|
Вернутися (Розділ 40) | Зміст | Далі (Розділ 42) | |
Арсен Петрович сидить на м'якому, обитому сіророжевим рипсом низькому кріслі, і тому, що крісло низьке, гострі коліна його ніг, зігнених під кутом, приходяться на рівні грудей, і жовтий кістяк руки він вплів у сивину своєї бороди.
— Вас цікавить, що таке знищення? Ми всі сповнені страху перед катастрофою. Ми говоримо про зрушення й кризи.
Він робить коротку павзу, підносить вгору свій келішок і дивиться на густу прозору рідину, що рубіном прояснює в світлі електричної лямпочки. Він оглядає нас і каже.
— Але я бачу, що ви вагаєтеся. Ви не знаєте, чому віддати перевагу, ненависті або милосердю. Ненависть вас стомила, і ви волієте шукати порятунку для себе в милосерді. Я поділяю ваші почуття, але я не певен, чи хочете ви милосердя лише для себе чи також і для всіх інших? Чи ваше милосердя живе, чи воно постало виключно з свідомости вашої слабкодухости?
Він говорить лагідно, але в його словах відчувається докір нам всім.
— Ненависть, — каже він, — є концепція історичного чину, але милосердя може так само бути нею.
Він прислухається до нашого мовчання.
— Мені здається, що ви сповнені сумніву. Ви не певні, чи не є милосердя зрадою?
Він ставить недопитий келішок з слив'янкою поруч себе на стіл і підводиться.
Він надто високий для цієї низької кімнати. Він підходить до книжкової шафи і здіймає з верхньої полиці книжку, вкладену в картонну скриньку й оправлену в шовкові палітурки.
— Це «Fаtа mоrgаnа» Коцюбинського! — урочисто зголошує Арсен Петрович, показуючи нам цю книгу з автографом і дружнім присвятним написом на титулбляті, як людям з амбону в церкві показують Євангелію.
— Ви, певно, пам'ятаєте це місце, — каже господар, вертаючи на своє місце й сідаючи в рипсове сіророжеве крісло, — як Хома Ґудзь та Андрій прийшли до панської ґуральні, що її збираються будувати. Якщо ви дозволите, я зачитаю цей невеличкий уривок.
Він читав спокійним голосом, не кваплячись:
— «Андрій бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли. Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі... Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки. "Чого зрадів? Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте, а тобі жили тягтиме; пропади воно праxом... бодай би взялося вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою!" "Чекайте ж бо, Хомо!" Але Ґудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба. "От узяв би, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам'ять пропала на віки вічні!"»
Арсен Петрович повторює:
— Розвалив би… з землею зрівняв би...
Він хоче говорити далі, але господиня одчиняє двері до їдальні й уриває йому мову. Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусідньої кімнати, де на столі парує самовар і виблискує скло склянок.
Сяє біла, як сніг, скатерть. Монументапьна величність господині, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, підкреслює ідилічну замкненість цього ізольованого світу. Співає пара. Блищить нікель цукерниці. Рожевіє пухкість щік і ліктів.
Арсен Петрович продовжує свою мову:
— Так само діди Ґудзеві палили в 17 столітті бернардинські кляштори й шляхетські замки рівняли з землею. Так Ґудзенки року 17-ого палили економії, розбирали кам'яниці, нищили міста, потяги пускали під укіс, тягли рейки з колій в багна, щоб усе — кам'яниці, економії, міста, мости, залізниці з землею зрівняти, щоб була земля тільки і на землі хата і щоб нічого не було, окрім землі, яку орати можна і на ораній землі сіяти...
Арсен Петрович перевів дух. Тут тільки я помічаю, який у нього стомлений вигляд, яка утома лежить в його очах і як тремтить склянка в його руці. Зовсім так, як вранці в Музеї в його руці тремтіла люпа.
— На початку революції я багато їздив по селах, збираючи те, що подекуди ще заціліло. Пригадую, десь на весні я приїхав до одного села, сподіваючись врятувати кілька полотен Боровиківського й Левицького з маєтку Лихачових. 3 великими труднощами, з небезпекою для власного життя я дістався до села. Уявіть мій одчай, коли я довідався, що від економії, маєтка, мистецьких збірок, старовинних мебльових ґарнітурів не лишилося нічого.
Він одсунув склянку вбік і стискує рукою бороду.
— Була ніч. Я лежав на лаві і чув тифозне маячення хворих господарів. В цілому селі не було хати, де не було б тифозних. Десь на вулиці стріляли. Хтось біг в нічній пітьмі городами й несамовито гукав: «Рятуйте!» Гавкали збентежені пси. На темному обрії палало багрове полум'я. Щось горіло. У мене боліла голова. Я почував себе виснаженим. Я стомився од безплідних блукань, од дороги, од вражень руїни. Я був пригнічений. Я не був певен, чи не починався в мене тиф...
Він простягає руку, бере вазочку з варенням і підносить її вгору, немов чашу. Є щось літургійне в цьому його жесті.
— Я вже нічого не хотів. Нічого не прагнув. Я хотів тільки зрозуміти, що це: помста? віками накопичена, «шевченківська» лють народу проти панів? сліпий стихійний інстинкт руїнництва? демони глухонімії?
