В чарах кохання моє дівування,
вільною пташкою хотіла б прожить, --
вільне кохання і вільне обрання,
серденьку воля, як хоче любить...
(З дуже сантиментального романсу)

...Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя.

(З дуже гарного роману)

В густому лісі, де вона вступила з гострим щемінням у серці, з напруженням свіжого тіла й бажань, стояла тиша і вогкість. Жодного шелесту, свисту чи шарудіння -- важкий ліс цей був мертвий, бездушний за серпанком ранкового повітря. Вона не чула своїх кроків по землі, так ніби пливла все вперед, далі, в глиб гущавини, і суворі стовбури, здавалось, розступались перед нею нескінченною алеєю, стелили їй шлях туди, де прагнула вона в своєму легкому поході.

Вона вийшла на узлісся. Невидиме сонце, десь із-за її спини, поклало широкий промінь на степи, і от на пагорку побіч себе вона побачила церкву. Вона спинилась, і її серце пристрасно закипіло в передчуттях, кожним ударом припинаючи її до місця. Бо від церкви з горба врочисто сходив чернець. Ось підвів він заросле обличчя і, малий віддалік, щокроку зростав, заступаючи церкву і обрій. Вона чекала з надією й страхом, його наближення почуваючи, як грозу... Ось він підніс руку до її грудей, і ту ж мить позад його жахливого тіла повстали тисячі нестерпних дзвонів, витягуючись у безконечний колючий звук, що в боліснім коливанні його вона впала у безвість.

Марта раптом розплющила очі й машинально схопила рукою будило, що потрясало кімнату гострим, знайомим і бридким дзвоном. Хапливо ворушила пальцями, силкуючись спіймати жорстокий бійчик вранішнього гвалтівника свого молодого сну. Годі, годі! Вона й так знає, що половина на восьму, що час уставати, вмиватись, снідати й бігти на посаду! Але запал будильний сам з себе вже вичерпався, і блідість лютневого ранку спокійно глянула на дівчину з-за прозорої завіски вікна.

В ту мить Марта невиразно відчула холод, бо лежала горілиць розкрита, зібгавши в ногах ковдру й підпокривало. Вона ще з хвилину полежала, щулячись, потім поволі сіла на ліжку й міцно стиснула руками обличчя, щоб відігнати рештки сну. Тоді затремтіла, дізнавши холоду вже явно, й хутко почала одягатись.

Вчора ввечері вона не топила в хаті, хоч чотири поліна дров, щоденна порція палива, були принесені й лежали купкою коло груби. Вернулась пізно з театру, не який гарний настрій був, тож ліньки було підпалювати, і спати вклалася хапливо від якогось невдоволення, від невиразної ваги на серці, що настирливо, хоч і ніжно, її гнітила. Щось таке, як душевна нудота, -- легке й неприємне чуття розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво, чіплялось зубців і гальмувало їх поправний ритм. Але заснула швидко -- і це завжди їй було, що хвилинами смутку чи прикрості со? приходив до неї лагідно й охоче.

Льову вона не запросила навіть до хати. Але він не образиться. Взагалі їй обридло його дворічне нудне впадання, мовчазне служіння, безбарвна мова й покора, непорушна покора! Подумати тільки -- вона вигонила його з хати, прилюдно дурнем узивала, забороняла місяцями на очі навертатись, і він терпів. Він ні разу не розгнівався! Один тільки раз, дуже давно, сказав, що любить її, і це неприпущенна помилка була з її боку, що вона дозволили йому говорити про це в пориві жалю й самотності. Неприпущенна помилка.

