Just as the student stretched out and felt himself steeped in serenity, a sleepy Virunka appeared in the open window. Round faced, broad-shouldered, she leaned over the sill, her bosom reflecting white in the moonlight.
The student's idiosyncrasies are well known to Virunka; only he, Mykola, has a habit of stretching out on a strange bench at this late hour to entertain the stars, even though home is only two steps away.
"You look comfortable there," Virunka observed from the window. "And you sing nicely too, yet if you were quiet it would be even better ... You'll wake my children."
"I'm silent, if singing is forbidden, but may I think?"
"Got some girl on your mind?"
"No, my thoughts are of a different nature."
"What kind, if it's no secret?"
"I'm thinking, Virunka, whether 1 should join the Committee for Class Struggle."
"Now, that's something new."
They've posted a notice "on the bulletin board next to the dean's office: 'Sign up for the Committee for Class Struggle'... meaning classical, of course."
Virunka laughs quietly. The white apples of her cheeks glisten; her shoulders turn white, bathed in the moon's milk, and she seems to smell milky too. She stopped being a milkmaid ages ago, but still seems to smell of milk, just as she did when Ivan first brought her here to Vesela Street. He showed her around and boasted, exclaiming haughtily: "No one on our street writes anonymous denunciations." She fell in love, and blossomed into happy married life, a marital idyll, even though her daily work was not easy, shift after shift spent sitting in the cabin of her crane in the middle of the rumbling steel plant. There she is called an ace operator. On the job her face is always covered by a respirator mask which she keeps on throughout the shift so as not to be poisoned by the acrid dust of the cinders. Like a queen, Virunka sits there in the subcelestial reaches of the plant, her fingers touching the iron mane of her giant crane; responding to her slightest touch, it moves wherever she directs it, noisily seizing tons of rusty scrap iron and carrying it through the air to deposit with an even greater clatter into the molds again and again. Exposed to constant drafts, poisonous dust, amid screeching iron -- such is her life in the black cabin sailing above the inferno of the mixture yard... Here the white cabin of her house sails through the scent of acacias, and somewhere in the weed thickets a chirring cricket weaves its endless night poem for the top crane operator.
"Virunka, what does the cathedral say to you?"
"That dilapidated thing? 1 haven't heard it say anything."
"Listen to it, not so much with your ears as with your soul."
"My soul has more important things to listen to: I saw Ivan in my dreams again... I dreamt the bottom of a scoop had burned through! As soon as it was lifted the bottom cracked open, molten metal poured all over the workshop, my crane was ablaze, iron was burning, but Ivan just stood there, not moving from his place! I screamed at him to run, but I couldn't get a sound out, as if my throat was choked with dolomite and magnesite dust... 'You'll burn, Ivan!' I screamed. 'Save yourself!' And then I woke up... What does it all mean?"
"It means Ivan will return a fakir, a yogi. He'll walk barefoot across red-hot slag."
"Why did I let him go? I'll never let him go anywhere alone again. Even if they send him to the ends of the earth, I'll go with him... Life is so short."
Ukrainian original:
Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з'явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.
Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок...
— Ловко ж ти вмостився, — подає Вірунька голос із вікна. — І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще... Дітей мені побудиш.
— Мовчу. Співати заборонено. А думати?
— Нагнала якась уже думок?
— Ні, думки мої іншого характеру.
— Якого ж саме, коли не секрет?
— Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?
— Це щось нове.
— Об'яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби»... в розумінні класичної тобто. Здорово?
Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається — пахне від неї молочно. Давно не доярка, а й досі від Віруньки молоком наче пахне, як тоді, коли Іван уперше привів її на Веселу. Водив та все показував їй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашій вуличці анонімок не пишутьі..» Розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, в ідилії шлюбу, хоча на роботі їй доводиться нелегко, в тій гуркотняві шихтового двору, де Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає протягом усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом — у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза — таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні... А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему... І так цілу ніч. І зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать...
— Чула, Вірунько, що нібито одержано сигнали якоїсь далекої зірки... Астрономи зафіксували: кожних сто днів регулярно повторюється, блимає із всесвіту таємничий радіомаяк... З якоїсь, може, позаземної цивілізації... Озиваються, стукають у двері...
— Ще їх нам не вистачало... Хоч це ти, мабуть, вигадав.
— Вірунько, а що тобі собор наш говорить?
— Отой облуплений? Не чула, щоб він говорив.
— А ти вслухайся. Не так вухами, як душею...
— Моїй душі є до кого дослухатися: Івана оце знову вві сні бачила... Наче дно ковша прогоріло! Тільки підняли його, а дно — хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мій горить, залізо горить, а Іван стоїть, ні з місця!.. Я йому гукаю, щоб тікав, а догукнути не можу, наче горло мені забили доломіти та магнезити... Згориш, Іване, кричу, рятуйся ж! Від скрику свого й прокинулась... До чого б цей сон?
— Факіром Іван повернеться, йогом. Босий по розпеченім шлаку ходитиме.
— І нащо я його туди пустила? Ніколи більше самого не відпущу. На край світу посилатимуть, і я з ним... Бо так і життя зійде...