SLA 468S 2002. Student translations.

Link to translation.

Леся Українка

НА ПОЛІ КРОВІ

Драматична поема

Глуха містина в околиці Єрусалимській. Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур'яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку, але скілька кривих дерев з червоною корою зоставлено зрідка по ній. Чоловік, худий і зниділий, але з природи кремезний та тривкий, копає ту нивку великою мотикою і часто викидав каміння з землі, від часу до часу спиняючись та втираючи піт з обличчя.

Дідок-прочанин іде поз нивку стежкою, що звертає вбік з великого Єрусалимського шляху. Прочанин важко дише і налягає на ціпок, ідучи, бо день душний. На ціпку вгорі прив'язана тиковка хилитається порожня і калатає. Чоловік, що працює, оглянувся на мить, почувши ге калатання, але зараз же нахилився знов до праці.

(спиняється коло працівника)

Благослови господь твою роботу,

мій брате!

Працівник мовчить, не одривається від роботи і не дивиться на

прочанина.

(Прочанин тихо до себе.)

Він, либонь, глухий.

(Голосніше.)

Мій друже!

Благаю ревне, дай мені водиці!

Хоч я ще й небагато увійшов,

а вже всю воду випив,— душно, бачиш,

а тиковка мала.

(показує на кухоль з водою, захований у бур'яні)

Он, можеш взяти.

(жадібно приникає до кухля і довго п'є; потім, напившись)

Нехай господь тобі продовжить віку,

що ти мене порятував.

Чоловік знов не подає знаку, що чув сі слова.

Скажи,

де ти береш тут воду? Я піду

та й наберу собі й тобі. Куди тут

по воду йти?

Туди.

(Показує мотикою в той бік, звідки прочанин прийшов,

і знов нахиляється до праці.)

Назад... Ну, знаєш,

мій синочку, пробач мені, старому,

я підтоптався вже за довгий вік,

ліниві ноги стали.

(Сідав на межі під деревом.)

Світ не близький

мені додому йти. Я з Галілеї.

Ходив оце в Єрусалим на прощу,

там маю родичів — сестру і тітку,—

от з ними й паску їв. А ти, мій сину,

єрусалимський?

Ні...

(Поспішно.)

Єрусалимський!

Авжеж!.. Хіба, ти думаєш, я звідки?

Та я не думаю нічого. Так от

спитав собі... А поле се — твоє?

Авжеж, моє. Чиє ж би мало бути?

Ото яка чудна балачка в тебе!

То я тому спитав, бо пам'ятаю,

що як ішов я се в Єрусалим,

то ся містина облогом стояла

і нивки сеї наче не було,

хоч люди вже здебільша обробились

у полі й по городах. Десь недавно

купив ти сюю землю?

(неохоче)

Та... недавно.

(оглядає містину уважним оком хлібороба)

А скільки дав за неї?

(так само неохоче)

Небагато.

(З понурим глузуванням.)

А ти хіба перекупити хочеш?

(добродушно)

Та ні, нащо ж мені? Я не тутешній.

А дорого, либонь, земля коштує

коло Єрусалима?

Як для кого.

Ну, тобто, значить, як яка земля.

(злісно)

Не як яка земля, а як для кого!

Я так сказав, то так і розумій.

(трохи збентежений його тоном, підводиться. Здержано)

Я розумію. Ти, відай, убогий,

то й дорого тобі дались ті гроші,

що ти за землю заплатив. Багач

сказав би, може: «Се земля дешева»,—

адже тепер я зрозумів тебе?

(шорстко)

Мені не треба твого розуміння.

Напився, відпочив ти,— ну й іди.

Мені з тобою ніколи базікать.

(відступив було ображений, потім спинився)

Ні, все ж я так не можу відійти!

Слова твої шорсткі, а серце добре.

Твоя водиця справді мов цілюща,—

вона мені аж сили придала.

Повинен я тебе благословити,

як батько сина рідного.

(Подається до чоловіка, підвівши руки для благосло-

вення.)

(поспішно, мов з острахом)

Стій, діду!

Он там... є ще вода... ти хтів сповнити

сю тикву на дорогу... дай, наллю...

(Одв'язуе тиковку від ціпка, переливає в неї всю воду

з кухля і знов прив'язує.)

