SLA 468S 2002. Student translations.

Богдан Жолдак

Вже подумав

Що вже ліків геть не стало -- та що ліків: в лікарні, навіть і для вчених, вимагають стаціонаризуватися зі своєю подушкою, простільнею, ліками й харчами.

От всі й захарчали. Бо лише медперсонал, слава Богу, їхній. А то б ще лягати зі своєю медсестрою, прибиральницею. Й нервропатологом. Який би цих перших стримував. Бо саме од них усі нещастя -- вони ж не давали клятв Гіпократа. Й тому кленуть. хто з них чим може. Бо відчули, що мають рівні права з академіками. Як в парламенті: чи ти там вуркаган, чи нобсліансць -- різниці немає аніякої, як почнуть голосувати. Після чого несподівано виходить, що моя частка приватизованої України -- десять доларів варта, а їхня -- тисяч моїх часток.

Ну, вони так вирішили. Бо я, виходить, хворий, а не вони. Й покладовили мене в палату, де я один не курив. У мене -- серце. А в них -- у кого рука. В кого нога. От вони й курять. Бо вони так вирішили. Просто в палаті. Я їм щосили кажу:

-- Не робіть цього, прошу.

-- Це б чого? -- дивуються.

-- У мене ж міокард. Прозвучало це для них, як образа.

-- Знайшов чим хвалитися -- оно в мене нога, не йде до ко-ридора, ну ніяк. Як же закурити там, научи? А інший:

-- Ув мене -- рука. Я ж не донесу за двері цигарку... От вони й ми проголосували. Ні, не таємно, відкрито. Гласно! Бо галас здійняли:

-- Ти не маєш права голосувати! _ ?

-- Бо ти в цій ситуації зацікавлена сторона й будеш не мати альтернативного рішення. Тому тобі забороняється, щоби рішення вийшло максимально об'єктивним.

Все по науці -- сперечалися, одне одному погрожували передати на підкомісію -- в підворітню сусіднього гастроному.

Звідкіля їх цигарками постачають в бартер на порожні пляшки, шо в мене лишилися з-під морсу.

Серце мене, звісно -- хоп! Підвезли на операцію. Там так чисто, гарно, ніхто не чадить. Полежав я там три дні, ніхто мене не турбує, не смикає. Окрім жінки, яка харчі носить. Тільки-но я одужав там... Хтось, певно, стукнув -- як понабігло людей в білих халатах:

-- Будемо різать! -- радіють.

Це, певно, тому, що я свого часу не продав свого приватизаційного сертифіката баризі під ринком.

-- Так, -- кричать, -- різать! будемо різать легені! Я кажу:

-- В мене -- серце. А вони:

-- До лампади, що в тебе. Бо ми проголосували про легені. Я питаю:

-- Хто це - "ми"? Вони:

-- Ми, медперсонал. Ось і нянечки всі за легені, й прибиральниці. Й дядько Макар.

-- Хто такий Макар? -- кричу.

-- Наш двірник, -- кажуть. -- Ти ж пожлобився зі своєю нянечкою й прибиральницею до нас лягти? Зі своїм дядьком Ма-каром? Може, твої вони тоді б і проголосували на твою користь, за серце, або що там у тебе.

Й беруться за ножі. Хоч їм моя жінка вже і свій, і мій сертифікати пооддавала. А, може, це й була наша головна помилка?

-- Стривайте! -- заволав я, але не встиг докричати, як вони вже й розпанахали.

-- О-о, -- кажуть, -- та які вони в тебе чорні, геть прокурені... та ти нікотиноман, виходить.

Я вже кричати не міг, подиху не стачило:

-- Я, -- кажу, -- до вашої лікарні й не знав, що таке тютюновий дим.

-- І не знатимеш, -- радіють.

-- Чому?

-- Бо ми тобі ці легені геть викинемо -- чим ти будеш тепер дим вдихати?

Регочуть. А лише потім вкололи наркоз. А може й ще щось -- не знаю, бо тоді вмить вирубався.

Лежу. Тихо так. Нікого нема, навіть жінки. Лише холодію. Ну, як льодом обкладуть, то, ясно, не на Кіпрі. Чи на Капрі, словом, там, куди їздять ті, які в нас поодинці скупили всю приватизацію. Почав я соватися, щоб якось зігрітися. Коли, чую, мене за це лають:

-- Лежи тихо. Не маєш ти права рипатися тут. Ніякого.

