|
Вернутися (Частина 6) | Зміст | |
Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдaтися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою. Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались... А от і останнім разом.
І пішла.
Іде задумана.
Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так і буде.
Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.
Ій здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.
Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.
Може, то Гриць?
Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нъого не прибуває до неї. Він один ділитъ їх тайну, а ліс дpyгий. Се не Гриць.
Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:
— Я тут!
— А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: — «Тут!» — і більше нічого.
I знов іде.
Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишутъся лиш легко, шумлять обережно. 3 нею враз надслухуютъ, а надслухуючи, притім щосъ ніби пошіптують...
«Грицю!»
«Ти, Грицю? — питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: — Я тут!»
Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчаєтъся, бо так він її любитъ, і пересвідчуєтъся, що вони на своїм місці, держатъся добре.
Ні. Не Грицъ.
3 глибини лісу, ззаду, за нею висуваєтъся стареча білоголова постатъ страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.
Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та осъ він кланяєтъся, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала — і нараз станув. Вона перелякалася його. Її перестрах перед ним змагаєтъся, хоча вона не була боязлива, — і вона се укриває. Та він помічає се і схиляєтъся вдруге покірно перед нею.
— Не лякайся, доньцю, старого діда, — каже. — Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робитъ. Та добре, що ось тебе тут подибав, — каже далі і блиснув якосъ з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.
— Чого б я лякалась? — питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові.
— Прийміть, добрий татку, за душі померші, — каже вона, покірно прохаючи, — та скажіть, будъ ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?
— Ні, добра доньцю. Я съогодні лиш здолу, з вашого села, — відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.
— А зібрали доста милостині в нашім селі? — питає Тетяна і усміхаєтъся насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.
— Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та і про що хотів я розввдатися — розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсъ в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій — а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати — других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна, чи ще прийду.
— Чому? — питає довірочно дівчина.
— Старістъ не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? — відповідає дід, а відтак, спершисъ на жебрацъкий кий, задумався.
Та роздумуючи отак, він все боком дивитъся на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзиваєтъся дід:
— Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, приманчива?
— Я донька вдовиці, — каже скромно, поважно Тетяна.
— Вдо-ви-ці? — ніби чудуєтъся дід.
— Вдовиці.
— А-га! — відповідає старець протяжно і знов міритъ її оком. Ії червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаютъся звільна в ухах за порушенням голови.
— А, — починає протяжно він далі, — коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я міг назад в своє село вернутисъ. Мене там ждутъ, і мені спішно.
— Чому ні? — обзиваєтъся Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана, — і підсуває брови, як все, коли чудуєтъся. Та чомусъ її знов огортає перестрах перед старим.
— Так от скажи насамперед, — починає дід, — чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомілъну паню, для бідних милостиву?
— Знаю, татку, знаю, — відказує на те запитання весело і довірочно Тетяна з щирістю.
— Що має на всю хату одну-однісъку дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.
Тетяна спаленіла.
— Знаю, діду, знаю, — каже, уникаючи його гострого nогляду, і усміхаєтъся. — Знаю їх обох. Та що тобі до них? До Іванихи Дубихи що?
— До старої, синку, ні. Мені до молодої діло, — відказує дід, — красної чарівниці, що зводитъ хлопців з розуму, та що — як кажутъ — чорними бровами відъмує, червоним цвітом манитъ, а очима перемагає.
Тетяна розсміялася.
— Туркинею її звутъ.
— Туркинею, діду, — повторила дівчина, а сама чим раз, то поважніє, від діда відлетіти б рада. — Що вам, татку, за діло до Туркині? Кажітъ скоріше, — напирає нараз прямо, — бо мені квапно далъше я іду до бідної, несу їй їстки, і вона жде мене.
— До бідної? — питає дід і приглядаєтъся недовірчиво молодій дівчині, а ще білъше її червоним цвітам. — До бідної.
— Тож нехай тебе пречиста благословитъ за твоє добре серце. Одного вже наділила, а другій ще несе. От добра ти і щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? — допитуєтъся знов і не спускає з неї ока.
— Се пусте, — відказує Тетяна нетерпливо. — Краще ви скажітъ, що вам від Туркині треба, що, як вже кажутъ, відбирає розум.
Дід зітхає, випростовуючисъ, та, ніби побачивши щосъ незвичайне над головою молодої дівчини, починає:
— Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.
— Хто просив? — питає Тетяна, а сама аж тремтитъ від чогосъ незнаного.
— Синьоока Настка.
— Не знаю її, — каже Тетяна і підсуває брови.
— Настка з Третівки, що має віддаватися, — відказує старий.
— 3а кого? — питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.
— Зараз, донько, не перебивай.
— I що ж синьоокій Настці від Туркині треба?
— Вона, — починає знов дід, — так просила. Стань казала — перед Туркинею і таке скажи:
«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі. Що ти починяєш цвітом і словами, що ти твориш лиха, відбираєш щастя.
I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна голубить другу. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабаром з нею звінчається.
Що тобі до нього, прекрасна Дубівно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш зі смутком, як те марево.
I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців найдеш і без того Гриця. Молода Грицева — знай — на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме — доки доведеться старостів післати тебе посватати.
I чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої білої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
Чорними бровами ніби ти строїлася, а з другої сторінки душу в нім двоїла. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала...
Тепер спам'ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе більше і не жди, хіба що побачиш на чорнім де коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбивала.
А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розійдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порізнила. Серце відібрала, душу роздвоїла — нечистою силою в горі утопила...»
Так.
Я, дід, всьому свідок. Перекажи, донько, оце тій Туркині, як її добре знаєш, що Гриць іншу має. На весілля просить, і я там іду. — I з тими словами дід скінчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.
— Я, діду... Туркиня, — зойкнула і, обнявши його коліна, вмовкла, мов умліла.
Дід cтрeпенувcя.
— Справді-таки ти? Чому ж ти зaраз не призналася,що ти сама Дубівна, то, може, не був би тобі все переказував. I мав тебе за Дубівну, і не вірив. Але добре розповіли про тебе тії, що тебе знають. Подибав навіть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, — жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дід тобі зле вiддячився. Алe я не винен. Я нічoгo не знав. Настка розповіла, а він їйсказав. Двох він вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицеві. Ні чорними бровами, ні червоним цвітом, ні солодким словом... ні... сам не знаю чим. Що я тут вам винен? Сама одна ти знаєш,
лиха накоіла. Тому і просили переказати оце тобі. Раз най має Гриць спокій!