Ну от... І йди собі... і не кажи

нічого більше... я зовсім не хочу

твого благословення... я не хочу...

Ну, що ж? Чого ти дивишся? Іди!

(поступається ще ближче і вдивляється в чоловіка, не вва-

жаючи на його нетерплячі рухи)

Та ні, стривай, тепер мені здається,

що ти мені мов по знаку. Та вже ж!

Ти навіть був-таки у мене в хаті

в Капернаумі, вкупі з тим пророком,

що се його розп'ято.

(здригнувся і спустив очі)

Я не тямлю,

про що говориш.

(щиро)

Ти мене не бійся.

Я не такий, щоб зрадити людину,

та ще таку добрячу. Сам я, звісно,

не думаю, щоб твій учитель справді

Мессією мав бути, сином божим,

бо знаю ж добре, чий він син і звідки,—

все ж я його вважаю за пророка.

Він знав таке, що нам не дано знати.

Він був-таки великий чоловік.

Великий? Чим же се він був великий?

Чим? Духом тим, що бог йому вділив.

Яким там духом? Що ти знаєш, діду!

Він був такий, як всі!

(Завважає заперечливий рух прочанина.)

Авжеж, як всі!

Не кращий анітрошечки! Любив він

вино і пахощі. Любив, щоб завжди

жінки йому вродливі слугували,—

вони за ним ходили цілим роєм,

а він їм дозволяв, щоб ноги мили

йому коштовним нардом і волоссям

розкішним, як буває у блудниць,

вони йому ті ноги витирали.

О, ти його не знав!

Стривай-но, хлопче!

Та я ж таки тебе напевне бачив!

От навіть пригадав і як зовуть:

тобі наймення Юда!

(збентежено)

Хоч би й так?

Чи мало є людей з таким іменням?

Та й з тим пророком два таких було,

Що звались Юдами. Один земляк мій,

а другий здалека... забув я місто,

з якого був він родом...

(Пригадує.)

А навіщо

тобі здалось те місто?

Та казали

мені в Єрусалимі, що неначе

той Юда сторонський привів сторожу

на вчителя свого...

А що тобі,

хто саме там привів і як те сталось?

От якось не хотілось би мені,

щоб ти був тим...

(Радісно.)

Ба ні, вже ж то не ти!

Згадав я: хтось казав, що Юда-зрадник

завісився.

(мимоволі)

Неправда!

Як? Неправда?

(Вдивляється в чоловіка; тому, очевидячки, тяжке те

вдивляння. Прочанин помалу відступає.)

Тепер я бачу добре: ти той Юда,

що вчителя продав.

(з одвагою безвихідності зміняє свою дотеперішню пону-

ро-потайну гутірку на рішучу, до нахабності одверту)

А якби й так?!

Ти думаєш, боюсь я сього слова?

«Продав! Продав!» Хто дарма віддає,

той ліпше робить?

(відступаючи ще)

Та... вже наче ліпше...

(поступаючи до прочанина)

Ні, гірше! Дурень той або злочинець,

хто дарма віддає. Хто ж продає,

то значить, що йому потрібні гроші,

а більше нічогісінько не значить.

Та тут же річ іде не про товар.

Що є товар? Як хто що зайве має,

той може те продати. От я мав

учителя,— як він зробився зайвим,

то я його продав.

(з мішаним виразом презирства і цікавості)

І скільки взяв?

Взяв тридцять срібняків! Що? може, мало?

Та вже хоч би дорожче продавав...

Я б сам радніший більше вторгувати,

так що ж, за мій товар більш не дали.

Якби продав за тридев'ять талантів,

то, звісно, се було б куди почесніші

Га? Чи ж не так? Тоді б купив я царство,

а не оце скупе, злиденне поле.

Се ж солонець. От бачиш, ся містина

коштує тридцять срібняків,— за стільки

не можна ліпшої землі дістати...

От мучуся як проклятий над нею,

а чи вона що вродить, сам не знаю.

(Загарливо копає землю.)

Нащо тобі здалась та вся рахуба?

(кинув мотику і заложив руки на грудях. Випростався)

А що ж? Було мені довіку жити

жебрацьким хлібом? Вік поневірятись,

пороги оббиваючи в людей?

Недоїдки по закутках збирати?