Тепер вона була вже в черевиках і хатній байковій сукні, що правила їй за халата. Енергійно розчинивши двері, вийшла до кухні, де від геть замерзлих шибок було ще похмуріш і холодніше. Тут на мить дівчина спинилась, наслуховуючи, хоч і знала, що в цей час кухня буває порожня; з її сусідів фрау Гольц, німкеня, півгодини раніше рушає на базар, а родина кооператора Іванчука розпочинає життя півгодини пізніше. Це, власне, й примусило Марту ставити своє будило на пів до восьмої, дарма що й о восьмій вставши, вона вчасно б на посаду потрапила. Бо була на вдачу моторна і всі життєві дії робила на диво швидко -- за хвилину прибиралась, їла ніби похапцем, ходила прудко, а капелюх і пальто мов самі на неї надягались, коли вона рушала з хати. Така сама була й на посаді, так що безпосереднє начальство її, завідувач статчастиною махортресту, на що вже похмурий та неговіркий, а й то якось, щоправда, наодинці назвав її «добірною робітницею».

А все ж вона мусила щодня уривати непотрібні їй півгодини від свого власного сну, маючи на це поважні, хоч і зовнішні причини. Справа в тому, що Марта любила вмиватись, власне, обтиратись холодною водою, а потім шорстким рушником до червоного тіла. Це давало їй бадьорості на цілий день, інакше почувала себе мов невиспаною, млявою і неприємною, як людина, що віддавна звикла вранці зуби чистити й один раз цю звичку зрадила. Вода була найбільша пристрасть її життя, бо виросла вона коло Дніпра, в Каневі, де річка широка й повновода. Батько її, вчитель сільський, до рибальства був дуже здібний, і сама вона, хлоп'ячий ухил у вдачі маючи, була за дитинства йому вірною і невтомною помічницею. Там виробився в неї несвідомий погляд на воду, як на виключну питому стихію життя, і відчуття води, як невичерпного джерела прагнення й сили. Тому зима, коли спиняється рух великої рідини, завжди здавалась дівчині мертвою й лихою.

Отож до цього вранішнього процесу, такого звичайного й загально обов'язкового, вона потай додавала ту внутрішню, непомітну на чуже око любосність, що часто становить глибоке підгрунтя людських звичок, ту любосність, що народжується із давніх забутих дій, із юнацьких нерозвинених прагнень, обертаючи звичку в неодмінний ритуал життя, підносячи її, щоденну й непомітну, до високої ролі основ особистості. І воду вона уявляла завжди холоднуватою, як вода вечірньої річки, коли в перших сутінках ночі юрбою йдуть дівчата з хлопцями на берег і купаються там нарізно, на кілька кроків віддалік. Підлітком вона зазнавала радісного почуття сорому й визивності, біжачи від скинутої одежі до води, де рятувалась від гострих у пітьмі хлоп'ячих поглядів. І в цьому був цілий клубок заборонності, бо батько не схвалював її вечірніх купань із дівчатами.

Translation by George & Moira Luckyj

To spend my girlhood deep in love
I'd like to live like a free bird,
All choices open to my heart
Which knows best what it craves.
(from a very sentimental romance)

There will come a time when this woman will feel like a girl. The knowledge of love's pleasures will remain in her like the memory of a forbidden book read long ago. She will be reborn for a new life!

(from a very good novel)

The dense forest within which she walked with a sharp tremor in her heart and a tense body full of desire, was still and damp. Not a rustle, whistle, or crackle was to be heard; the heavy forest was dead and heartless behind the veil of the mounting air. She could not hear her footsteps on the ground and, as it were, floated further and deeper into the thicket while stern tree trunks seemed to step aside in front of her in an endless avenue leading to where she craved to go with her easy walk. She came to the edge of the forest. The invisible sun, somewhere behind her, cast a wide ray across the steppe and on a hill nearby she saw a church. She stopped and her heart stirred wildly in anticipation, nailing her to the spot with its every beat. For a monk was moving solemnly down from the church on the hill. Now he raised his bearded face and the short space grew with every stop, hiding the church and horizon. She waited with hope and fear, feeling his approach as if it were a storm. Now he was raising his hand to her breasts and at that moment from behind his horrible body there sounded thousands of bells stretching out in an endless piercing sound which enveloped her like a wave, plunging her into darkness.

