SLA 468S 2002. Student translations.

Link to translation.

ЕММА АНДІЄВСЬКА

КАЗКА ПРО УПИРЕНЯ, ЩО ЖИВИЛОСЯ ЛЮДСЬКОЮ ВОЛЕЮ

Колись серед упирів знайшлося таке кволе, малесеньке й слабосиле упиреня, що батьки тяжко зажурилися, зважуючи, чи їхня довгоочікувана дитина взагалі будь-коли ступить у їхній слід, щоб продовжити славу й гідність упирячого роду. Адже упиреня, навіть коли прийшов час йому стати на ноги, виявилося не тільки надмір немічне, аби нападати на людей, а й ледве могло втримати рівновагу, бо і хребет, і руки, й ноги упиреняти були такі м'які й легенькі, що вистачало найменшого вітру чи навіть звичайного хатнього протягу, щоб упиреня падало на землю купкою старого ганчір'я, нездатне підвести й голови без сторонньої допомоги. Однак найбільшого горя завдала батькам та нічим непоясненна жахлива обставина, що зуби в упиреняти, навіть як випали молочні й виросли нові, які мали служити до старости, уподібнювалися радше до драглистих, наповнених сіра-вою рідиною плівочок, а не до зубів. А з такими зубами годі було не те що прокусити людську шкіру, а й навіть легенько її подряпати.

Зрештою, не ліпше виглядала справа і з пазурями на руках, які, замість допомагати щелепам вершити упирячу працю, виросли ніжними хрящиками, схожими на трояндні пелюстки, дивлячися на які, старі упирі потерпали так, наче їм заганяли осиковий кіл у серце.

Та навіть не це найбільше непокоїло бідолашних батьків. Найприкрішого болю й розпуки їм завдавала та зловісна обставина, що мале упиреня від народження не те що не могло споживати, а й бачити людську кров, що її попервах у свинячому міхурі приносили немічному немовляті м'якосердні батьки. А що від самого вигляду хоч і якої свіжої крови упиреня негайно опадали страшні корчі, загрожуючи покласти край його існуванню, то перелякані батьки, щоб не звести зі світу свого єдиного нащадка, зціпивши зуби й умиваючися гіркими сльозами, змушені були, замість годувати маля цілющою й потравною людською кров'ю, варити йому кашку з кульбаб і витискати сочок із стокроткових пелюсток.

Врешті-решт упирі, що, як і кожні батьки, які люблять свою дитину, всіляко пробували зарадити страшному лихові, втратили надію, що їхня дитина ще колись навернеться на справжній упирячий шлях, і, хоч і як їм жаль краяв серце, стали радитися, чи не підкинути свого звироднілого нащадка людям, щоб бодай остаточно не зганьбити упирячого роду й племені.

Проте один дуже старий і вже беззубий упир, який доживав віку в димарі хижки, колись зруйнованої пожежею, і до якого за мудрим словом звернулися остаточно зневірені батьки, намовив їх ще трохи почекати, тим часом узявши нянькою до упиреняти якогось рішучого й небоязкого чоловіка.

Упирі вирішили, що це розумна порада, й ледве дочекавшися, заки смеркне, одразу ж подалися до людей. Але кожен, до кого хоч і як уклінно зверталися упирі, відпекувався й відхрещувався від такої праці.

Тоді упирі, перестрівши якось у лісі чоловіка, якому лиха доля так довго сиділа на карку, аж він одбіг страху перед упирями, без зайвих зволікань, за невеличку винагороду намовили його доглядати свого одинака, пообіцявши чоловікові недоторканність й серед решти упирів, за умови, що чоловік носитиме упиреня на прогулянки, бо ж під малим, яке за кілька років не виросло ні на цаль, досі ще підгиналися ноги, як мотузяччя, варитиме йому кашку з кульбаб і витискатиме сочок зі стокроткових пелюсток, - єдина їжа, від котрої малого не опадали корчі.

Так домовилися, і чоловік став доглядати упиреня. Доля не була ласкава до чоловіка, і він тішився, що бодай тепер йому трохи поталанило, бо ж нарешті після довгих злиднів і поневірянь чоловік мав, нехай і серед упирів, дах над головою й навіть людську їжу, яку йому приносили упирі замість корінців і принагідних цвілих осушків.

Щоправда, попри обіцянки старих упирів, на початку чоловік остерігався малого упиреняти, пам'ятаючи, що яблуко не далеко від яблуні падає, але, пересвідчившися, що упиреня не ласе до людської крови, крім того й справді кволе й немічне, чоловік перестав чатувати. А що біля малого не доводилося надто багато поратися, бо, попоївши, воно, замість гратися, переважно тихо сиділо в кутку, то чоловік і зовсім заспокоївся. А заспокоївшися, розледачів і втратив пильність.

