Первинний варіант.

 

Старий Кривин, Нетишин, за ним Острог – що тут не зрозумілого. Дивлюся у вікно – Кривин, Баранє, Бадівка, ось ще станція, яка не видно – не дотягнув наш “паровоз”.

 

-На якій це ви станції зайшли?-питаю у “свіжих” пасажирів:

-Острог, - відповідають здивовано.

 

-Острог?!!! – перепитую я, встрибнувши у кросівки, та намагаючись зодягнути панаму й футболку.

 

-Острог!!! – кричу, стягуючи з полиці ледачий рюкзак і дивлюся на підступні двері електропотягу, що закриваються автоматично.

 

-Острог...вже спокійно говорю на пероні із Віталієм в одній руці й килимком та блокнотом в інший.

 

До міста від станції курсує автобус. Чекаємо півтори години. Залізниця змінила розклад, Автотранс – ні. Слава приватним перевізникам. Щира подяка чиновникам Автотрансу за те що автостанція закривається о 18-й годині. Ну здали б ми о 18.30 свій багаж у вашу камеру схову, подивились би розклад по людські, а не через шибки, дивний колір яких ми намагаємось обізвати ще й досі, мандрували б ми спокійно і легко. Та чи виникла б тоді у директора ресторану “Острог” ідея влаштувати двом володарям велетенських рюкзаків екскурсію містом своїм стареньким “Опелем”, чи пустили б нас до Богоявленської церкви пізнього вечора. Певен, що так, бо люди тут, хоч і провінційні, але не гірші ніж у столиці, відкритіші й добріші, теж заклопотані, але коли чують про допомогу, без вагань її надають.

 

Острозький колегіум, Музей книги, комплекс споруд Замкової гори, Успенський костьол, надбрамні вежі – чимало для невеличкого містечка. На північній околиці розташоване чудове плесо, там, де Горинь вбирає води менш потужної Вілії. З пагорбів південних околиць добре видно рівнини сусідньої області з найтеплішим подарунком цивілізації - реакторами Хмельницької АЕС, й особливо новобудовою компенсуючих блоків, замість тих самих, Чорнобильських.

 

Окреме слово про острозькі димарі. За розмаїттям форм і кількістю на одного жителя острозькі димарі варто занести до книги рекордів Гіннеса. Можна в книгу і не заносити, а погожого літнього вечора просто милуватись дивною метаморфозою, коли привітні й усміхнені вдень, вечірні димарі, на догоду вечірнім хмарам, за мовчазної згоди директорних антен набувають поважно таємничого вигляду.

 

Сервіс незабутнього Автотрансу певно настільки вразив місцевих водіїв, що вони вирішили ранковим рейсом не заїзжати на автостанцію. Отак вирішили одного разу і до сих пір не заїзжають. Зупиняються о 6.30 біля охайного будиночку стоматполіклініки і мерщій на Тернопіль. До Тернополя нам ще зарано, а от бути в Кременці вже о восьмій ранку, позаяк чудову острозьку атмосферу, були не проти. Тактика раннього від'їзду вимагала раннього підйому і малих підходів, простіше кажучи, відійшли ми від поліклініки центральним парком, знайшли мальовничі хащі, потому переносну хатинку і збудували.

 

Наранок, залишаючи праворуч мальовничі пагорби та густі ліси Кременецьких гір, дістались до самого Кременця. Свіжи спогади острозької гостинності й затишку ще не вкрив білий пил тутешніх схилів. Певно тому чималеньке містечко, що довго звивалось вздовж головної магістралі, обтяжене індустрією, сіре в чеканні обідньої грози, не смакувало одразу. Вже потому - поночівлі понад містом, досту сходивши горами дух місцевий віднайшли.

 

Кожен пагорб має своє обличчя й свою таємницю. Замкова гора, по місцевому Бонна, випередила всіх – за положенням, домінуючи над містом, за призначенням, змусивши місцевих правителів оселитись саме тут; зодяглась у найкращі шати вишуканої і водночас міцної фортеці, в той час як менш успішні сусідки ходили в домотканих одежах з ялиці і грабу. Чи то їх мовчазна заздрість, чи то плин часу, що нещадний до краси жіночої, чи доля нещасна скарала погорду Бонну. В руїнах фортеця, молоде місто розрослося, давно вже місцеві урядники опанували більш доступні долини. Лише ансамбль колегіуму не зрадив старій володарці, збирає він біля своїх балюстрад подорожніх й розповідає про минулу велич Замкової. Чи розповідь та жагуча, чи місце якесь особливе, ось тільки руїни ті повертаються на справжню фортецю - таємничу й неприступну як колись.

 

Поряд із Бонною завжди була кучерява Черча. Разом народились, разом зростали. Не мала сором'язлива Черча такого блиску і стільки уваги, не розжилася на міцні мури й розкішні палаци, та теплим словом згадують про неї прості люди. І дрова на зиму заготуєш, і притулку знайдеш на її пагорбах лісистих. Саме на її схилах останнього прихистку знайшли українські козаки, що визволяли Кременець з під польської влади. Стоять ті хрести і сьогодні.

 

В місті три великих старих цвинтарі, як символ складності історії, перетину релігій, людської долі.

 

Старе єврейське, звісно без хрестів, камінні плити наче виросли із ґрунту. На плитах дивні письмена - колись я бачив їх у манускриптах.

 

Навпроти пагорб – то побільш хрести, хоч певні плити виглядають язично. Облишмо зайву суєту - центральний цвинтар має бути модним.