Marta suddenly opened her eyes and automatically reached for the alarm clock which shook the entire room with its sharp, familiar, ugly ring. Her fingers eagerly tried to seize the cruel knob of the alarm, this early morning assailant of her young sleep. Enough, enough! She knows that it's half past seven and time to get up, to wash, have breakfast and run to the office. But the alarm clock's zeal has spent itself and a pale February morning was looking at the girl from behind the transparent window curtain.

At that very moment Marta felt cold. She was lying on her back, uncovered, with an eiderdown and a blanket crumpled at her feet. She remained lying there for a moment, then slowly sat up in bed, pressing her hands against her face, to disperse the remnants of sleep. The shivered as she clearly felt the cold and began to get dressed quickly.

Last night she hadn't lit a fire in her room although four logs, the daily ration, had been brought in and lay together near the stove. She had come back late from the theatre, in a bad mood, so she was too lazy to start a fire and had gone to bed quickly, dissatisfied, with an indefinable weight on her breast which pressed gently but obstinately. It was a sort of spiritual boredom, a slight, unpleasant feeling of inner disorder as if some stray matter had fallen between the cogs of her soul and was slowing down their normal rhythm. But she soon fell asleep and, as always when she was sad or disappointed, sleep came to her gently and willingly.

She didn't even ask Liova to come in. But he wouldn't be offended. In fact, she was tired of his dropping in, which had gone on for two years, his silent obsequiousness, colorless language and his imperturbable humility. Just think -- she had turned him out of her room, called him a fool publicly, forbade him to see her for months and he had taken it all. Not once had he grown angry. Once, quite a long time ago, he had said that he loved her and it was an unforgivable mistake to have allowed him to say so in one of his moods of self-pity and loneliness. An unforgivable mistake.

Now she had her shoes on and a rough wool dress which served as a housecoat. She opened the door energetically and went to the kitchen where it was even darker and colder with its frosted windowpanes. The young woman stopped here for a while and listened, although she knew that at that time the kitchen was usually empty. Her neighbour, Frau Holz, a German woman, had left to do her shopping half an hour earlier and the family of the co-op worker, Ivanchuk, would begin life half an hour later. This was what forced Marta to set her alarm for half past seven, although she would not be late for work if she got up at eight. She had a lively temperament and all her daily tasks she did surprisingly quickly. She was ready in seconds, swallowed her breakfast, paced about gaily and her coat and hat put themselves on automatically before she left the house. She was just the same at work so that her immediate supervisor, the manager of the statistical section of the Tobacco Trust, an unfriendly and taciturn man, once called her "an exemplary worker."

And yet every day she had to miss half an hour of sleep for several serious reasons. The point was that Marta loved to wash herself in cold water and then to dry her body with a rough towel till it was all red. This gave her encouragement for the entire day, otherwise she felt tired, lazy and unpleasant just like somebody used to cleaning her teeth every morning who one day doesn't do it. Water was her greatest passion in life. She had grown up near the Dnieper, in Kaniv, where the river is wide and full. Her father, a village school teacher, was very fond of fishing and she herself, like a boy, had been his ardent assistant when she was a small girl. It was then that she developed a special attitude to water, as to a special, elemental force of life and the source of all craving and power. So to her, winter, which stopped the flow of the great waters, always seemed dead and evil. Thus to her daily ritual she secretly added the inner one unnoticed by any outsider, a voluptuousness which often forms the deep substratum of human habits, a voluptuousness born in old, forgotten days, out of youthful undeveloped desires, turning habit into the steady ritual of living, elevating it to the main trait in a personality. She imagined water always to be cool like an evening stream, when in the dusk boys and girls go together to the river bank and swim in the water a few feet apart. As a teenager she had felt a joyful pang of shame and daring when she ran from the place where she undressed into the river, hiding herself in the water from the piercing eyes of the boys. There was a web of prohibition spun around it since, her father did not approve of her communal evening swims.