|
Вернутися (Розділ 34) | Зміст | Далі (Розділ 36) | |
Ми лежимо на піску далекого берега. Жадних слідів людини. Жадної кози. Ми самотні, немов у вимріяній пустелі.
Ми розмовляємо, перебираючи в згадках спільні враження од вчорашнього дня й вечора. Ми починаємо зі згадок про гостинного господаря з кавказької шашличної.
— Він чарівний! — сказала молода жінка, — Я закохана в нього!
Цим було сказано або надто багато, або надто мало. В мені прокинулося почуття заздрости. Вона лежала на спині, дивилась на небо, і черевик, погойдуючись, висів на кінчиках пальців, закиненої одна на одну ноги. Золоте тло піску формувало її профіль. Смуглява рожевість щік зворушувала й хвилювала.
— Чи є, — задумливо питаю я, — більше щастя, ніж іншу людину зробити щасливою? Чи є щось більше приємного, як в іншій людині викликати почуття радости з тим, що до всього не домішується нічого двозначного або нещирого? Тільки в шашличній, до якої ми потрапили вчора, відчуваєш правдивість цієї, на перший погляд, здавалось би, сантиментальної істини.
— Я хотіла б знати, — каже Лариса, — чи ви сантиментальні бодай хоч трохи?
Але я нічого не кажу їй в відповідь на це запитання і продовжую розвивати думку про архаїчні традиції крамарництва, зведеного на ступінь витонченого епікуреїзму, де продаж і купівля ще не відокремилися од приязні, дарунку й частування, а покупець ще не перестав бути гостем і другом.
Лариса приєднується до моїх зауважень, але вона воліє внести маленьку поправку.
— Ви сказали про крамарництво, зведене на ступінь епікуреїзму, але чи не краще було б сказати: на ступінь епікуреїстичного естетизму?
Я не заперечую, й Лариса продовжує:
— Ми зробили вчора одну істотну помилку: ми не запитали нашого господаря про його родичів. У нього, — каже вона, — міцна рука й короткі пальці. Він справляє враження простого селянина з-під Єревана, але хтозна, можливо, його рідний брат є єпископ в Вірменії, або його дядько директор банку в Лондоні. Або це дириґент з світовим ім'ям, абож такий же тонкий і фантастичний театральний режисер, як і Вахтангов, постановник ґоццівської «Принцеси Турандот». Поет. Філософ.
Вона кладе свою голову мені на коліна, дивиться на мене знизу вгору і після короткої павзи зазначає повчально:
— Щоб продавати вино, треба бути також і поетом. Я повторюю те, що вчора сказав цей господар:
— Є вино й вино! Є жінка! Вино, як жінка!.. Є вино, що, покуштувавши його бодай краплину, не забуваєш його смаку ніколи в житті. Так само й жінки! Мені здається, Лар, ви належите до подібних жінок.
Рука моя поринула в хащі її волосся. В своїх блуканнях пальці зберігали образи колись відчутих почуттів, відтінки напівзабутих споминів, хвилі втіх, що здавалися назавжди втраченими або ніколи ще не знаними.
У жінок буває різне волосся. Іноді воно міцне, тверде й пружне, рука відчуває дотик цього волосся, неначе спротив і примус. Іноді волосся немов тане між пальцями, зникаючи в відчутті дотику як легкий плин піни. М'який ляльковий льон. У Лариси добірне й важке волосся, що зберегло своє життя, не спалене електричним струмом і не змертвіле в отруті хемікалій.
Пальці чітко відчувають кожен окремий волос. Я перебираю їх в своїх руках, як стовбури стиглої пшениці.
Розмова звертається до початкових подробиць нашого знайомства. Ця тема ніколи не втрачає своєї ваги й цікавости для тих, що покохали. Вона дозволяє відновлювати в спільноті згадок почуття, яке щойно почало зароджуватися.