 

В старому лісі - старії хрести, дубові та побільш камінних. Ту ж віру має католик – заснуть навічно мусить він окремо.

 

Графська гора або Лиса, то перша суперниця Бонни. Не змогла вона простити, що не на її зручних галявинах зведено палац і фортецю, що правителі й люд торговий оминають її дорогою. Розквітла буйними травами заздрості, лиш скотарі по сіно та відьми по зілля приходили на її схили. Й оселю собі вибрала якраз навпроти Бонниного палацу, щоби все чути, все знати, чекати на невдачі суперниці. В другу світову тут стояла радянська батарея, вибиваючи німців з міста. Сьогодні гора приваблює власників худоби, місцевих відпочиваючих та рідких туристів. Два дні стояв на краєчку наш намет й лише один турист, з місцевих “зубрів”, учасник всіх ювілейних сходжень та урочистих лінійок, прийшов до нас в гості, точніше до Віталія, бо я в той час був десь у мандрах. Прийшов, привітався, розповів про свої рясні звитяги на туристичній ниві, зауважив, що намет стоїть на краю гори, а значить невірно, зачекав трохи на мене ( я ж бо керівник загону ) та й потому пішов.

 

А ще у Кременці живе і плідно працює пан Остап. Палкий патріот рідного міста, величезне джерело корисної інформації та сувенірно-друкованої продукції і просто добра людина. Обмінюючись адресами я відчув себе застарілим Джеймсом Куком, який в обмін на гребінці і скельця отримує новітній калькулятор – пан Остап по робочому залишив свій mail, впевнюючи мене, що Інтернет не така вже й рідкість у такій глибинці. В Остапа свої місцеві “улюбленці” – Божа гора, озеро св. Анни та справжня санна траса, до речі, єдина в Україні. Із трасою літньої спеки знайомитись ми не стали, Божа гора, віддалена кілометрів на п'ятнадцять, справляла доволі сильне враження, а замість озера за двадцять кілометрів від міста (пан Остап автотурист, тому якщо до озера, за його словами з півгодини, то бігти вам цей напівмарафон із швидкістю стометрівки) ми отримали рівноцінну заміну - страшенну двогодинну зливу.

 

Вийти з води майже сухими нам допомогла щедра оселя добродія Богдана, велика йому за те дяка. Проти такої негоди марні були всілякі вигадки цивілізації окрім міцного дому. Забігли ми до пана Богдана через гостинно залишені двері, а сам господар був страшенно радий нежданим гостям. Дощ скінчився й залишити Богданову оселю ми змогли, посилаючись на конкретну домовленість – педагогічний коледж, п'ята година вечора.

 

Справа в тому, що мандрувати містом ми вирішили без рюкзаків, плануючи залишити їх у надійному місці. Не користуючись готелями в принципі, віддаючи перевагу надійному намету, пам'ятаючи про примхи підступного автотрансу, що розміщує автостанції у найнезручніших місцях, закриваючи їх в той час коли загартоване тіло туриста прагне віддатись післяобідньому сну, а не скаженому спурту до безрозмірної камери схову, сховати в яку можна хіба що дитячий кошик, проте аж ніяк не малесенький рюкзачок солідного туриста, почувши від люду про надзвичайну прихильність працівників педагогічного коледжу до подорожнього люду, вирішили ми тою прихильністю скористатись.Підходимо ми у перший відчинений кабінет ( як потім виявилось кабінет директора ) і говоримо щось на кшталт: “Чи не могли би ви допомогти двом подорожуючим пілігримам погледівши за їхніми невеличкими рюкзачками”. Ошелешені педагоги довго шукали директорської шафи, здатної вмістити ті “рюкзачки”. Того дня колєжане святкували випускний вечір, й ще довго до нашого намету на пагорбі долинали їх веселі співи.

 

 

Почаїв...Чи то спурт вранішній, чи дощі набридливі, лаврські роботи ремонтні, тмяні обличчя прочан...Не отримав я від Почаєва те, що хотів. Так і залишиться у мене в спогадах як тихе село з дивним пагорбом, вкритим значними церквами.

 

Пагорб аж надто згори над селом, церкви і хати такі нерозмірні, баням високим, численим хрестам, інші краї і простори потрібні.

 

Зливою обідали, зливою лавру вивчали, зливою до Тернополя і дісталися.

 

Дощ скінчився, жителі вийшли на вулиці подихати свіжим вологим повітрям. Тихими, охайними вуличками ходив спокій, не було скаженого темпу і гамірного неробства великих міст...Вулиця миру, майдан Волі...Від самих назв віяло затишком.Вечоріло. Ноги самі несли в бік центрального парку. В Тернополі він зветься Парк імені Шевченка, десь у центральній Україні його б назвали Міським парком, а на сході чи в Криму парк Перемоги.

 

 

Справа не в назві. Спортивний принцип полягає у тому щоби успішно переночувати в центральному парку міста, у всіх під носом, в пристосуванні умов оточуючого садово-паркового середовища, вмілого ландшафтного проектування та засобів маскування. Єдиний демаскувальник – двірник тьотя Маша, що о шостій ранку, в розпал приготування сніданку ( не виходячи з нашої “домівки” ) бадьорим голосом привітала нас фразою: “Добридень, жителі палатки”, серйозної небезпеки не становив.

 

Додому добирались вроцлавським потягом – так дешевше. В ціну не входять фірмові таргани та спітнілі попутники. Було нас аж четверо на цілий вагон.