З рукою довгою, з язиком довгим "

поміж людьми проявою ходити?

Так я ж не звик був змалку до такого!

Та ж я отецький син, ще й одинак!

Я спадок мав від батька: виногради,

і ниву добру, і садок, і дім.

Все мав я в Каріоті. Ну, тепер

там послідущі з того багатіють,

а я...

(Хапає знов мотику і злісно б'є нею по твердій землі, кре-

шучи іскри з каміння.)

(з деяким спочуттям)

Чому ж се ти позбувся спадку?

А може, ти, пробач, його розтринькав,

як то буває молодечий звичай?..

І

(знов кидає роботу)

Ні, я не мав звичаїв молодечих,

я статкував... і жалую про те!

Вже краще б я пропив ту батьківщину

з гульвісами, з повіями, то мав би

од них якусь утіху, добре слово...

Ей, хлопче мій, тих добрих слів і втіхи

не надовго зажив би! Поки гроші,

то поти й честь в кумпанії такій.

Нехай би й так! А я ж обдерти дався

до нитки, до шага,— і що ж я мав?

Яку я втіху мав? За жебраками

носити торбу, хавтурки збирати,

попихачем їм буть ні за спасибі!

І що я чув за те? Якеє слово?

(Наслідує чийсь голос.)

«Лукавий! Маловіре!»

Хто ж се, хлопче,

так з тебе насміявся?

Хто?

(З притиском.)

Учитель!

Отой, що ти продав?

(спалахнув)

Так! Я продав!

А він мене ограбував! Ні, гірше!

Він одурив мене!

Як одурив?

То він заволодів твоїм маєтком?

От після сього й вір отим пророкам!

Здавався ж він на гроші не жадібним,

все тільки й говорив про царство боже...

Отож! отож! Се й був той ятірець,

куди він людські душі, наче рибу,

ловив...

(з коротким, злісним сміхом)

та й викидав на суходіл!

(Очевидно, імпровізує пародію на чиюсь промову.)

«Жий, рибонько! Нащо тобі вода?

Глянь на пташки небесні у повітрі!

Чи ж їм не добре там?»

(сміється)

Ти лепсько вмієш

вдавати тую мову!

(похмуро)

Таж начувся

її доволі! через вуха ллється!

вилазить боком досі...

(зацікавлений, сідає знов на межі)

Ну, то як же,

як саме видурив він в тебе статок?

Се варто знати, щоб остерігатись,—

тепер їх розплодилось, тих пророків.

(мовчить який час, поглядаючи на прочанина, мов вагаю-

чися звірятись йому, далі не видержує, і мова його проривається прудким, часто безладним потоком)

Се так було. Я їздив раз по рибу

до вас в Капернаум — о, теє місто

далось мені взнаки! Був торг великий,

і люду назбиралось звідусіль.

Та тільки я наблизився до торгу,

як люди раптом в інший бік сунули,

покинувши весь крам. Дивлюсь: на кручі,

там, коло школи вашої, стоїть

єссей чи назорей в одежі білій,

з волоссям довгим, і держить промову.

З цікавості пішов і я послухать...

Ох, як він говорив! Який був голос!

Я пригадав те, що давно забув...

Згадав свою покійницю матусю,

що я маленьким ще зоставсь без неї...

Промовець говорив: «Ходіть до мене...

я заспокою вас... я вас потішу...»

І я незчувся, як ряснії сльози

мене умили — я ж не був плаксивий! —

мені здалося, що нема для мене

ріднішого над сього чоловіка

і не було на цілім божім світі...,

Пауза.

З сусідами в той час я позивався

за спаш, за оранку — річ світова! —

і змучився ворогуванням людським,

дрібною та щоденною сварнею —

либонь, ще й тим я так тоді розм'як...

А тут він про любов став говорити —

ти чув коли, як він про те балакав?

Прочанин мовчки потакує головою.

То сам ти знаєш, що в такі хвилини

і лютий ворог міг за брата здатись.

Таки се правда! Раз я сам простив

сусідові образу, ще й чималу,

після речей того пророка...

(не слухає його)

Раптом

він річ повів про царство боже! Діду!

мені здалася тая ваша круча,

неплідна, крейдяна, порогом ясним

при божій брамі, що веде до раю.

