|
Вернутися (Розділ 43) | Зміст | Далі (Розділ 45) | |
Офіційно я виїхав уже наступного дня, фактично я лишився.
Вихор, знявшись з безодні, підхопив мене. Порив бурі ніс в хаос, в якому не можна було дати собі жадної ради.
Дні й ночі втратили свої межі. Ми поринули в безвість стихійного потоку. Моторовим човном ми їздили вниз по ріці до порогів. Ми стояли на березі й слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила як поранений звір. З рани кошлатого звіря текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал ріки вабив своєю небезпекою. Зриваючись з каміння, пінявий потік стремів униз. Сивина шумовиння скаженіла від болю.
Я намагався перекричати гул ріки.
— Страх має свої принади, Ларисо! Чи ти не боїшся?
Вона похитала гоповою. Ні, вона не боялась.
Первозданий камінь підносився з води. Чорні скелі стирчали в авреолі піни. Ми були перенесені на тисячоліття назад. Ми дихали подихом наших палеолітичних предків. Оголений берег був берегом скандінавського фйорду. Жовте волосся Лариси було золотом північної Сольвейґ. Які небезпеки ховало наше кохання, чи жадних?
Наступного дня ми поїхали вверх по Дніпру до Кам'янського. Тут ми зійшли на пристань, щоб наступним пароплавом, який прийде згори, повернутись назад. Я запропонував взяти човна й переїхати на другий берег.
— Пароплав згори прийде нескоро. Ми ще маємо час.
Ми переїхали на той берег, витягли човна на пісок. Був сірий захмарений день. Крупинки сажі засмічували пісок. Гіркий пах лози насичував повітря. Вода хлюпала об днище човна. Лариса сиділа, не скидаючи сукні, охопивши руками вбрання на колінах, що його роздував вітер,
— Ти не хочеш скинути з себе вбрання?
У відповідь я чую категоричне:
— Ні!
— Тобі холодно? — питаю з відтінком піклування. Я оглядаю небо, затягнене хмарами:
— Сьогодні трохи похмурий день!..
— О, ні!
Я дивлюсь на неї з здивованням.
— Ти чогось незадоволена?
—Ні!
— Що сталося з тобою?
— Ні, нічого. Абож, ні — я хотіла б знати, чому ти ніколи не скажеш мені «люблю»?
— Я думаю, — відповідаю я без жадної претенсійности, — що це з сором'язливости!
Мої слова викликають в неї вибух сміху. Вона сміється несамовито, до сліз, до істерики. Вона гладить мене по голові й каже:
— О, мій милий, маненький, безневинний хлопчику!
Я цілую їй руку.
— Що я можу, Ларисо?! — кажу я з відтінком меланхолійности: — Повір мені, але я ніколи б не наважився сказати жінці, яку я покохав: «Моє сонечко!»
— Я й не сподівалася, що ти почнеш мені читати поезії Олеся!
— Ти маєш рацію, поети нашого покоління не пишуть ліричних віршів. Їх любовні поезії антиліричні. Наше покоління антипочуттєве, воно антипсихологічне!
— Чи не находиш ти, що жінки багато втрачають на тому?
— Я думав про це, — стверждую я, —здається, що це так! Можливо, що наступні покоління знов культивуватимуть почуття й чоловіки знов говоритимуть жінкам про свої почуття до них й жінки будуть щасливі, слухаючи чутливі й сантиментальні слова. Але можливо, що ці покоління, які прийдуть, житимуть в світі суцільних неґацій, житимуть в жадному світі. Слід згодитися, в маразмі немає нічого втішного!
Лариса дивиться на мене допитливо.
Вона замислено зауважує:
— Фльобер колись написав роман: «Сантиментальне виховання!»
— Так, — підхоплюю я, — «Виховування почуттів». Це було колись. Він був друг Турґєнєва й Турґєнєв приятелював з Марком Вовчком. Боже мій, як світ змінився з тих часів. Ми не виховуємо в собі і в інших жадних почуттів. Ми лише роботи інстинктів. Ти бачиш: пісок цього пляжу притрушений курявою фабричних димарів. В воді ріки пливе шлак, випущений з мартенів.