Однак Лариса чомусь привносить в розмову відтінок деякої передупевнености. Це відчувається в її манері ставити запитання. Вона настроєна сьогодні скептично. В жіночому скепсисі ніколи немає примирливої лагідности, навпаки, в ньому завжди є елемент ворожнечі.
Наше знайомство почалося надто надзвичайно, щоб в нього можна було повірити. Сьогодні вона сповнена сумнівів. Сьогодні вона не вірить в те, з чим згоджувалася вчора.
Побачивши незнану жінку, відчути її як згучання музичної фрази!.. Чи не надто багато беру я на себе, стверджуючи це як факт? Кажу, якій тверезій, реальній людині потрібні подібні химери? Вона не хоче, щоб її ошукували й тоді знущались. Сьогодні вона борониться. Вона переходить в наступ. Вона не Ліза, я не Герман. Вона не потребує, щоб їй розповідали казки.
Вона сміється. Сміхом вона затушковує навмисну дражливість своїх запитань. Зрештою, вона зовсім не хоче зі мною сваритися, і тому сміється, бо якнайкраще знає змислову звабливість свого сміху. Але вона уперта. Вона вимагає від мене пояснень. Вона починає здалека:
— Чи можна пізнати людину з першого від неї враження?
Я стверджую рішуче:
— Гадаю, що так!
Але її не задовольняє відповідь, побудована на простому ствердженні. Вона уточнює формулу запитання:
— Побачивши вперше, ніколи перед тим не бачивши й нічого про ту людину не знаючи, цілковито нічого?
— А так, — кажу я, — побачивши вперше, ніколи перед тим не бачивши, нічого про неї не знаючи, за самим тільки першим од неї враженням.
— Так таки зовсім нічого не знаючи?
— Зовсім.
Цього всього надто мало для неї.
— Це неможливо.
Вона прикро вражена. Вона уриває розмову, приймає свою голову від мене з колін, з удаваною байдужістю простягається на піску долі, підкладає долоні під волосся і мовчки дивиться на білі хмарки, що вітрилами незнаних кораблів пливуть у невідому країну.
Мовчанка, як відточене лезо меча, лягла між нами. Нас відокремив холод криці. Я збентежений. Вона явно незадоволена з мене і не ховає свого незадоволення.
В її запитаннях, і запереченнях, несподівано чітких, підкреслено демонстративних, і в тому, що я розгубився і не можу дати собі ради, знайти для себе жадного задовільного арґументу, щоб зміцнити бодай трохи свої позиції, я пізнаю всю безпосередність небезпеки, яка мені загрожує. Тонка нитка нашого нещодавнього й так несподівано зав'язаного знайомства так само несподівано може урватись. Ось вона підведеться з піску, пробіжить по мені побіжним байдужим поглядом, позіхне: «Щось стає скучно!», абож «Щось уже надто пізно!» або «Здається, збирається на дощ!», і тоді все скінчено.
Я розумію все це аж надто добре. Сьогодні день покути. Сьогодні вона воліє переглянути ще раз усе те, що сталося вчора. Сьогодні вона перевіряє мене й себе. Вона робить те, що й кожна інша жінка: вона намагається або знайти виправдання для себе, або звинуватити мене.
Досі вона лежала, простягнувшись на піску, ця гарна гола жінка. Тепер вона сідає, підібгавши під себе ноги. Вона не говорить нічого. Меланхолійно пересипає пісок з жмені до жмені, і тоненький струм піску сиплеться межи вузьких її пальців, падає коло ступнів ніг і утворює горбик, що поволі росте.
Чи не слід було б одразу визнати себе винним і принести їй, як дарунок, щирість моєї покути, благальний викуп за всі мої існуючі і неіснуючі провини? Капітулювати перед нею, прийняти на себе всю вину й шукати порятунку в її милосерді? Надіти на себе машкару великого кудлатого собаки, добродушного й нездібного ні на що інше, як тільки стрибати й голосно гавкати, але цілковито й без застережень відданого своїй господині?
Я свідомий: в цей момент вирішується доля мого кохання, бути чи не бути і, якщо бути, то як бути?