Він не помічає, як вазочка в його руках перехилилася і густі краплі червоного соку падають на скатерть. Господиня поглядає на нього з мовчазним докором, він перехоплює її погляд, спалахує, затурбувавшись, ставить вазочку на тарілку і починає ножем збирати варення з скатерти.
Тим часом він каже:
— Я лежав у хаті поруч з тифозними і, лежачи, вночі, в маячневій темряві хати нарікав на народ, на село, яке заперечує все, що не є ним. Замкнути своє життя в межах села й не прийняти нічого, що є поза тином, по той бік царини й цвинтаря?.. Свідомість народу здавалась мені ґрандіозною в своїй замкненій величі. Замкненість — ось у чому я обвинувачував тоді народ.
Шипить самоварна пара, тонким сивим струмком вибиваючись з вузької дірочки кришки. Я ложечкою розмішую цукор в склянці, й дзеленчить скло. Не без вагань я переглядаю довший ряд кольорових тонів: жовтозелена айва, прозора рожевість троянди, червона чорнота вишень.
— Чи ви брали яблучне? — нагадує мені господиня. Але я волію спинити свій вибір на аґрусовому. «Якщо дозволите, то я...».
— Арсене, передай Ростиславу Михайловичу аґрусове!..
Арсен Петрович виконує наказ дружини, передає мені вазочку з аґрусовим варенням і каже далі.
— Тоді я був молодший. Тільки роки дають свідомість перспективи. Це як сходити вгору, зійдеш, і все лежить у тебе під ногами. Я посивів, я став стриманий. Я зрозумів те, чого колись не розумів. Я питаю вас: що таке народ? що таке існування народу? Що таке історія абож те, що ми умовно називаємо історією?.. Народ перебуває. Народ стоїть поза історією. Він воліє лишатися осторонь од подій. Він або зовсім не реаґує на події історії, або реаґує на них зовсім не так, як ми цього хотіли б і як того ми вимагаємо від нього в ім'я здійснення завдань, що ми їх називаємо історичними. А-історизм народу, питаю я вас, чи є це вираз неповноцінности народу чи, навпаки, свідчення повноти його мудрости?
Арсен Петрович оглядає нас своїми лагідними й спокійними очима. І я сприймаю в його постаті урочисту гієратичність, тріюмфальну пишність, ту літургічність, що нею просякнені поезії, які він пише.
Немов підсумовуючи, він зазначає:
— Наш дядько оре якщо не поле, то в кожнім разі свій город ще й досі тим самим ралом, що про нього на Долобському з'їзді згадував Володимир Мономах. Вімбар він замикає колодкою, що і в 12 столітті, і ту саму косу точить бруском, що ним його діди точили вісімсот років тому. Що дивного, що дядько в себе на селі розцінює події інакше ніж ми?..
Арсену Петровичу гаряче. Він пожадливо випиває склянку чаю й, простягаючи порожню до дружини, просить налити йому другу.
Мушу визнати, неонародництво Арсена Петровича не захопило нас. Воно здалось нам трохи старомодним. Його концепція лишила в нас враження архаїзованої стилізації.
Не всі сприйняли суть думок, висловлених Арсеном Петровичем, або сприйняли їх не зовсім так, як він їх висловив. Знялись суперечки. Кожен хотів відстоювати свій погляд і, якщо за деякий час створилась певна одностайність, то вона звелась до вимоги, зверненої до Арсена Петровича:
— Доказів! Ще раз з'ясувати!..
Арсен Петрович кладе свої руки на стіл, сплітає пальці, дещо схиляється тулубом над столом. Я надто випив, каламутний туман огортає мені мозок, і в цій своїй позі, висунувшись вперед, Арсен Петрович здається мені раптом дуже великим, несподівано громіздким, немов своєю широкою постаттю він заповнив весь простір стола, а всі довкола, що сидять поруч, раптом стали дуже малі і пливуть, тануть, коливаються в невизначеності і з якоїсь далекої й глухої безодні доходить голос.
Я примушую себе слухати.
— Село воліло стверджувати себе! Воно воліло ствердити себе й знищити все, що не було ним, що було поза ним, що йому протистояло! 3 Богданом воно палило замки Вишневецьких в Лубнях і Прилуках на Лівобережжі, з Ґонтою й Залізняком ляські будинки в Гумані й Корсуні на Правобережжі. 3 Ґудзем року 905 руйнувало панські ґуральні, роялі викидало з вікон панських будинків і з Ґудзенками знов року 17 палило, з землею рівняло маєтки, економії, залізниці, містечка. Повалений на бік паровик лежав, скинений в рівчак, коло того місця, де перед тим була економія і де тепер не було нічого, окрім горбка й битої цегли.
Він малював апокаліптичні картини нищення, свідком яких він був у своєму житті і обсяг яких він простягав в минуле й обертав в майбутнє. Він поширював перспективи катастроф, а я плив з безодень в незнане проваль.
Він розсовував грані.
Я плив в безмежності. Усе було нестале.
| Далі (Розділ 42) | Зміст | |