— Ні, татку, — обізвалася врешті Тетяна, звертаючи до старого своє побіліле, мов замертвіле, лице, стискаючи з невимовним жалем його коліна. — Ні, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила...0-о-о! Ні, татку, ні, — майже стогне, молить, — се не може бути, що другу він бере, не може бути! — майже скричала і знов голову до ніг його схиляє, розпучливо їх стискає.
Дід здвигнув плечима.
— Не знаю, донько, — відповів сухо. — Так мені казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так.
— 0-о-о! — простогнала Тетяна, мов підстрелена, все ще клячачи, і притиснула лице до дідових колін. — 0-о-о!..
— Так донько, — потвердив дід. — Се все правда, що переказує синьоока Настка. А мене самого Гриць на весілля просив, і я до них іду.
— Ні, татку! — кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, і знов обнімає з невимовним і жалем-покорою дідові коліна, мовби іншого руху не знала, мала перед собою святого і молилася до нього. — Ні, татку, не кажіть сього. Се не може бути... Ми ще ось... недавно тут у лісі, — захлипала, — стрічались, — і при тих словах вона мов гине, гасне. — І він... ще цілував. Се не може бути, неправда; він другу не бере... він мене любить. Я не починила!.. — крикнула з розпукою. — Я лише любила, любuла, татку! Ми собі по слові, і заки сніг yпaдe, бyдy в його хаті. Татку! ! він мене любить. 0... тут... в лісі... стільки разів, — хлипала, — в лici... — I знов мов умліває.
Старий зареготався.
— Кажеш — любить тебе? — спитав.
Тетяна підняла до нього, благаючи, голову, що в розпуці назад їй опадала. — 0, любить, татку добрий, любить! — впевняла і наново, як перше, тулить і тисне розпучливо лице до дідових колін. — Мене одну любить, мене однy на світі. Сам мені казав, і йому я вірю. А заки cнiг упаде, казав, будеш в моїй хаті. Я його Туркиня! крикнула, розпростерши руки, і впала лицем до землі.
Дід підвів її.
— Не будеш, Туркине! — кликнув твердо. — В ній буде синьоока Настка, а Гриць, як тобі кажу, спрошує на весілля. Мене вже просив. Я до них піду. Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись гріха — інакше побачиш!.. — I з тими словами, неначе піддаючись якомусь тайному приказові, помахав до неї з погрозою п'ястуком. Тетяна витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.
— Іди ти!! — крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. — Ти! — і з тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. — Іди — ти! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! — крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і — розреготалася. — Грицю, я тут!
В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрузив вдруге п'ястуком і бичем.
— Гай, гай! — крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. — От що, чарівниця-відьма, — додав, — сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.
— Неправда, він мене любить! — кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.
— Тільки й твого! — кликнув на те дід і заллявся при тих словах гipким поганим сміхом. — Тільки й твого. Так, як його батько любив колись його матір, — додав з неописаною ненавистю. — Тільки й твого!
— Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.
— Іди ти! — крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. — Іди! — повторила, — кинься там — і більще не вертай!
Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичeм, що випав йому з рук, хотів її вдарити.
Але її вже не було — зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зaчyв він розпучливі голосні слова: «Грицю!.. Я тут». А відтак по хвилі прикрий довгий сміх...
— Мамо! — скричала погаслим чужим голосом. Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! — кличе, не даючи матері опам'ятатися з своїх слів, і термосить її, не тямлячись, щосили. — Мамо! він двох параз любив, слухайте, мамо!
Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.
— Що за Гриць? — пішло глyxe питання.
— Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такийІ В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Грицъ, мамо! — і розреготалася.
Стара підвелась важко.
— Так? — спитала, а потім додала: — Тобі він казав цвіту папороті шукати? — І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз у житті.
— Мамо! — пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. — Мамо!
— Ти oднa в мене була, — відповіла мати. — Oднa на вciм світі...
— Мамо!
Дубиха не відповіла більше...
Тетяна впала на коліна перед нею... сповідалася...
Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.
— Доньцю, — каже, — доньцю, яка в вас пригода?
— Мавро! — лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.
В очах старої щось лиховісно блисло.
— Він? — спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.
— Бере другу. Зрадив мене! — вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.
— Бачиш? А ти гадала, донько, — обізвалася Мавра, — що він буде тебе завше любити?
— О, Мавро! — визойкнула Тетяна. — Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...
Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини. Та-ак? — цідитъ злобно. — Голубив, цілував?
— Голубив, цілував... ще останній раз з коня, по тучі...о... так щиро...
— По тучі? — дивується стара. — То він? — І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щосъ, шепче: — Боже, боже! — а потім, спам'ятавшисъ, обзиваєтъся твердо і з ненавистю:
— То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?
— 0-о-о! Мавро! — простогнала Тєтяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: — Я збожеволію!
— Ні, доньцю, не збожеволієш, — успокоювала Мавра, — і я не збожеволіла. Ади, — тягнула спокійно, — як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на, цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! — аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. — Не здурієш.
— А я збожеволію, Мавро, — впевняла глухо Тетяна. — Я збожеволію, не годнa перенести. Що робити, Мавро?
Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшисъ хвилину, додaє:
— Я піду до нього і сама спитаю. Розвідаюсь, чи правда; хто се тобі казав? Звідки то все знаєш?
— Старий якийсъ цигaн, котрого я, ідучи до тебе, здибала в лісі, все сказав. Він не брехав, — і тут розловіла Маврі про стрічу з старим Андронаті.
— А він звідки знав? — спитала незвичайно зацікавлена Мавра.
— Грицева молода сама пepeкaзувaлa оце ним до мене.
Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившисъ, додала:
— Цить, донько, цить; я туди піду, розвідаюсь про все, донесу тобі правду. Цить, не гpизиcя. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Ні йому, ні їй. Я тобі як мати — а де мати проклене, там нема щастя. Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
— Я попробую, ще його назад навернути, — обізвалася по новій задумі Мавра услокоюючим голосом.
На ті слова старої Тетяна прокинуласъ, мов гадюкою вкушена. Прокинувшисъ, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордості і погорди від себе, як недавно Андронаті, що та на лаву впала.
