не може. Не дивлячись на це, ідуть вінчатись так само, як і ті, хто вважав необхідним контроль церкви в справах кохання. Це — повна відчуженність розуму від почуття. Наприклад, найщиріщі... ну хоч би з цього самого зібрання, щиро переконані, що санкція церкви не потрібна. Не дивлячись на це всі повінчані. Що це? Думка, ідея сама по собі, життя саме по собі. Брехливість з собою, роздвоєнність, ріжниця корінів в думках та моралі! І, дійсно, я не радив робітникам брати прикладу з, ну хоч би з... товариша Сергія, Дари, Михайла та инших. Нехай з своїм досвідом рахуються. Потрібна санкція? Іди та вінчайся. Не потрібна? Не бреши собі й не лукавь з собою.

— Чекайте! — раптом перебив Семен Васильович. — Дітей же своїх ви понесете хрестити до церкви?

Мирон зупинився. Запитання було несподіване. Забіліли посмішки на обличчях.

— Так, понесу!— рішучо сказав він. Усмішки розсипалися рідким сміхом.

— Як же це? Хіба ви визнаєте санкцію церкви?

— Ні, але тому, що без метричного свідоцтва немає паса, а без паса ж, як вам відомо, в нашому високоморальному громадянстві, що без души, то мушу. Бо инакше моїх дітей не буде на світі, їх ніхто не прийме ні на яку роботу. Роботу. Розумієте? З двох зол — меньше.

— О, — тож то бо й є! — хитнув головою Семен Васильович. — Те саме й з вінчанням, — з двох зол меньше.

Мирон усміхнувся.

— Не вірно. Не вінчаючись ви можете жити й працювать. Це — головне. Без паспорта ж — ви робити не можете. Визнати ви це повинні, а коли так, то цей ваш аргумент і є та нечесність, то лукавство з собою.

— А друге ви забуваєте? — раптом не витримала Катерина Андрієвна.

— Що саме?

— А те, на що ви наражаєте жінку своїм вільним коханням? Ваша теорія дуже зручна... тільки не для жінок! Хм!

— Я не розумію, на що ж я наражаю жінку!

— Не знаєте? А образи, а шопотіння ріжних крамарчуків, двірників, а брудні натяки? Звичайно, на вас це не лягає! Хм! Але коли навіть жінка згожується, то кожен порядний чоловік, коли він кохає її, а не бажає під прикриттям теорій скористуватись її довіррям, повинен захистити її від бруду! Сам повинен це зробити!

— Скажіть, будь ласка, — перервав її Мирон, — коли б ви попали серед негрів і вони почали робити натяки та насмішкувато шепотітись, що ви біла, вам би це здавалося, образливим? Чи тільки смішним?

— Вибачте, добродію, ваше порівнання дуже невдале.

— Як вам вгодно. А мені здається, що людині, яка до кінця пересякнена якимсь переконанням, просто смішне шопотіння инших. Але діло, звичайно, в тому, що цьому чоловікові та тій жінці образливі шопотіння двірників тому, що вони, по сути, опінією двірників дорожать і самі думають як двірники. Тоді нащо ж насилувати себе? Звичайно, вінчатись без зайвих слів. Але для того, хто перенявся цим переконанням до кінця, хто чесний тільки з собою, тому смішні шопотіння двірників. І жінки своєї захищати не треба, бо й їй тільки смішно. Коли ж не смішно, тоді на чому ж їхній союз кохання? Люди ріжні, розійтись і кінець.

— Як просто та легко! А діти? Де гарантія?

— Ну, знаєте, — гидливо скривився Мирон, — коли ви збіраєтесь родити з людиною дітей і з самого початку одне одному не вірите й на всякий випадок контракти пишете, то вам і книги в руки. Такого шлюбу я в кожному разі робітникам рекомендовати не буду. Так! І з вашою думкою рахуватись їм не поражу. Як і з двірниками та крамарчуками!

— Тільки з собою? — усміхнувся Семен Васильович.

— Так! Йому це буде вигідніще, ніж з вами.

— А коли йому буде вигідніще красти, то й тут порадите тільки з собою рахуватись?

— Безумовно!

— Не дурно ж у його стільки приятелів — злодіїв! — гукнула Віра.

— О, так! — злісно підхопив Мирон. — Недалеко й ходити: ви — перша, Дара, Сергій, ваші шановні батьки... Добродій...

Але докінчить йому не вдалося. Неначе вихор ввірвався звідкись в кімнату.

— Мерзотник! — закричала підстрибнувши Катерина Андрієвна. — Геть звідси! Геть! Забірайся з мойого помешкання! Що це таке?!

— Це дійсно... — в обуренню швидко підвівся редактор, розстібаючи для чогось сурдут та оглядаючись.

— Геть, поганцю! Роспутник! Геть!

— Мамо! Мамо! — блідий весь, одтягав Сергій Катерину Андрієвну, яка, люто стискуючи кулаки, тяглася до Мирона.

З Вірою почалася істеріка, вона дико сміялась. Всі товпились, кричали, деякі поспішали до передпокою та хапливо одягались. Навіть Петро зблід і невдоволено казав щось дуже схвильованій Наталії.

Оля злякано тягла Тараса, який тер рукою лоба та чудно посміхався. Оля мало не плакала.

Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очи ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.

Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.

Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.

Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.

— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.

Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.

— До побачення, Олю ! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.

Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.

Мирон усміхнувся.

— А ви, Тарасе, як що хочете анархиста, приходьте завтра до мене в пьять годин.

Тарас раптом дивно оглянув його з ніг до голови, вдивився для чогось в лице й відповів:

— Добре. Прийду.

Мирон одягся й вийшов. Обігнав на вулиці Наталю та хотів пройти вперед, але вона спинила його.

— Підождіть. Ходім разом. Нам по дорозі.

— Коли не боїтесь мене, — ходімте.

— Мені боятись нема чого.

Але вони майже всю дорогу мовчали. Мирон задумливо посвистував, а Наталя куталася, — вітер зробився холодний та лютий.

— Ні, Мироне, ви дуже брутально зробили! — раптом почала Наталя. — Дуже брутально!

Мирон мовчки подивився на неї.

— Ви були люті, але це ще не виправдання для такої образи...

Мирон задумливо посміхнувся.

— І головне, щиро образились деякі, — тихо промовив він. — От що цікаво! — Ні трішки не мають сумніву... А теоретично згожуються що експлоатація — злодійство. Всі, повінчані, але кохання повинно бути вільним... Або ж: Сергій готовий з жалю прийняти до партії спілку простітуток. Але теоретично — простітуція є абсолютне зло. І не помічають навіть цієї своєї одірваности... От що цікаво... Навіть бажання не мають бути цільними. Ще кусаються за свою нікчемність. „Не чіпай!"

— Ну, а ви самі дуже правдиві та чесні з собою? — раптом різко спитала Наталя.

— Я хочу бути таким. Це дуже трудно, але...

— Так? От ви позавчора мене називали... брехливою, нечесною з собою, мовляв, тягнуся до вас тілом, але закриваюся душею. Тому що принято, мовляв, осуджувати тільки тілесне кохання... Добре, але ви мені скажіть...

— Хіба-ж це не вірно, Наталю?

— Звичайно, ні! Коли хочете, то, може, душа саме й найбільшу ролю грає в цьому потягові. Але я вам...

— До мене? — розсміявся Мирон.—У вас до мене? Ха-ха-ха! От це цікаво! Що ж це таке душа в такому разі? Ми ні в одній думці не згожуємось, прагнення, цілі наші цілком ріжні. Ви для мене й я для вас духовно, неначе люди з ріжних планет. І раптом „душа". Е, Наталю! Брехня це самій собі! Діло ж зовсім просте: ви довго чоловіка не бачили, я, як мужчина, не гидкий вам. Може, навіть є й справді щось, що ріднить наше тіло. От і все... Ну, і нащо тут ще якісь душі? Нащо брехня? Кохання тіла? Добре. Дає радість? Зла ні вам ні мені не зробила б? Ну, то чого вам? Шукаєте повного злиття? Шукайте. Кохання духовне та фізичне краще за саме фізичне? Чудово. Але коли я нахожу персик смачніщим за вишню, хіба я повинен від вишні відмовлятись? Чому? Навпаки, чим більше матиму вишень, тим з більшою тугою бажатиму персика. Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама... Ви ж багато де чого боїтесь тому, що старозавітна мораль їх осуджує. Тіло здавна в не милости у моралістів... Але ви мораль цю неначе не визнаєте, а тимчасом живете все ж таки по ній, через те що вона у вас в крови. От це я й називаю вашею брехливостю, нечесностю з собою. Тому й кажу вам: або доведіть ваш темний потяг до думки та визнайте, цільно визнайте кохання тіла. І віддайтеся йому сміливо, просто, гарно. Або ваші думки про неможливість самого тільки кохання тіла доведіть до чуття й вбийте цей темний потяг. Не придушуйте себе, але зробіть так, щоб це стало неможливим, просто неможливим, як ну, як не можливою для вас є любов до жандара. От це й буде сильно, чесно. Бо ця тяганина наша, сказати поправді, надокучила вже мені. А иноді під лиху хвилину дратує й хочеться просто взяти та покарати вас за вашу упертість. От власне, довести на вас же, що є й може бути.

— Ну, це слабо! — усміхнулась Наталя.—Я вам вже раз сказала, що такому, як ви, належати не можу. Можете бути певні, що з'умію... бути чесною з собою. А от ви, не дивлячись на свої проповіді, цього не вмієте. Коли ви такий мудрець, то чому ви не убьєте свого потягу до Дари? Га? Вона рідна вам?

— До Да-а-ри? — від несподіванки навіть спинився Мирон.

— Еге-ж, голубе, власно до неї. Гадаєте, не видко? Боже, як він здивувався! Не сподівались? Ха-ха-ха! Так, врачу, ісцилися сам. Ну, до побачення, я вже вдома. До мене більше не приходьте. Кінчати, так кінчати. Я бути одною з багатьох не маю бажання. Ідіть до Дари, і бажаю успіху. Тільки сумніваюся... Прийдеться вам „вбивати свій потяг".

Наталя сухо засміялась і, насмішкувато хитнувши головою, зникла в під'їзді будинку.

Мирон мовчки подивився їй в слід, задумливо підняв комір і помалу повернув назад. На губах та в очах проступала усмішка, а в ній чи то туга, чи біль.