Отож, коли раніше чоловік тричі годував упиреня, то тепер він вирішив, що вистачить і два рази на день, тим більше, що мале ніколи не нагадувало, що воно голодне. Потім, пересвідчившися, що упиреня не плаче, чоловік став лише раз на день лагодити йому їжу, до якої упиреня не виявляло великого зацікавлення. А тоді воно вже якось саме собою приключилося, що однієї погожої днини чоловік і взагалі забув нагодувати упиреня. А сталося це тому, що чоловік особливо добре пополуднував, бо упирячі батьки, гадаючи, що чоловік сумлінно клопочеться їхньою дитиною, напередодні принесли цілий кошик наїдків і вина, що їх упирі напташили від своїх жертв. А що ситий не думає про голодного, то чоловік, добре випивши й попоївши, забув про упиреня, і на цьому й здолав його сон.

Досі чоловік про всяк випадок остерігався спати в присутності упиреняти, але тепер, розміркувавши, що жодної небезпеки нема, як це завжди вдається людині в достатках, і чуючи, що йому важчають повіки, зручніше вмостився на лаві й захропів.

Так мале упиреня вперше побачило, як спить людина.

Може, якби чоловік нагодував його, воно не звернуло б на це уваги. А то мале відчуло голод, який спонукав його пошукати, чи не лежить десь, бува, пелюстка стокротки. Воно видибало зі свого кутка, наблизилося до столу, де ще валялися рештки їжі, якої воно не могло споживати, і тоді його й вразило відкриття, що людина спить зовсім інакше, ніж упирі.

Адже коли спали упирі, навколо стояв важкий кров'яний сопух, від якого в малого відмирали кінцівки й перехоплювало віддих, роблячи його кволим, а тут від чоловіка, який досі, коли рухався, тхнув старим цапом, тепер, коли він спав, виструмовував приємний запах, що лоскотав ніздрі.

Зацікавлене упиреня підійшло зовсім близько до чоловіка, ще, звісно, не здогадуючися, що це так солодко пахне людська воля, яка під час сну виходить з тіла на поверхню й м'яким запахущим коржем плаває над чоловіком.

А що упиреня було голодне й ніде для себе не знайшло нічого їстівного, то воно й потягло цівочку цього запаху й, поволі наджувавши кусничок людської волі, з подивом встановило, що ніщо на світі так солодко не смакує, як ця потрава.

Ба більше, мірою того, як упиреня споживало цей новий харч, він дедалі ліпше йому смакував, надаючи йому сили, і мале так захопилося новою їжею, що отямилося лише тоді, коли чоловік тяжко прочумався й хапнувся рукою за груди, чуючи незвичну млість і байдужість в усьому тілі, чого досі не звідував.

Однак чоловік не здогадувався, що сталося, хоч і оглянувся на всі боки. Та й як йому було здогадатися, коли упиреня, якому новий харч додав незнаної сили й спритности, ще заки чоловік підвівся і протер очі, хутенько поскакало в кут, і ніщо не зраджувало, що воно щойно ласувало людською волею.

Зрештою, тієї миті, як упиреня скуштувало людської волі, в ньому прокинулася не лише сила, а й розум, і тим самим підступ і обережність, внаслідок чого мале остаточно збагнуло, що віднині людська воля буде його єдиною їжею, хоча вряди-годи, коли чоловік пригадував про існування упиреняти, воно й вдавало, ніби й далі їсть тільки кашку з кульбаб і п'є сочок зі стокроткових пелюсток, водночас старанно пильнуючи, щоб, як чоловік засне, поласувати новим, незрівнянним харчем.

Отож невдовзі упиреня й виїло з чоловіка всю його волю, бо ж людина без волі ніколи не помічає, що вона живий труп. А коли пересвідчилося, що весь коштовний харч зужитий, зажадало, щоб батьки, винагородивши, відпустили чоловіка й влаштували бучний бенкет, заки воно піде поміж люди, оскільки прийшов час радіти батькам, тому що сповнилися їхні мрії.

І коли на бенкеті упиреня не тільки батькам, а й усьому упирячому племені повідало, що віднині воно живитиметься виключно людською волею, зачудовані упирі одностайно погодилися, що мале, кволе упиреня - наймогутніший і найстрашніший упир.

КАЗКА ПРО ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ МАВ СУМНІВИ

Жив колись на світі чоловік, якого від народження долали сумніви. Хоч би й за що він брався, байдуже, чи заходжувався коло праці, а чи коло розваг, його опадали сумніви, і тієї ж миті праця ставала йому осоружною, а розваги кидали в розпач і тугу. Ніщо чоловіка не тішило, і саме існування здавалося надмірним тягарем, що його бідолаха охоче пожбурив би геть від себе, якби таке рішення не вимагало додаткових зусиль, на які він не міг здобутися, бо ж сумніви не давали йому змоги нічого вивершити до кінця.