Мені здавалось: тільки поступити

за той поріг — і всі в едемі будем,

як перші люди. «Що нам заважає? —

так думалось мені,— вже ж не боронить

вогненний меч до того раю війстя.

Туди нас кличе, руки простягає,

обійми розкриває янгол божий,

а може, божий син!» Так, діду, справді

не я один, либонь, тоді подумав,

що він син божий... Глянув я на кручу

і там, край ніг промовця, ще завважив

гурток людей, чоловіків, жінок,

усі вони дивились на промовця,

а часом поглядали і на нас

з осяйної своєї високості,

їх погляди були такі щасливі,

і горді, й приязні. «Оці живуть

в раю господнім повсякчас!» — гадав я...

Налинув дощ і перервав промову.

Я сів під накриття і думу думав.

Скінчився дощ — я не Згадав про покуп,

ні, я пішов шукать того промовця.

Бодай би я життя був загубив,

ніж мав його знайти! Та я знайшов

його собі на лихо...

І йому!

Що ти сказав?

Кажу, й йому на лихо.

Якби не ти, ще б він пожив на світі.

Ні, він однаково на лихо грав,

хоч би й ніхто не поживився з нього.

А все ж неправедний такий поживок...

І нащо там було його шукати?

Затямив би собі його слова,

коли вже так припали до сподоби,

та й жив би праведно в своїм маєтку,

що батько чесно призбирав для тебе.

(з коротким сміхом)

Не так се просто! Він, бач, говорив,

що тільки з ним увійдем в царство боже,

без нього ж — ані до порога!

Хитрий!

Як я знайшов його, я запитався,

що маю я робити, щоб придбати

для себе царство боже. Він спитав,

чи я закон сповняю й не грішу.

Я мовив: «Так», бо се ж була і правда.

«І все ще царства божого не маєш?» —

спитав він, якось дивно усміхнувшись.

«Як бачиш, ні»,— сказав я, і досада

уперше ворухнулась в мене в серці

супроти нього — я її стлумив.

«Ну, то роздай усе, що маєш, бідніш

і йди за мною»,— мовив він. Я мовчки

від нього відступив. Тяжким здалося

мені те слово.

Бо таки й нелегко

його змістити] Де ж: усе роздай!

Промовити — і то не всякий зможе!

Йому воно було зовсім не тяжко!

Бо хто він був? Син теслі. Що він мав?

Нічого зроду. Хто такі всі ті,

що з ним ходили? Все рибалки більше.

їм що, які маєтки їм потрібні?

Вода — маєток божий — всім дається,

аби натрапив де: закинув ятір,

та вже й готова їжа... Був там митар

посеред них. Так що ж, не все одно

на митниці сидіти чи ходити

за хлібом жебраним? — однака честь!

Мені ж таки було про що подумать.

Вже ж! Батьківське надбання не абищо!

Спочатку я вернувся до господи

і хтів те слово викинути з думки.

Але тісна мені здалася хата,

мізерні клуні, й тік, і двір нудний,

і виногради навіть невеселі.

Все марилось мені — то райська брама,

то золотий престол, а на престолі

Мессія в образі того промовця,

неначе судить він живих і мертвих...

коло престолу гурт його обранців,

щасливих, радісних, і їм слугують

народи всього світу залюбки...

безмежна щастя їхнього облада...

і я їм заздрив... А вкінці настав

той день, коли я все роздав убогим,

голоті каріотській щонайгіршій,

а сам пішов з порожніми руками,

в одній одежині, без торби навіть,

шукать учителя.

То ти пішов

з порожніми руками? І прийняв він

тебе таким?

Прийняв одразу.

От як?..

То вже ж він не собі забрав твій статок.

Все ж він про себе дбав! Бо він збирався

царем голоті всій юдейській стати,

як обдере маючих та дурних,

а їх добром наділить ту голоту.

Він не казав про те виразним словом —

він ні про що не говорив виразно,—

та згодом я ті заміри збагнув.

Ти думаєш, що він задовольнився б

якимсь там хуторцем у Каріоті?

Ні, він хотів — усе або нічого!

То все ж він був великий чоловік.

(тупає ногою)

Ні, він не був великий! То велика

була його жадоба і пиха!