Псом вірним лягти біля її ніг, віддати назавжди їй свою волю, себе, свою думку й свої почуття. Я дивлюсь на неї. Я нерішуче торкаюсь її руки.
— Можливо, — кажу я, — ви маєте рацію!
Я прикладаю всіх зусиль, щоб вона не відчула слідів моєї непевности.
Вона підводиться, ніби даючи тим знак, що розмова набула безнадійного звороту і мені немає вже на що сподіватися. В цей спосіб я не врятую себе. Вона дивиться з докором на мене. Вона дивиться на відблиски світла в склі моїх окулярів і примхливо запитує:
— Невжеж це все, що ви можете сказати? Я сподівалася од вас на щось більше!
Я роблю невиразний жест рукою. Що я можу? Хіба є які-небудь виправдання для людини, яка гине?
Я збираюсь щось сказати. Хіба не все одно що? Вона обриває мене.
— Я передбачаю, що ви збираєтесь послатись на інтуїцію. Це не допоможе вам.
Вона застерігає:
— Зауважте, я не переношу банальностей, а тим паче безпомічних.
Я спішу її запевнити, що я в жаднім разі не мав подібного наміру.
— Слово чести!
Я знаю одне: що несподіваніші шляхи, на яких я шукатиму собі порятунку, то краще. Хіба не все одно, в яку країну прямують вітрила цих хмар?
В останню хвилинку я находжу собі порятунок у згадці про Босвела й босвелізм. Вона жвавішає:
— А хто це такий?
— Англійський літературний критик з 18 століття. Це саме він зауважив, що одірваний ґудзик на сурдуті поета скаже далеко більше про його творчість, ніж читання всіх його поем.
— Це принаймні дотепно! — визнає Лариса. Вона схиляється до мене, щоб кінчиками пальців торкнутися моєї щоки.
Це не багато, але це вже є щось. Я розумію, що для мене знайдено деяке пробачення, стверджено деяку міру порятунку. Я цілую долоню її руки.
— Це, — кажу я, — більше, ніж дотеп. Це ціла концепція.
Спостережливий критик вибрав іронічну форму для вислову своєї думки. Він послався на дрібну подробицю: одірваний ґудзик. Але це була відповідь на те, що зараз бентежило Ларису: можливість з побіжного враження пізнати людину, якою вона є насправді. Корисна спроможність, що могла б набагато спростити людське життя.
— Ви не заперечуватимете, — кажу я, звертаючись до Лариси, — що все наше знайомство має босвелістичний характер.
Вона сідає й охоплює руками коліна. Вона дивиться замріяними очима в блакитну далечінь, де золотава смуга відокремлює синяву неба од синяви ріки.
Їй подобається, що наша зустріч босвелістична. Вона вибаглива, ця жінка, що як і більшість жінок, од кохання вимагає одного: надзвичайности.
Вона задоволена, але все ж таки продовжує чинити опір.
— Так, це так! А втім визнайте, що все це був лише випадок. Ви зустріли мене й випадково згадали кілька тактів із знаної вам музичної речі. Ви пов'язали те й те, й випадково відгадали, дарма що все це був лише одірваний ґудзик, ніщо, нісенітниця, те, що одночасно було й, однак, не було.
Вона прагне обов'язкового. Їй обридла необов'язковість наших почуттів.
Я енерґійно протестую, Я заперечую, я не погоджуюсь, що наша зустріч то тільки випадковий збіг побіжних і побічних подробиць.
— Ви й твір композитора становите цілість. Вас втілено в творі, бо твір відтворює вас!.. Чому ви не хочете визнати, що я теж здібний на творчий акт, що я так само був здібний створити знов з враження від вас все те, що знайшло втілення в музиці — що ви, музика й враження од вас, це внутрішньо пов'язані ланки єдиного естетичного процесу, так само...
Я схиляюсь над нею:
— … як і любов до вас!
| Далі (Розділ 36) | Зміст | |