— Щоб ти не посміла! — кликнула і, випрямившисъ в цілій своїй молодечій стрункості, підсунула високо брови. — Я не одурила, — говорила погаслим голосом, двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, — говорила з побілілими устами далі, — його oдного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш!
— То й маєш за свою вірність, — борониласъ уражено Мавра роздразненим rолосом.
— Маю, — відказала Тетяна твердо, віддихуючи важко з зворушення, і на хвильку вмовкла.
— Він одружиться, буде гaздa на все село — а ти?
Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз білъше блідла.
— Він одружитъся; буде raздa на все село — а ти? — пловторила Мавра все ще роздразненим голосом.
Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очі! Як вона дивилася... дивлячисъ, благала, молила, відтак відповіла:
— Буду Тетяною — чим мала б бyти? — і з тим, як камінь, умовкла.
Мавра не зрозуміла її.
— I що йому зробиш?
— А ти що зробила, Мавро? — майже просичала Тетяна, підсуваючи високо чорні свої брови.
Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:
— Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.
— Ти, Мавро, — сказала твердо, — ти покорилася. Годна була.
— А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.
— Він мене не візьме. Ніколи не візьме, — обізвалася дівчина, однак мов не своїм вже голосом.
— Пропало твоє щастя... пpoпaлa твоя доля, — почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.
— Ов-ва! — відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати,
Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.
— Прийди за два дні знов, — кликнула. — Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов...
Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей...
Вернувши в свою хату, вдарилася Мaвpa п' ястуком в голову. "Се він, отже, той Гриць, царевич мій — він! Він, що заодно, як казала Тетяна, на чорнім коні їздив, бо і в мене був на нім. Він з Третівки, он там за Чабаницею. Ой господн, — забідкалася, — Де мала я свою голову, коли він був у мене? Я йому ворожила і не догадалася, що се він? Тетянин! Де була голова в мене? Мов ті птахи, тютюкали вони собі лісом, може, й недалеко мене, а я не остеретла".
— Тетяно, серце моє! — простогнала втолос. — Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; гоcподи, змилосердися.
— Що ти змалку не мала? — говорила далі. — Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала... а тепер... — із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йомy до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, — буду молити. — Не губи Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобі? Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мій — не губи!»
Можe, послухає.
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби совна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзиваласъ: «Я тут!» — а все без упину, все гарячково, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе переможе. А далі - господь є.
В лісі добре.
В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її; чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не зaпoдiялa. А бережучи, заодно молитъся: «Господи, зціли, господи, скріпи, доведи до миру». Сама вже мов не та, що впepве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилиласъ, гробу бажає...
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері:
— Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе — і бачитъ — у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла...
— Іди з богом, доньцю, до Маври, з богом і вертай, — виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова Матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила...
— Господи, зціли, господи, скріпи — від смерті сохрани... — прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.
— Правда, Мавро? — було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі гpaли, пірвалися.
— Правда, доньцю, правда, — відказує Maвpa, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. — З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. — I говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. — Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. «Хлопцеві дві любити можна», — каже. I він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона другa з ряду — мусить уступити. I що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів — то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше. Вона багачка, другий посватає, і все буде добре. Нею він не журиться. Йому гipшe. Він має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весілля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самі дівчата лиха наброїли(24), його полюбили, і тепер він винен. Доста Настка гнiвається, а то ще й вона заводить. Як він лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але він не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркині, що за тиждень в нього з Насткою весілля, але він її любить...
Ой, — зойкнула вкінці Мавра, і мало що не сплакала. — Мені жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось і гірко. Мені жаль тебе, бо ти моя, а жаль і його, бо чимосъ і він мій. Господи боже, чому воно так склалося? А такий він гapний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись і в мене. Господи, прости, я хоч прогрішилася, чоловіка зрадила, але ти... — і урвала.
Тетяна нe відповідала.
Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заодно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: — Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля! — вона не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала...
Біжитъ білою стежкою, розколибана горем, хитаєтъся, хоче побороти жаль у серці — і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, — що щосъ мусить статися. З нею самою чи з ним — не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досі не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знівечило її щастя. Те лихо, що таке і велике, тaке недобре. Господи! Шаліє щось в її цілком роздразненім вже мізку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Відтак знов виринає, змагаєтъся перша її думка, що щосъ муситъ статися. Передусім статися, що б убило те лихо, що б убило її щастя. Вона його уб'є. Вона чує, що уб'є. Що годна. Але як? Але що?. Вона не знає нічого... Нараз в її голові починає знов путатися. Хто винен? — питає сама себе. — Гриць? Ні, Гриць не винен. Він її любить, ось сказав і Маврі, що любитъ. Насткa винна? Ні. І Настка не винна. І в Настки щастя нема. Її Грицъ не так любить. — Нараз застановляється. — А може, і любитъ? O, любитъ, любить! — закричало щось кривавим зойком в її душі, перемагає, заглушує все попереднє. — Любить! Інакше би не брав. Любить! — і тут же заливаєтъся вона страшним божевільним сміхом...
Відтак знов вертає, напливає перша думка. Грицъ винен? Ні, Гриць не винен. Ії серце каже, що Гриць не винен. Се щось інше. Се те лихо винно, що в нім заховалося і його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона його уб'є. Вона... Нараз станула, мов укопана, закинувши руки позад голови, і роззираєтъся блудними очима по лісі, по верхах дерев... Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? — заблисло питання в її мізку. Хто їй cкaже? Hixто. Бо ніхто не знає. Але вона сама. Га! — обзиваєтъся нараз щосъ в ній. Bонa вже знає. Цвіт папороті їй скаже. Цвіт папороті! Вона знайде цвіт папороті, і він один їй скаже, щоб ніхто не знав, ніхто не чув. Скаже. Хто знайде цвіт папороті, казав їй раз Гриць, той все на світі знає, і своє щастя знайде. Отже, й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, — шаліє в її мiзкy, — щоб йогo ніде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки... Hiдe не було. Тоді буде добре. Але скоро, скоро треба... іти... скоро... щоб не було пізно... і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу...
Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. «Що замикає її уста?» — питала себе сумно. I їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі... Що ще дaлi буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку хворобу не впала. Або... або... що ще гірше... аж страшно подумати, — з розуму не зійшла... I так буває.
Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала — мала; се перший раз в житті грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе — воно повторилося... Від кого потяглося те лихо? — питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею і Тетяниною різниця хіба та, що то з нею скоїлося в пусті, а оце тут, в лісах...
Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе — і вийшла.
Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.
Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої тори і яром, з шумлячим потоком — і ніби зумисне перед її хaтиною станув. Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.
Мавра молиться до місяця, в нім душею потонула, а з тим і в Тетянинім горі. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калічать. Її серце крається на згадку страшного терпіння бiдної зрадженої дівчини, що, не знаючи зла, його сама ніколи не чинила, — нараз мов з небес в саму безодню упала. І все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душі якась струна жалю і за Гpицем. Він сирота, як їй розказував, без матері, батька, підкинена дитина. Годованець. Звідки, що, яких родичів? Він не знав. На призьбі під хатиною господарів в лахмітті знайшли; ніби «в циганськім», як докоряла іноді господиня.
Мавру в спогаді тих слів мов гарячою кров'ю обілляло. Її дитина з-під її боку зникла, а в багатих господарів i в третім селі відси в «циганськім лахмітті» на призьбі, якась підкинена дитина знайшлася.
— Господи боже! — зітхає вона і здіймає в якійсь німій муці, молячи, руки вгору і мов божеволіє на думку, що... може... може... може — аж скричало щось в її душі — се її син! Він же такий подібний... до її любки з пусти, а її дитина біла бyлa, гocподи боже, біла! Та ні, ні, се вона ось тут, в тій самітності, та тепер з жалю за Тетяною збожеволіла цілком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... — обізвалось над усе з болісним зойком її серце.. Тетяна розбита. Ним розбита.
Та він — чи винен?
Іноді — оповідав він їй, оправдуючись перед нею за її Тетяну — іноді його серце кудись так тягнуло в інші місця, в далечину, на кінець світу, здається, що він був би без упину ішов. Шукав причини, сідав на коня і гнав з дому, щоб лиш іти, зміняти місце. В такій одній тужній, добрій чи лихій годині стрінувся з Тетяною в лісі. І він її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день і ніч, її очі, її чорні брови, її червоний цвіт, чув її сміх і тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодій, в світ навіки втік, якби не була і вона його
полюбила. А як полюбила, то вже в лісі сходилися, і все було дoбрe. Тa Настку мусить брaти. Отакий вже він. Хох застріль його, а він вже такий. І що з ним зробиш?
— Та й ви самі, мaтінко, — казав їй, — остерігали з карт не любити чорні очі, бо, мовляли: «чорні з синіми в пару не укладаються. Бери такі, як твої, буде доля ясна». І от і в нього воно не укладалося. Мусить Насткубрати. І лиш одна та Настка його вкупі держить, любить і прощає, хоча б він і що зробив. Вона все з ним добра. Tим вона йому й суджена, і він її не лишить. Тетяна в своєї матері одна, горя не зазнає, поплаче, посумує, а далі по всім... за другого вийде. Він нею не журиться, хоч йому жаль красної Туркині, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено...
Отаке казав їй, як у нъого була — і інше ще.
Дивлячисъ вперед себе на гори та небо, засіяне зорями, і на місяцъ, вона гірко усміхнулася. Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..
Думаючи отаке, Мавра, не помітивши сього, майже аж сплакала. Бог знає, як перенесе своє горе бідна дівчина. А її мати? Цілий свій вік за свою дитину молилася, людям добро чинила, її саму від смерті, голоду врятувала, — і обидві вони, мов одна мати, над дівчиною дрижали, сторожили — а прийшлось вкінці — від смутку-горя зберегти не вспіли. От відійшла нині від неї, мов підстрелена, не обізвавшисъні словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемінилася.
І думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною і нічого не годна видумати ні в один бік, ні в другий. Дала б любистків, матригунів Грицеві, щоб його до дівчини назад навернути, та осъ як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зійшла. одної хвилі говоритъ, як належитъся, а там... знов мов з розуму сходитъ... А й Гриця їй жаль... Вона Настки, яку він бере, не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не доріс він щастю злучитися з нею? До кінця її любити? До кінця!! Красою своєю? Він же красний, як той місяць на небі. Іншим чим? Не знає. І вона чує, що не годна тут щосъ розібрати, і що тут щосъ плутається, зaглyшує її, що не для її ума... Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йoмy і чужа, бідна циганка лише, якої він, може, в житті і не згадає білъше — їй чомусь жалъ Гриця, і ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає.
Сон її не брався.
До місяця, зір молилася, в смуткy тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену ніч, cамітний, в глибині лісів; як вона? — питала себе.
— Ні. Не самітний.
Круг неї столітня деревина, проти неї місяць, а долиною, в пропасті, потік. Жене, шумить в святім супокою ночі, виблискується плавучим сріблом до магічного сяйва мiсячноого, а в висоті зорі...
Не caмітний.
— Господи, змилосердися над нами, відпусти нам гріхи наші, — прошептала, вдарившись кілька разів в груди, Мавра і вернула в хату.
Світлиця в Іванихи Дубихи слабо освічена.
Перед великою іконою пресв. богородиці торить, блимає світло. Іваниха Дубиха лежить напівроздягнена на своїй постелі і надслухує; а надслухуючи, чує, що Тетяна, котра недалеко від неї лежить, все з одного боку на друтий прокидається... і від часу до часу щось не
зрозуміле говорить.
— Не спиш, доньцю? — питає врешті мати, що сама ще ока не пpимкнула, а все наново горем доньки перемучуючись, кожното її pyху стереже...
— Hі, — відказує Тетяна і зривається з постелі на pівні ноги.
— Що то шyмить, мамо? — питає.
— Цe ж наша pікa, донько.
— Ріка?
— Так. Над котрою наш млин і наша хата стоять. Та спи, доньцю, Cпи. Господь все з тобою. Він все стepeжe, тебе. А в твоєї мaтepі лиш ти одна на світі. Спи...
— Я йду, мамо, я йду, — відказує Тетяна спішно і вже стоїть на рівних ногах перед матір'ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. — Я йду.
Мати жахається її, майже умліває з жалю-остраху.
— Куди йдеш, рибчино? — питає лагідно півголосом і бере так само обережно руку доньки межи свої долоні.
— Цвіту папороті шукати, — відказує дівчина спішно. — Буду все знати — казав Гриць — все. Я йду, мамо...