— Я знаю, — відповідає Лариса, — ти казатимеш про занепад пейзажу, про руйнацію чистої незаторкненої природи, про спустошення землі через модерну техніку. Ти вже казав!
Я згоджуюсь.
— Ти не хочеш, щоб я говорив про техніку, гаразд, я говоритиму про мистецтво. Скажімо, про Линника. Линник мріяв стати основоположником нової ери в мистецтві. Його не приваблювала психологічна характеристика осіб, що їх він малював. Він не прагнув відтворити почуттєве становище страждання або радости. Він не надавав ваги індивідуалізованим відтінкам внутрішніх переживань. Сантиментальне випало з поля його уяви.
Вітер похитував човен, витягнений на берег. Плюскотіли хвилі. Десь стрекотів мотор. По середині ріки на чорній труні човна нерухомо сидів чоловік, зігнувшись над вудочками. За рікою по захмареному небу тяглися смуги диму з фабричних димарів. Над чорними силюетами заводських конструкцій, які розташувались вздовж берега, спалахувало похмуре жовтаве або синьосіре полум'я,
Я дістав з течки плитку «Золотого ярлика» і запропонував Ларисі шоколяди. Ми жуємо шоколяду, і я продовжую говорити далі.
— Ми кажемо про кризу реалістичного й індивідуалістичного мистецтва, яким воно було досі. І це зрозуміло. Центр ваги за наших часів пересунувся з особи на суспільство. Діє держава, народ, нація, кляса, партія. Коли діє держава, коли діють організовані маси, чи можуть вчинки окремої особи лишитися психологічно мотивованими? Індивідуальна, внутрішня, особиста мотивація вчинка одпадає.
— І натомість не приходить нічого?
— Натомість в людині розвивається почуття ліктя. Ти йдеш в колоні, один серед багатьох, ти мусиш іти, як і твій товариш, як і тисячі, з якими ти йдеш разом. Торкаючись товариша ліктем, ти мусиш відчувати його поруч. Дотиком ліктя перевіряєш його присутність.
Я кажу так, дивлюсь на Ларису, що сидить, охопивши руками коліна й плечем прихилившись до мене. Я відчуваю овал її тіла й втягую в себе пах її волосся. Я думаю, що наше кохання, як і блаженство святих і страждання грішників на середньовічних фресках і мозаїках, не забарвлене в сантименталізм почуттів. Я одламую од плитки шматок шоколяди й простягаю Ларисі.
— Прошу!
Я вхоплюю її вагання.
— Бери, це ж не «Міньйон». Я навмисне взяв «Золотий ярлик», бо він гіркавий, і я був певен, що ти віддаш йому перевагу.
Лариса бере. «Дякую!» І тоді:
— Почуття ліктя!.. Я не xочу xодити в жадниx лаваx. Я волію йти власними шляхами! — проголошує вона з героїчним піднесенням.
Я примружую очі. Я дивлюсь на неї насмішкувато.
— О, так! Ти згадуєш про печиво своєї прабабки, але тимчасом віддаєш перевагу штампованому смаку фабричної шоколяди. Я не маю й найменшої сподіванки, що ти з своєї валізки витягнеш коржики або пиріжки, які ти напекла вчора.
— Ти нахаба!.. — сміється Лариса: — У мене вчора не було й хвилинки, щоб возитися з тістом.
— Алеж про це й іде мова. Мова йде про те, що ти жадного не печеш тіста, жадних не робиш пиріжків, що ми одвикаємо забарвлювати свої вчинки й свої бажання в ізольованість особистого переживання. Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обов'язкові для кожного і для всіх.
Лариса повільно повертає своє обличчя до мене. У неї пухкі м'язисті уста, що виступають трохи вперед, — дві густі смуги червоної фарби.
Вона повторює:
— Дії, почуття, думки... — І тоді питає: — І любов?
Окреслені карміном уста тягнуться до мене.
— І любов! — відповідаю я.