А він не вмів нічого довершити.

Все в нього розпливалося в словах.

Я хутко се збагнув. Найвиразніше

се стало тут, в Єрусалимі. Знаєш,

був час, що на руках його носили,

«Осанна сину божому!» — гукали...

Та знаю, я ж якраз те бачив сам.

Ну й що ж? Він так проїхався по місту,

неначе для розривки римська пані,

щось побалакав там своїм звичаєм,

напався на дрібних купців при храмі,

та й знов до Лазаря свого вернувся

серед жінок розводить мляві жалі

про те, що він рокований на згубу,

що з друзями йому недовго бути...

А люд єрусалимський розійшовся

одурений і гнівний по домівках.

Ет, аж досада здумати, для кого

занапастив я все своє життя!

Та чом же ти його тоді не кинув?

Куди б се я пішов? У Каріот?

Просити хліба у тії голоти,

що з рук моїх добро моє посіла?

Щоб там собак на мене нацькували?

Я ж знаю тих людей,— я зріс між ними.

Ну, розпочав би щось в Єрусалимі...

Та що ж би розпочав я — голий-босий?

Завести торг? Я ж ні шага не мав.

Се правда, я глядів у них скарбони,—

бо я вважався більш «від сього світу»,

ніж тії чисті душі,— та зайняти

для себе я не смів нічого з неї,

бо зараз, мов тавро, поклали: «Злодій!»

(з добродушним смішком)

То ти таки попробував зайняти?

(спалахнув)

Хотів би знати я, що б ти зробив,

якби тобі текли крізь пальці гроші

і розтікалися по всіх усюдах,

лишаючи тобі сухі долоні —

і так щодня! Я дбав про харч, про хату

для гурту цілого і про старців,

що меткою за нами волочились,

а сам голодний, збіганий, як пес,

їв облизні та думкою, як дурень,

мав багатіти... День у день промови,

якісь темно-прозорі, наче прірва,—

аж світ макітрився мені від них!

Я їм не бачив ні кінця, ні краю...

Уже я знав, чого ті речі варті:

«Я заспокою вас... я вас потішу...»

Аякже, сподівайся! Він здалека

спокоєм і потіхою манив,

а скоро хто було розвісить вуха

і справді піде з ним, як я дурний,

тому таке ярмо він клав на шию,

що аж додолу гнуло. Він любив

байками й загадками говорити;

отож було не смій його спитати,

як то в звичай між учениками:

«Учителю, що значить сеє слово?» —

він зараз попадав у нетерплячку:

«Лукавий роде! Доки буду з вами?

Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!»

І все такі слова вразливі, гострі,

що краще б він уже налаяв просто,

ніж так пекти аж до живого серця.

Проте ж таки за ним ходили люди,

не кидали,— відай, було їм добре.

Були такі, що й роду відреклися.

Я сам таких в Капернаумі знав.

Була там молодичка, Саломея

наймення їй,— покинула дітей

і чоловіка; інша знов, Сусанна,

багата відданиця, молоденька

і роду чесного — за ним пішла,

не боячись неслави й поговору.

(зневажливо)

Не говори мені про те жіноцтво!

Жінки, як ті собаки,— раз погладь,

а потім хоч щодня лупцюй, все стерплять!

та й руки ще лизатимуть...

Ну, добре,

та ж не самі жінки, ба й чоловіки,

як сам ти згадував, були щасливі,

в ногах у нього сидячи.

Мана!

Не царство боже, ні — скоріше пекло

було у тім гурті! Яка там заздрість,

ти й здумати не можеш! Кожен важив

на перше місце побіля Мессії,

на перше, не інакше! І для того

терпів усю зневагу, все приймав.

Учитель мав улюбленців між нами,—

ми, зуби зціпивши, їм догоджали,

щоб приподобитись йому хоч тим.

І я ж, поки ще царства сподівався,

все залюбки терпів, а потім мусив

терпіти й без надії — де б я дівся? —

хоч день і ніч я голову сушив,

як вирватися з того царства глуму,

де не мені народи слугували,

а я служив відметам всіх народів...

І знаєш, діду, що ніхто ніколи

не міг його задовольнить. Якось

він при вечері кинув нам у вічі

такі слова: «Ось, пийте кров мою!