Мати бачить перед собою з переляком лиш двоє блудних чорних очей з блідого змарнілого лиця.
— Не йди тепер, донько, ніччю, — втихомирює, давлячися сльозами, — тепер північ. Підеш завтра. Мене саму лишаєш?
— Завтра не північ, — відказує Тетяна і зараз, мов опам'яталася, сідає слухняно коло матері.
— Завтра не північ, донько. Завтра неділя.
— Неділя. Так, так, неділя, — підхоплює Тетяна і додає, надумуючись, півголосом: — Мавра казала: «В недлю рано», і нараз урвала, мов стала щось інше пригадувати. А по хвилі почала знов: — В неділю рано...
— В неділю рано, — підхоплює собі мати і потверджує: — В неділю рано підеш. Обидві підемо господу помолитися.
— Цвіту шукати, — прокидаєтъся знов Тетяна неспокійно і шукає блудними очима за чимосъ у хаті.
— Цвіту шукати, — повторює спокійно півголосом мати і обіймає і тулитъ хору доньку до себе, коли тим часом її очі заливаютъся слізьми. — Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! — утихомирює її і гладитъ і тулить до грудей, мов малу дитину.
— Все буду знати, — каже співучим півголосом Тетяна і тулиться тісно і довірочно до грудей матері, заплющуючи очі мов до сну. — Все... бу-ду зна-ти.
— Все будеш знати, — відказує мати так само півголосом.
— А як сніг ynaдe, бyдy в твоій хаті, — обзивається знов Тетяна.
— Будеш у моїй хаті, — відказує осторожно шепотом мати, зрозумівши інстинктивно, що донька з Грицем розмовляє.
— Я прий-ду! — кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матері. — Я прийду.
— Прийди, зозулъко, прийди, — відказує все шепотом мати і перестає дихати, щоб божевілля не зворушувати, рухом не збілъшати. — Прийди!
— Я Туркиня...
— Туркиня моя пишна.
— Твоя одна на світі...
— Моя oднa на світі...
— Твоя, — шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
— Моя...
Врешті утихло.
Teтянa дише неспокійно, а по лицю матері зсуваютьcя чимраз частіше великі пекучі сльози.
— Твоя, — шепче ледве чутно Тетяна.
— Моя.
Врешті утихло.
Через кілька довгих, мов убитих, хвиль спокійно...
Івaнихa Дубиха схиляється впосліднє над нею і глядить крізь сльози і дрижить.
Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
Так. Здається, спить.
Ба ні.
Не спить. Ось вона підносить голову з грудей матері, розкриває великі свої блудні очі і питає знов:
— Що то шумить, мамо?
— То нашa ріка.
— Ріка?
— Так, доньцю. Що над нею наш млин і наша хата стоять.
Тоді Тетяна затулює наново очі і, притискаючись з неописаною ніжністю і довірочністю до грудей матері, усміхнулась і починає півголосом співати:
Гей, на Івана, гeй, на Купала... гeй, гeй, гeй!..
Красна дівчина долі шукала - гeй, гeй, гей!..
— Гей, гей, гей... — повтоpює мaти і хлипає, давиться своїми сльозами. — Гей, гей, гей...
— Долі шукала, — обзивається впосліднє, засипляючи, Тетяна.
— Долі шукала, — пішло умліваючим шепотом з уст матері...
В неділю рано жене Тетяна в ліс.
Мати не здержує її, бачить — гipшe, як супротивляється. Нехай, — думає, — відсумує своє горе в лісі, де його здобула; нехай буде їй якийсь час свобода і воля по душі у всім, що забажає, а там побачать...
Тут в долині вона не годна її успокоїти, тож як її серце бажає, так нехай їй буде. В тишині лісу вода поволі подужає. День за днем, чимраз більше доведе її до супокою. А там... може, і стара Мавра розважить потрохи своїм словом, вона їй як другa мати, вона, мати, поки що безсильна.
&&&%&&&
Іде Тетяна не своїм кроком то вгopy, то вдолину білою стежчиною; раз з широко отвореними очима, а раз з стуленими, мов дрімає, а все про лихо товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити. Аж і опинилася коло Маври.
Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотіла. Вона по цвіт папороті прийшла. Aгa! — схаменяється нараз, — вона хотіла, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? — вона розсмівається. Мавра не дасть ради. Її від Маври відпихає. Їй від Маври страшно. Мавра вже не любить її... Вона любить Настку.
Розпачаючи отак, Тетяна нe помітила, що опинилася коло відчиненого вікна Маври...
Так. Їй від Маври страшно. Тому вона під її вікно сховається. І з тою напівбожевільною думкою вона притискається під вікно на призьбі до стіни і, заривши руки в волосся, що Аавно розбурхане звисає чорним шовком по плечах і, стуливши очі, — сидить нерухомо. В її душі заходить щось страшне. Вона нараз не знaє, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хіба пpигадaє... і, ніби npигадуючи, вона безтямки риє в волоссі...
Чи чує які звуки округ себе?
Ні.
В її головi мішається і Мавра, і Гриць, і цвіт папороті, і вінок з Івана Купала, і те лихо, що в Грицю зaховaлося, і котре вона має убити... остаточно вона не знaє нічого і шарпає все далі несвідомо довгe шовкове волосся своє.
Нараз... здіймає головy і підсуває високо чорні брови... Що се? Чи вона cьогo досі не чула? В Мавриній хаті мужеський голoc. Вона напружує слух... і слухає. Слухаючи, мов відзискує свідомість, і з тим чим раз, то блідне.
Всередині в Мавриній хаті чує той самий голос, що передавав їй звістку, що Гриць Настку бере, двох відразу любив. Він саме оповідає, щоби їм обом, Маврі і йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповicти йому, чий вiн син, бо він циганів не любить — і, може, і господарів проти себе зворохобить, як довідаються, що він... бідної циганки син і цигана внук. Ліпше, радить той голос, переждати аж по його весіллю з Насткою. Від сьогодні за тиждень в неділю їх весілля. Вони пождуть і аж по весіллі підуть до нього і розкажуть все. Ta тут вже Тетяна стратила знов рівновагу душі. Зачувши наново про весілля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала — і блискавкою з свого місця зірвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозі, а за нею і старий Андронаті, вона вжe знов в ліс погнала...