Порожня ріка. Самотня постать рибалки на ріці. Гіркий пах лози.
Глухий гудок, що донісся здалека по ріці, нагадав нам про потребу збиратись. Лариса підводиться, обсмикує сукню, витрушує з черевиків пісок, витягає з торбинки люстерко й поправляє розвіяне вітром волосся...
Чекаючи на пароплав, ми стоїмо на пристані, спираючись на поруччя, Перед нами простяглася широка площа ріки. Пахне смолою, рогожами, деревом. Погойдуючись, з гуркотом стикаються прип'яті до берега човни. По темній стіні пристані плутаним павутинням блукають ясні відблиски води.
На пароплаві ми не пішли на чардак. Ми влаштувалися на носу в сальоні-ресторані. За широкими люстряними вікнами, змінюючи барви, пливли береги. Сутенів, згасаючи, день. Гуркотіла машина.
Я замовив їсти.
Ми цокнулися з Ларисою склянками. Жовтогарячим полум'ям спалахнули високі кручі правого берега. І коли пароплав проходив вздовж берега, в затишку вечірнього повітря до нас донеслося ідилічне цвіркання цвіркунів й солодкий запах трави.
Холодний ковток рідини, терпкої й гострої, сприймається як апотеоз визволення, відчутого безпосередньо.
— Ви гарно вмієте пити, Ларисо! — з захопленням кажу я.
— А хіба ж я не гарна? — з викликом запитує вона.
— Ви гарні! — стверджую я.
— Ну, то вип'ємо за те, що я гарна! — пропонує вона.
І ми цокаємося знов.
І від цього ковтка горілки все довкола відразу прояснюється й опрозорюється, кожне враження стає тепер несподівано чітким і завершеним: лінія виделки, яку вона тримає в руці, прямий контур бров, злам віконного кута, і на ріці за рамою вікна гострий, рожевий, як крило флямінґо, клин піскової коси.
І тоді, відновлюючи тему розпочатої нашої розмови, вона каже:
— І ви кажете, що коxання...
— Так, я кажу, що кохання за наших часів стало антипсиxологічним. Ми не говоримо ніколи «Я люблю!», абож навіть якщо ми й кажемо «Я кохаю!», то ми не вкладаємо в ці слова жадного почуттєвого змісту. Такий є стиль нашої доби, що одкидає психологічну, особисту характеристику чину. Ми зробилися стримані в вияві наших почуттів. Ми зрікаємося чутливости. Ми стверджуємо кохання, позбавлене чулости. Ми уникаємо означати наше почуття до жінки як кохання, бо ми не хочемо припуститись неточности. Письменники нашого часу стали суворіші в виборі слів і вибагливіші до форми. Наша поезія не культивує лірики. Вона зневажає суб'єктивізм ліризму й прагне обов'язкових норм, змісту, який би був обов'язковим для всіx.
— Ви цинік, Ростиславе Михайловичу, хоч ви й кажете про сором'язливість.
— Це явно несправедливий докір з вашого боку, Ларисо Павлівно! Я завжди тримався думки про себе як про високоморальну й глибоко принципову людину. Це по-перше, а по-друге, в поводженні з такою ефектною й гарною жінкою, як ви, Ларисо, я ніколи не дозволив би собі бути не те, що цинічним, а бодай хоча б найменшою мірою нескромним.
Лариса подивилась на мене скептично.
Я перехопив її погляд. Я сказав:
— Ви ставите мене перед необхідністю апелювати до вас самих. Що некоректного або дражливого ви могли б закинути мені в моєму ставленні до вас з першого дня вашого знайомства зі мною?
Лариса поспішила заспокоїти мене.
— Розуміється, нічого, Ростиславе Михайповичу! Цілковито нічого! Протягом цілого нашого знайомства, починаючи з першої нашої зустрічі, ваша поведінка відносно мене була бездоганно коректна.
Лариса надто була жінка нашого часу, щоб надавати якесь значення словам або оцінкам, можливо, навіть вчинкам і очевистості фактів.
| Далі (Розділ 45) | Зміст | |