Ось, їжте тіло!» Боже помсти правий!

Чия ж то кров була, як не моя?

Чиє ж було то тіло?! Гіркий сором

гнав кров з мого лиця, я з тіла спав,

як жебрав їм того вина та хліба...

Було тобі піти куди хоч в найми,

щоб вирватись од них...

Куди? До кого?

Цікавий знати, хто мене прийняв би!

Голота нас любила, а заможні

не прийняли б за наймита такого,

що був учеником — ба ні, слугою! —

їх ворога.

Вже правда — ти попався,

неначе в пастку миш! І як ти жив там!

Либонь, не райське щастя відбивалось

в моїх очах! Учитель те завважив.

Він поглядів понурих не любив.

Він звик, щоб ми, як песики, лагідно

йому дивились в вічі та ловили

його слова. І він мене почав

словами дошкулять. Напроти мене

він байку склав про гостя, що понурий

та нечупарний втисся на весілля

і з соромом був вигнаний. Дедалі

про зрадників почав заводить річ:

чи руку покладу на стіл — він каже:

«Ось зрадницька рука побіля мене»;

чи хліб у страву я вмочу — знов слово:

«Сьогодні зрадник хліб вмочає з нами»,

було, не дивлячись на мене, каже,

мов ненавмисне, але всі навколо

на мене витріщалися одразу,

неначе я одмінок був між ними...

(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)

Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!

(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.)

Нічого в світі я не мав, крім нього,—

хіба ж не мав я права знов зміняти

його на те добро, що я втеряв

з його причини?

А як же ти зробив се?

А як би ти зробив?

Хіба я знаю?

Я зроду ще не продавав людей.

(з понурим жартом)

Так само продають їх, як і все,

як гуси, як худобу: поторгують

і вдарять по руках. Ти ж думав як?

А потім з рук у руки віддають їх

тому, хто купить. От і все. Не бачив?

А як же ти віддав його, як саме?

(зненацька роздратований)

Та що ти, мов суддя, мене питаєш?

Мені вже се обридло!

(здвигає плечима)

Річ твоя!

Не хочеш — не кажи. А тільки, знаєш,

погана чутка йде про тебе в людях,

що ніби ти його поцілував,

як зраджував.

(уперто)

І він мене теж зрадив!

Цілуючи?

(злісно і вкупі з жалем)

Ні, він мене ніколи

не цілував.

А ти його?

(люто)

Гей, діду!

Кажу тобі, доволі вже балачок!

(встає)

Коли ти справді отаке плюгавство

вчинив, то краще вже тобі мовчати.

(Лагодиться йти.)

(поспішно)

А може ж, я таки його любив?

А може ж, я хотів з ним попрощатись?

(обертається знов до Юди. З крайнім презирством)

Ну, знаєш, Юдо, я тепер кажу:

доволі вже балачок! Бо як правда,

що ти любив його, то те плюгавство

іще мерзенніше. Убий, заріж,

втопи, продай, та хоч без поцілунків!

Я з тебе жартував. Той поцілунок

зовсім холодний був. Я ж мусив якось

признаку дать, котрого з гурту брати.

(тремтить від обурення)

Мовчи! Не говори! Чи теплий гад,

розпарений на сонці, чи холодний —

однаково бридкий!

Тепер я гад?

А хто мене хотів благословляти?

Вода ж моя, либонь, таки цілюща,

бо ти її приймаєш.

(раптово одв'язуе тикву)

Ось тобі

твоя вода. Волів би на безвідді

пропасти, ніж прийняти щось від тебе!

(Ллє воду назад у кухоль.)

(спиняє його руку)

Ну, діду...

(вириває руку, мов опечений дотиком Юди)

Геть від мене, сатано!

(Тиква падає, вода розливається по землі, прочанин дріб-

ною, старечою походкою поспішає до стежки.)

Будь проклят!

Не тобі мене клясти,

бо він простив мене!

(обертається)

І після сього

ти не завісився?!

(Плює.)

Ні, не простив!

Я пригадав — він докорив мені.

(перекривляє з огидою)

«Він докорив!» — Тебе убити мало!

Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь не долітає до Юди. Прочанин не оглядаючись спускається стежкою в яр і криється з очей.

Юда стоїть хвилину, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями.

2/II 1909