Знов той страшенний старець, щомов з пекла вириннув, той самий і те саме повторив! Знов про Гриця і Настку. 0-о-о! Знов, і знов, і знов!.. I знов діється з нею щось, чого вона не знає. Бігла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далі зсувається безсильно до землі і бачить: вона під «білим каменем». Так. Тут вона з ним сходилась, і тут він зараз буде.
— Грицю! Я тут! — закликала далекосяглим приманюючим голосом і — ждала. Не довго ждала так. В ній піднялась нова думка: «Прийде він?» А зараз по тім підсунулась інша: «Хто винен? Синьоока Настка? О ні. Haсткa не винна. Гриць винен? О ні; вона його любить, і він нічого не винен. Він ні. Се лихо винно. Лихо в нім сховолось, щоб його ніхто не найшов, що Гриця здержує до неї вивйти, що її щастя убило. Се воно винно. Вoнa його уб'є. Вона його в Грицю найшла, і вона його в нім уб'є. Так, в нім. Не буде його відтак ніде. Ніде, ніде на всім світі. Тепер вона йде до Гриця і розкаже все. Нехай знає і він. Вона йде до Гриця...» I, підносячись на руках з землі, свої широко отворені очі спиняє нараз на широколистім зіллі з-під «білого каменя»...
— Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! — кличе задихана з дикою якоюсь втіхою. — Твого зілля повно! «Ага, Мавра! — заблисли їй спогади про стару циганку, і знов починає їй в мізку плутатися. Що казала Мавра про зiлля з-під «білого каменя»? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо — учила Мавра. "В неділю рано — казала - зілля копати, в noнeдiлoк пополоскати, в вівторок варити, а в cepeдy... в середу?» — киплять в її голові думки і тут ніби вмовкають...
Вона усіла наново на землю коло зілля, підсунувши високо чорні свої брови, і — нагадує. В cepeдy? В середу — щось Мавра казала. Га, вона вже знає, — стрілило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю весілля!
Так. В неділю, казав старець, в неділю весілля. І з тим задивлюється знов на зілля. Його тут повно. Аж само в руки лізе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб' є ним лихо, що в Грицю сховалося. Але... борзо... борзо... щоб не утікло. І з судорожно дрижачими пальцями, в шаленім майже поспіху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зілля і ховає в подолок. Відтак, нарвавши його над міру, стає на рівні ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землі, і кличе з усієї сили: «Я прийду!» А зараз по тім, наслідуючи голос жайворонка, кличе щасливо: — Люблю!.. — Врешті вмовкає, задивившись великими очима та підсуненими вгору бровами кудись далеко, і слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дійшло, обзивається почерез пропасть і тут же завмирає: «Люблю!!»
Настав вечір в середу перед весіллям.
Мавра стоїть коло своєї лави і перебирає при світі зілля, роздумуючи, котре б дати Тетяні, щоб її жаль за Грицем утихомирився. Вона бу ла саме нині знов у Іванихи Дубихи, яка за сей короткий час з горя побіліла. Та от вже і перебрала зілля. Вона дасть Тетяні зілля з-під «білого каменя». Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кидає — з примівкою: серцю, голові дає спокій; а дати забагато, воно іноді і смерть приводить.
Нараз в тих гадках вона зупиняється. Ні. Нині вона вже не годна Тетяні зілля дати. Вже пізно, і Тетяни вдома нема. Хіба, може, завтра. Вже третій день, як вона, нещасна, лісами блукає, ба навіть десь аж в сусіднім селі її бачили, де й ночувала. До того нині обіцявся і батько прийти до неї, а може, й зараз надійде, тож не піде з хати.
Так розгадувала Мавра, перекладаючи і перебираючи різне своє зілля.
На всі гори, скільки тут здіймаються, немає щасливішої від Маври. Вона віднайшла свого батька, якого вважала мертвим, і знає, що Гриць з угорської границі, годованець Михайла Дончука, се її, вкрадений від неї, її син. Довідавшись про те все, її бралося зразу божевілля з радості. Вона бідна, змарнована циганка, сама на цілу гору, на цілий ліс, вона мати прекрасного хлопця, а її батько, Андронаті, живий. Був ось тут. Він довідався припадком від Гриця і Настки, що на Чабаниці живе циганка-ворожка сама одна і зараз же відшукав її. Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднів, з турботи і жалю, туги, але плакала і з радості, коли батько ступив в її хатину і вони пізналися! Він ледве пізнав її, так вона постарілася, а вона аж перелякалася довгої білої його бороди і згорблених плечей. А відтак настало каяння. Він вже був тут під її хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолював, а вона його не пустила! А вже тоді були б віднайшли себе, був би він, білоголовий, коло неї зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину. Мавра каялася, гірко плачучи. А вже тоді сповіщала їй карта, що в її хату падуть два чоловіки. Старий і молодий. 3 одним щастя, з другим горе.
— 3 вами щастя, тату, — говорила зразу, — з вами щастя, а з котрим би горе?
— Був ще в неї хто з чоловіків? — питав старий. — Від часу, як вона його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай.
Вона гадала, роздумувала, аж і пригадала! Лиш один був пишний-препишний хлопець на чорнім коні. Йому вона і в карти кидала, долю вишукувала. Остерігала двох не любити і сповіщала далеку дорогу; щастя йому падало, але губилось в дорозі, та се вона йому не казалa. Він їй добре заплатив...
При тім її оповіданні в старого Андронаті очі усміхнулися чорним блиском.
— Не питала вона, як він називається? — питався.
Не питала. Лише знала стільки, що він викликав в її душі жаль, бо такий, як він, був лиш той, котрого вона, грішна, любила і через нього в своє горе попала. Молодий і красний. Точнісінько так він виглядав.
