YURI VYNNYCHUK

A CAT NAMED ABEL (Translated by Michael Naydan)

"His name is Abel!" And she charmingly began to laugh. "You'll thank me yet for this gift. This is a really sweet kitty. A Persian breed, Mr. Lutsyk."

"Yes-yes..."

He obediently nodded his head, trying to avoid this piercing glance that forced him to do what the woman wanted. He could already see that he wouldn't have the strength to refuse, and it was already too late, because, when she was handing him the cat, his hands just stretched toward it and accepted the fluffy black body into his open palms.

"But-but I don't have anywhere to keep it. I live in a rented apartment. I don't know how the landlady will take to this."

"Never mind," as though swatting a fly, the charming stranger waved her hand. "She should also like it. It's tidy, obedient and not wild at all. Its name is Abel. A-bel, will you remember?"

She spoke without emotion, as though she were dictating a text that someone else had written.

She wants me to remember her words.

And those words, like an incantation, swaddled Mr. Lutsyk and subdued him for themselves.

And she's beautiful, devilishly beautiful... Why did I mention the devil? Perhaps because she has those eyes? Well of course, she has the eyes of a devil! Incredible eyes... But who am I to her?..."

"You're right," she began to laugh, as though she had guessed his thoughts.

"Right in what?" Mr. Lutsyk gave a start.

She didn't answer, she just began to laugh again. Then, seeing that she was getting ready to go, he got the courage to do what he had never had the courage to do in similar situations:

"Tell me, where did I meet..."

And already he saw that he had vainly seen what lay in his heart. But she had tempted him only just recently, he just noticed this, though he didn't defend himself.

She came to his concerts, sat in an empty row and stared at him ardently. Directing the orchestra, with his back he sensed her electric gaze and barely kept himself from looking back at her. And when the concert had ended and he was bowing, then he saw that she would get up and disappear during the applause. Isn't this similar to temptation? Perhaps she simply did this way unexpectedly, as women often do just to be convinced of their abilities, they likewise do this involuntarily, the way they look into a mirror, checking if a disobedient tuft of hair somehow has strayed.

"Nowhere. Today I'm leaving Lviv... Ah, I'll never forget our concerts... Your music- it's. It's... In a word, wonderful!"

She waved her hand and disappeared. She dissolved in the fog like sugar. Beside him leaves fell quietly and unnoticeably, and he imagined himself to be a tree that was strewing its leaves. Somewhere below at the base janitors were shuffling their brooms. The scent of burnt leaves and gloom climbed up the trunk.

The landlady was so corpulent, and like a great percentage of all corpulent people, quite good-natured. Therefore she didn't object when her renter (a very intelligent man, if only you knew how many books he had read-wow!) took in a cat. She just couldn't remember the cat's name and called it "Matsko."

ЮРIЙ ВИННИЧУK

KІТ АБЕЛЬ (З циклу "Львівські легенди")

- Його звати Абель! - І вона чарівно засміялася. - Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.

- Так-так...

Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.

- Але... але я не маю де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.

- Пусте, - мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка.- Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам'ятаєте?

Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати.

Вона хоче, щоб я запам'ятав її слова.

І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.

А вона прекрасна, диявольськи прекрасна... Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі... Але я для неї ніхто...

- Маєте рацію, - засміялась вона, мовби вгадавши його думки.

- В чому? - стрепенувся пан Луцик. Вона не відповідала, тільки знову засміялась. Тоді, побачивши, що вона збирається одійти, раптом зважився на таке, на що в нього ніколи відваги не було у подібних ситуаціях:

- Скажіть, а де я вас...

І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душі. Але ж вона ще недавно його спокушувала, він це помітив, проте не боронився.

Вона приходила на його концерти, сідала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, відчував спиною її електричний погляд і ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закінчувався і він розкланювався, то бачив, що вона під час оплесків виходить і зникає. Хіба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знічев'я, як то часто роблять жінки лише для того, щоб переконатися в своїх можливостях, роблять це так само мимоволі, як у дзеркало зазирають, перевіряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.

- Ніде. Сьогодні я виїжджаю зі Львова... Ах, я ніколи не забуду ваших концертів... Ваша музика - це... це... Словом, чудово!

Помахала рукою і зникла. Розчинилася в тумані, мов цукор. Вздовж нього тихо і непомітно падало листя, і він уявив себе деревом, що осипається. Десь унизу в підніжжі шурхочуть мітлами двірники. Запах спаленого листя і мряка спинаються по стовбуру вгору.

Господиня була такою собі огрядною панійкою і, як великий відсоток усіх огрядних, ще й добродушна. Отже, не заперечувала, щоби її квартирант (дуже розумний чоловік, якби ви знали, скільки він книг перечитав - йой!) тримав у себе кота. Лише котячого імені не могла запам'ятати і кликала Мацьком.