-- Як це так? -- обурююся. -- Хто мене позбавив? Чую:

-- Морг. Морг тебе позбавив, так що лежи в ньому й ані морг. Й не галасуй.

Оттакої... Тожбо я й думаю, де моя жінка? Еге, в морг морс не носять... Он які порядки. Вмер, та ще й мовчи? Ніколи:

-- А я буду галасувати, гади, не заткнете рота.

-- Та ну? А ми проголосували, щоб ти не галасував. Так що лежи, й не заважай нашій роботі.

Дивлюся краєчком ока -- дійсно, в доміно ріжуться. Ну, коли діло на праці людей захоплює, то вони дуже не люблять в робочий час, аби хто заважав, ясна річ. Але ж на льоді лежачи!

-- А про що, -- питаюся так тихо, -- ви проголосували?

-- А про те, -- забивають "козла", -- що як ти труп, то й не цьвірінькай.

Я почав обурюватися, доки я обурювався, так один трупо-вантажник анекдота розповів:

-- Це, -- каже, -- анігдот-загадка: на одній станьції було дві бригади гружчиків: женьська й мужська. Й от раптом привезли туди якийсь загадочний груз. Но не харчі. А це було в голодовку, о. Всі взнали, що там в вагонах, і почалися голосування:

"Ми го-ло-да-ва-ли, й го-ло-да-ва-ти будемо!" -- голосують жінки.

"Ми го-ло-су-ва-ли, й го-ло-су-ва-ти будемо!" -- кричать чоловіки.

В загадки, слиш, спрашуваєцьця: а що було содєржимим у вагонах тих?

-- Харчі! -- кажуть одні домінушники.

-- Громкоговорітєлі, -- не погоджуються інші. Це ті, які були за ідею голосування.

Той, хто загадав загадку, як не лусне:

-- Й ні те, ні іньше, бо там були -- презервативи! Запала пауза.

-- Ну, чуваки, врубайтеся ж: "голо давали" й "голо сували"!

Боже, який регіт там почався. Не те, що про мене, про доміно своє забули.

-- Люди добрі, -- прошуся, -- випустіть мене звідси од льоду подалі.

-- Не можемо, -- кажуть, -- ми ж проголосували. Лише один, правда, був проти. Я не повірив:

-- Хто? Хто цей чоловік, покажіть! Вони, нарешті, покинули реготатися:

-- Не нада й показувать -- пасмотрі на себе, якщо зможеш, бо цей один, це ти й був. Але ти -- не в щот.

-- А-а, -- здогадався я, -- бо я зацікавлена сторона?

-- Ні, -- кажуть, -- ми й не знаємо, про що ти мелиш. Просто ти не в щот -- бо тебе однаково зараз не стане в живих. А як так -- то яке ти тоді право матимеш голосувати? Ото й лежи там у тряпочку, щоб тебе й не чули. Бо ми голосували й голосувати будемо доти таким, як ти, доки таких умніків, які навіть в морзі много базлають -- щоб їх взагалі на землі не було!

Он воно шо. Дійшло до мене, нарешті. Як ти їм свого приватизаційного чека передав, то й згинь тепер з лиця України, не плутайся під ногами. Ти вже виходить, на сім світі свою місію виконав.

Мабуть лише ці думки гріли мене. Бо не знаю, як я інакше діждав кінця зміни.

Потім потроху виповз на сонце, наче уперше я його тоді побачив -- бо до того не розумів, що то значить -- місце під сонцем.

Дотягнувся до ринку, там продав трохи льоду. Й, користуючись новими ринковими стосунками, купив собі добрячу гранату.

-- Голосуємо, -- кажу, -- хто за те, щоб я вас усіх, хто мене вже геть виприватизував, щоб усіх таких я оце зараз на той світ пустив? Га? Одноголосне!

-- Як? -- обурюються вони. -- Як це так можна вирішувати?

-- Бо -- одноголосне, -- кажу я їм. -- Бо .один мій голос. Вони як не луснуть од праведного гніву:

-- Що це за одноголосність така нова? Коли ми всі -- проти. Я подумав й висмикнув запобіжника:

-- Пардон, кажу. Ваші голоси не враховуються. Ті ошаленіли:

-- Як це "не враховуються"?