Тоді розказав їй старий батько, як поступив собі з нею, щоб їй врятувати життя, на яке Раду напосівся. Тоді напоїв він всіх трунком, заправленим зіллям, а за тим і її саму, щоб могти її винести. Слава богу, йому все вдалося. А дитину мусив підкинути багачам, щоб не вбив її Раду, далі, щоб коло хорої в лісі не загинула, і ліпшої долі, як циганська, зазнала... Про неї, Мавру, сподівався, що вона не пропаде в світі, найде пpитулок між добрими людьми, і він її колись віднайде. До внука він не признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш від часу до часу навідувався, щоб переконатися, як йому живеться. І переконався, що в добру годину підкинув дитину, бо в добрих руках опинився хлопець. А тепер він її на всю милість просить не признаватися ще до нього, доки не відділить йому його господар землі, не стане він газдою в своїй власній хаті. Його господарі — люди заможні, гордi, могли б діда і матір з хати викинути, а хлопця не наділити землею. Нехай вона ще жде, нехай мовчить, як і він, а все вийде на добре! Хлопцеві і їм. Ось він скільки років мовчав, як камінь, і на добре вийшло. Гриць незабавки жениться, піде на своє; а його молода, добра білолиця дівчина, заможна, обіцяла йому, що візьмуть його, старого, до себе. Він їй зробив одну прислугу і на її поміч найбільше числить. А як він коло них раз опреться, Гриць матері своїй не випреться. Тепер нехай вона ще помовчить і хлопцеві щастя не псує. Вони на весілля підуть, здалека будуть, як бідні, придивлятися; на весілля він їх просив, а там... нехай жде. Прийде, час, заговорять. Мавра опиралася. Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв і кляв, ба навіть, по своєму звичаєві, з лютості кілька разів її yдapив. Аж тоді Мавра покорилася його прикaзові і з його радою погодилася...
Тепер лиш одно її щастя мутить, одно її гне додолу, дaвить. Велике горе Тетяни, заподіяне її сином, і біль доброї Іванихи Дyбихи. Чому не любив Гриць Тетяни до кінця? До кінця? — питала вона в розпуці майже сотню раэів. Який оборот було би все взяло як для них обох, для її бідної матері, так і для неї сaмої! Чому, сину мій, чому роздвоїм так свою душу? А ще й вона причинилася до Тетяниного горя, ворожачи йому, остерігаючи його... пepeд чорними очима!..
Жура і жаль про Тетяну не дає їй спати, не дає їй їсти. Вона чи не на все життя позбавлена. Хто знає, чи й прийде вже цілком до давнього розуму Тетянка! Хвилинами вона, здається, ніби при умі, оповідала їй Іваниха Дубиха, а хвилями божеволіє, не пізнає, не бачить нікого, а все Гриця згадує і лихо. Який кінець тому буде? Чому, боже, так тяжко людям до щастя дібратися? oт хоч би тепер і їй. Сина віднайшла, а Тетяну — тратить. Сама майже не знає, хто тепер ближчий її серцю. Він чи вона? Тепер одно вінчається, а друге остає без долі, розбите...
Чому Тетяна їй не звірилася? Цілком зараз спочатку? Чому так таїла, щоб мати не розвідалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо! Мавра аж сплакала, згадавши молоду дівчину — чудову, та збавлену власною її дитиною.
Відтак гірко усміхнулася. Ось як син в батька вдався! Дві душі в нім. До Настки горнувся, а її Тетяну любив. О, коби Тетяна була зараз з усім призналася. Ба... Коби! Коби вона була тoдi знала, що її син живе. Тоді!!! Але батько... і нараз урвалися її думки. Вона винувата. Вона, однісінька вона. Батько її ще коли впрошувався, молив, а вона не впустила. Тоді він закляв. А він страшно кляв. Чи не закляв він тоді її щастя, а прикликав горе?
Не винен тут ні Грицъ, не винна ні Тетяна, а винен... винен... хто? — питає себе Мавра і плаче. Грицю ти мій, сину, чому так в батька вдався? Чому не в матір... і тут, як перше, думка її урвалася. Чи була вона, його мати, ліпша? Вона ж мала чоловіка, а зpaдилa його. 0-о-о! застогнала нараз і вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. «Гріх, гріх, гріх! — ридало її серце. — Який страшний, великий, який без кінця. Гріх винуватий всьому, він один...»
Але вона ще врятує Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона врятує. Коби лиш до неділі, коби лиш по весіллі, вона візъметься до неї, приведе назад до розуму, лaдy. В неділю рано-ранесенько під «білий камiнь» пiдe, зiлля накопає, буде пробувати. Зразу самим зiллям пльолїи усипдяьи, відтак примівками, відтак чеpeз сім неділь мольбою до нового місяця, доки не усспокооїться. А там... з часом вона Гриця забуде і за другого піде.
Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та впорядковуючи різне своє зілля, котре вже від чого, коли нapаз чує... щосъ застукало до її дверей.
Вона прокинулася.
Хто до неї о такій пізній годині? Се вже далі північ. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пішов по милостині до недалекого містечка. А вона тут за скорбними думками та всім своїм зіллям сном припізнилася.
Чи не Тетяна се?
— Хто там? — по звичаю своєї осторожності питає і надслухує.
— То — я! — відказує якийсь голос.
— Тетянка? — питає Мавра і надслухує знов, може, й вона, нещасна, лісом блукала і за світлом до неї добилася.
— Ні! То — я! — відказує знов той голос.
Мавра відчинила.
Перед нею станула дівчина. Висока, молода, в лиці біла-біліська, з зaплaкaними очима.
Цікаво придивляється їй Мавра, і її переймає при виді цієї дівчини прикре почуття.
— Тобі що, доньцю, о такій пізній годині? — питає. Тепер далі північ. Але сідай — ось тут. Твої очі плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай іде до Маври, — говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує.
— 0, рятуйте, мамцю! — кличе дівчина з розпукою і падає на лаву.
— Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! — і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. — Царю ти цебесний — чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то... вона... вона! — і, не докінчивши, знову гірко заридала.
— Цить же, доньцю, цить же, — вспокоювала Мавра і підоймає дівчину догори. — Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.
— Я, Настка, Грицева суджена! — кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. — Йому починено. Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз npuйдe, а далі вмовк...
— Грицева наречена? — скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.
— Грицева. Я Грицева! Я його су джена, а в неділю, мамцю, наше весілля...
— Гpицю! — скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. — Сину! Сину ти мій, сину! Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь! — Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу ] перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали...
Біжить стара Мавpa під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє її Hacткa, і туй-туй(25) паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.
— Йому починено, його затроєно! — кричить в один голос лр старої Маври. — Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва...
— Тетяна! — кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. — Ось що гріх, що гріх! — стогне і звільняє крок — далі вже не годна...
Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, і було вже по всьому. Гриць вже перенісся...
Коло Грицевої хати — сум і повага.
Посхилялись старі газди всі, що Гриця знали. Посхилялися в смутку і мовчки ждали. Умліває в хаті білолиця Настка, молодиці плачуть. Товариші-хлопці походжують, утираючи сльози. А матері, перешіптуючись,хрестяться і моляться...