Бачачи, що з їхньою дитиною щось не гаразд, батьки 'всіляко пробували зарадити цьому лихові, однак всі їхні намагання виявилися марними. Бо що більше підростав їхній син, то міцнішали в ньому сумніви, і всі намови й поради стурбованих батьків лише додавали чоловікові розпачу й безнадії, змушуючи його нудити світом.

Врешті-решт, переконавшися, що ні погрози, ні благання тут нічого не вдіють, батьки спорядили свого єдиного нащадка в далеку дорогу, сподіваючися, що, може, серед людей він набереться розуму й досвіду, які вилікують його від надмірних сумнівів. І востаннє напутивши й благословивши недоріке чадо, відпустили його в далекий світ.

Але і в далеких краях чоловіка не припиняли мордувати сумніви, і кожне починання рано чи пізно кінчалося поразкою й прикрощами, щоправда, час від часу чоловік подибував і добрих людей, які жаліли його, давали йому притулок і працю, проте вистачало чоловікові вдруге глянути на ту саму річ, як його опадали сумніви, він усе кидав, і знову все було так, як і перед тим, дарма що з нероз. чого підлітка він уже став чоловіком, якому надходив час мати власну родину й дах над головою.

А що й останнім бідолахою, коли й не щомиті, то бодай вряди-годи таки опікується Провидіння, то, мандруючи з країни до країни, чоловік якось добіг і власного кутка, і жінки, і дітей, і вже тішився, що нарешті видибав на добру дорогу, та щойно діти почали виростати з пелюшок, як чоловіка з ще більшою, ніж будь-коли, силою опали сумніви, він кинув жінку й дітей і знову подався світ за очі.

Та однієї днини, переходячи вбрід струмок, чоловік випадково оглянувся й зауважив, що його сумніви - це сім стулених докупи в одного вороного коня румаків, які несуть його в прірву, звідки нема вороття. Чоловік неабияк злякався, прикидаючи, як йому подолати ці щораз тілистіші сумніви, однак його сили виявилися заслабкі, і чоловік, закликавши Бога в свідки, що він не годен далі нести свою долю, знесилений духом і тілом, упав на роздоріжжі під деревом і заснув.

Проте щойно він склепив повіки, як побачив перед собою дідка, який поторгав чоловіка за рукав, показуючи йому невелике, вимазане глиною, як долівка, подвір'я й спитав: "Чи ти погоджуєшся підмітати моє подвір'я? Для цієї праці я потребую людину, яку надмір долають сумніви. Ось тобі сонце й місяць - це два віники, якими ти підмітатимеш, а плата моя - одне зернятко".

- Гаразд, - мовив чоловік й заходився підмітати дідове подвір'я, чуючи водночас, що його сумніви десь щезли. А за якийсь час дідок велів йому зупинитися, зауваживши, що його праця скінчилася, й дав йому у винагороду маленьке зернятко.

Чоловік подякував і прокинувся, здивовано постерігши в себе на долоні й справді мале світле зернятко. Чоловік ще раз глипнув на зернятко, і сумніви знову заворушилися в ньому з такою люттю, що чоловік збагнув: тепер йому надходить кінець, бо під ним уже басують скакуни, аж він, аби не впасти й не розтрощити собі черепа, ще заки сумніви вженуть його в прірву, вхопився однією рукою за гриву, а другу з винагородою дідка притиснув до грудей. І тієї ж миті відчув, як зернятко лунко впало йому на дно серця й одразу пустило там тоненький паросток. І з того, як заворушився паросток, чоловік збагнув, що то проросло в ньому деревце надії.

- Ти став поганим вершником, - одразу ж остеріг чоловіка його розум.

- Ти ніколи не подолаєш жодної віддалі в житті, якщо не викинеш колоди, що завелася в твоєму серці, - гнівно додали сумніви, уповільнюючи біг.

- Це не колода, а новий сумнів ворушиться в моєму серці, - збрехав чоловік, прислухаючися, як у ньому ширить гілля деревце надії.

- Людина є тільки тоді людиною, коли її долають сумніви, - востаннє мовили приборкані сумніви, бо надія, яка з малого зернятка вибуяла у розквітле дерево в чоловіковому серці, зробила їх безголосими, тому що тільки деревце надії в людському серці й допомагає чоловікові долати сумніви, які є вершниками прірви.

м.Мюнхен

Кур'єр кривбасу, 134 січень, 2001. ст. 11-16