Перед хатою лише що скінчилася тяжка, гірка сцена. Циганка Мавра в нечуваній розпуці кидалася вовчицею на старого батька. Він її сина, — заводила, — від неї забрав, підкинув багачам, щоб зазнав ліпшої долі, як циганська, і ось яка доля постигла його в багатстві...
І ніхто не бачив досі такого ридання, такого поведення, як у бідної циганки. Кидалася лицем до землі, роздирала на собі одіж, знімала руки розпучливою моль6oю догори, а все промовляла. Співаючи, ридаючи, заодно розпачала — аж доки не ув'яла.
Старий Андронаті зразу боронився, а відтак умовк. Зсyнувшись з всею ваготою свойого старечого тіла на свій жебрацький костур — він мовчав. Сам не замітив, як остаточно по голосінні зболiлої доньки заслухався в жалібну гру трембіти, що неслась горою недалеко хати. Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.
Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала — пригадав він собі.
Він тоді стояв рано зі сходом сонця високо на горі сього села і держав білого внука на руках... Держачи отак, глядів в сивій ранішній імлі дитині за долею. Імла не здіймалася. Не бачив він тоді через імлу сонця, але воно було! В його внука була доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за імлою — чому не осягнув її?
Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.
Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.
Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.
Може ж, діждеться...
Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам'яніє.
Та ось перед порогом шелест. Ії Тетяна? Ні. То Ма.вра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Hараз - що се? Сину божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Iвaнихa Дубиха бiлiє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.
Так. То вона.
Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то — вона.
Ніхто не рушається.
Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчати, і обзивається напівспівуче:
— В неділю рано я зілля копала, в понеділок рано пополоскала... цить, Мавро, — додає, прохаючи, — в вівторок, Мавро, — додає, прижмурюючи очі, мов нагадує собі щось, — зілля я варила, а в cepeдy рано... — нараз уриває... — цить, Мавро, — просить з неописаною ніжністю в голосі і цілковито блудними очимМа, — цить, я лихо убила... твоїм зіллям, Мавро, з-під «білого каменя». А він переспиться. Цить! А в неділю весілля. Цить! — і, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокоі утоми, голову аж низько назад — затулює очі... Всі закаменіли.
Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.
— Суко! — скричала нараз не своїм голосом. — Ти мого сина струїла. Ти, ти, ти! Гинь! — і одним-одніським п'ястуком валить дівчину додолу. Та тут вже Іваниха Дубиха опинилася коло доньки.
— Стій! — крикнула, що всі потрухліли. — Мене ось добий. Вона вже готова, а мене добий!
Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожно за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:
— Доню моя люба, oднa в мене в світі — ти Гриця струїла?
Тетяна усміхається.
— Цить, Мавро, — шепче, підсуваючи високо чорні брови, — лихо в нім сховалося... цить! Вже ніде лиха не буде...
— Доню! — молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. — Ти? Скажи правду всім, ти? Як господу богу скажи...
Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як передше, судорожно за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:
Гей, на Івана, гeй, на Кулала... Гeй. гeй, гeй!..
Красна дівчина долі шукала — гeй, гeй. гей!..
Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати...
Мовчки... без словечка... повалилась Іваниха Дубиха додолу...
Поховали Гриця; розійшлися люди.
— Ходім, Мавро, — обізвався вже по всім старий Андронаті до своєї доньки. — Ходім між циган. Тепер ми тут знов старці...
— Ходім, тату, — каже Мавра твердо, як камінь, і подала старому довгий костур в руки. — Тут вже мій гріх скінчився.
І пішли.
Злегка лиш колишуться ті сосни і смереки, яких вони, ідучи не раз білою стежкою, мимохіть дотикались злегка, і колишеться лісовий шум в воздусі, успокоюючи порвані струни в душах, доки не вийшли з лісу; а коли його оставили, він згубився цілком, і над лісом схилилася ніч...
Іваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь ліс і сховки, куди заходила Тетяна, і не найшла її. Вона без сліду пропала. Настала вже чи не сама північ, а Іваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелі — заодно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже північ. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазоріє. I — коби вже й зазоріло... А як вона верне, тоді забере її з собою в монастир і віддасть її господу богу. Господь один її зцілить — скріпить. Господь один — а відтак нехай діється далі його божа воля...
В хаті тихо, мов у святині, лиш дрібне світло блимає і часом прискає перед іконою пречистої діви, — Іваниха Дубиха жде, надслухуючи, і її стулені очі заливаються безустанно слізьми.
От-от — знов якийсь шелест. Ні. То ріка. Вона не вмовкає. Скільки разів і збудиться вона з півсну, ріка все її дразнить, мов чогось домагається.
Нараз... і тепер вона не помиляється. Вона чує. Чує виразно, лиш не знає розрізнити — що се. Чи се бренькіт бджіл причувається їй, чи се ніжні струни, чи се ангельські голоси? Не знає. Але вона чує і не помиляється.
Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрія, мов бренькіт бджіл, мов шовк, що волічеться по струни — предивно ніжний, співучий голос, що всю її душy мов у облаки небесні здіймає:
Гей, на Івана, гей, на Купала... Гей, гей, гей!...
Красна дівчина долі шукала — Гей, гей, гей!..
Іваниха Дубиха прокинулась, зірвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, се був її любий голос. Вона шукає під вікном дверей і співає...
Іваниха Дубиха встає як змога скоро, спішить, хитаючись, до дверей, розриває їх і бачить.
Вона, мабуть, спала. Надворі ясний день, усміхається сонце і вказує все ясно — лиш Тетяни нема. Іваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи їй спів Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справді? Та тут заблисла їй страшна думка до голови, і вона спішить до челяді...
Ідуть всі над ріку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там сліди.
Пішли...
Не довго ішли.
Там, де глибина царювала, де камінь-велет спокійно означав неповорушну глибину ріки, де на дно її утонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку. Другий, припершись аж до берега ріки, ждав — і як той, і собі не рухався...
Стоїть Іваниха Дубиха і дивиться без слова на ті два цвіти, а з нею і вся челядь.
Довго, довго дивиться вона на них — далі відвертається...
Чернівці, в цвітні 1908.
24. Наброїли — накоїли.
25. Туй-туй — ось-ось.
| Зміст | |